Життя в цифровому світі: плюси та загрози обговорюємо із ректором АЮК Яцеком Лешковим

Як кіберпростір став полем для ведення війни, чому триває боротьба і контроль у сфері цифровізації, а кіберзагрози трапляються дедалі частіше — про це в проєкті “На грани” (“На межі”) телеканалу FREEДOM говоримо з доктором філософії, фахівцем із кібербезпеки, ректором Амерікан Юніверсіті Київ Яцеком Лешковим.

Ведуча — Ксенія Смирнова.

— У вас великий досвід у сфері кібербезпеки. Сьогодні через дії Росії, крім архаїчної війни, світ ризикує зіткнутися з кібервійною. Як ви оцінюєте ці ризики?

— Я не займаюся вивченням військової справи. Моєю сферою досліджень було опрацювання сигналів щодо виявлення кіберзагроз. Цим я займався раніше, будучи директором польського Національного центру кібербезпеки.

Ви сказали, що росіяни ведуть архаїчну війну. Це імперська війна. Можливо, Росія — це одна з останніх імперій, яка незадоволена втратою колоній. Мені 65 років, і я пам’ятаю панування радянської армії в Центральній Європі, в Польщі. Тож для Росії це, на жаль, природна тенденція — повертатися до імперських апетитів. І ця війна — чергове продовження цих апетитів. Імперські апетити ніколи не вщухають у таких колоніальних імперіях, як Росія.

100 років тому війни велися на воді, на суші та в повітрі. Тепер кіберпростір — це ще одне поле для ведення війни.

Але кібервійна почалася вже багато років тому, через безліч інцидентів. У Європі [ще з 2005 року] діє Агентство Європейського Союзу з питань мережевої та інформаційної безпеки (ENISA), яке допомагає відстежувати все, що відбувається в кіберпросторі, і намагається запобігти атакам.

У Росії я знаю щонайменше про один величезний центр під Санкт-Петербургом, у якому працює 4500 кваліфікованих IT-фахівців з єдиним завданням — розробка кібератак. Тобто в цьому сенсі Росія не архаїчна.

— У питанні кібербезпеки хто зараз найстрашніший ворог для Європейського регіону? Якщо не говорити тільки про Росію.

— Коли ми говоримо про кібербезпеку, ми маємо на увазі, що це частина руху до цифрової цивілізації. Ми є свідками величезного стрибка — від традиційної аналогової цивілізації до цифрової.

На прикладі Амерікан Юніверсіті Київ ми бачимо, як діджиталізація використовується в системі освіти. Ми даємо можливість отримувати знання онлайн. Наші українські студенти перебувають або зі мною в аудиторії в Києві, або в іншій точці світу — Польщі, Німеччині, Каліфорнії. Усе це — частина загального цивілізаційного перемикання, великого руху вперед. І я радий, що такого роду ідеї модернізують суспільство.

Але з кожною модернізацією приходить небезпека. Ви можете використовувати молоток, щоб забити цвях. Але ним також можна проломити комусь голову.

Цивілізація завжди використовує сучасні інструменти для поліпшення життя або для ведення війни. Те саме з діджиталізацією.

У нас є три моделі цифрових цивілізацій.

Наприклад, коли ми говоримо про штучний інтелект, ідеться про три етапи. По-перше, потрібно зібрати дані. По-друге, створити систему алгоритмів, які працюють автоматично. Третій крок цього процесу — ухвалення рішень. І в Європейському Союзі, коли ми розглядаємо цифрові рішення, ми робимо акцент на їхній прозорості. Тобто виробник будь-якого інструменту штучного інтелекту має показати цей цифровий ланцюжок створення цінності — ланцюжок, з чого складається продукт. Такий наш підхід у ЄС.

Які є ще два підходи? Найнебезпечніший — це китайська модель. Китайська модель цифрового ланцюжка створення цінності не є прозорою. Huawei — найбільший бренд цифрової цивілізації. Це підприємство підтримується державою і здатне освоїти найсучасніші технології для створення продуктів.

Але якщо ви встановите ці продукти у своє цифрове середовище, є ймовірність, що дані, які ви виробляєте, прослуховуватимуться і передаватимуться без вашого відома на китайські сервери.

Не те щоб я був проти китайської продукції. Я глибоко поважаю досягнення Китаю. За півстоліття він став країною першого світу, навіть конкурентом США в галузі цифрових рішень. Але тут відсутня прозорість і панує тоталітарна система. Китай все ще найбільша країна, керована комуністичною партією, у її лавах — 90 мільйонів осіб.

Росія, по суті, всього лише брат-близнюк — можливо, набагато бідніший, не такий розвинений, як Китай, у плані цифрових рішень. Але, оголосивши відкриту війну Україні, Росія також здійснила цивілізаційний перехід від деяких зв’язків із Заходом до дуже великої залежності від Китаю. І Китай, звичайно, отримує з цього вигоду.

Модель китайської цивілізації — це мудра мавпа, яка сидить на вершині гори і спостерігає за двома тиграми, що пожирають один одного. Гадаю, вони дотримуються цієї моделі зараз.

Є й третій варіант цифрової цивілізації — американський. Його живить є не стільки уряд, скільки вільний ринок, соціальні мережі, Google і винаходи. Амерікан Юніверсіті Київ — це місце зустрічі Європейського союзу, з акцентом на прозорості цифрових ланцюжків створення цінності, та американських винаходів.

— Є думка, що хто переможе в цифровізації, правитиме світом. Тобто зараз основна боротьба точиться між Китаєм, Сполученими Штатами та Росією?

— Росія не є великим гравцем. Це важливий гравець, але вона не входить до трійки лідерів.

Росія, безумовно, поводиться неналежно, і в неї ще багато зброї. Але я не думаю, що в довгостроковій перспективі Росія буде важливим гравцем саме у цифровому світі. Її безпілотники дуже примітивні. У Росії багато робочої сили. Це тоталітарна країна, яка може легко, не моргнувши оком, відправити мільйони своїх громадян на війну, попри те, чи є у них зброя, чи навчені вони. У Російської імперії є погана традиція бути агресивною. Але з точки зору цифровізації я не бачу в Росії серйозної загрози.

З точки зору цифрової революції найбільшими конкурентами є Китай, Європейський Союз і Сполучені Штати.

Наразі небезпечно не мати можливості контролювати цифрові рішення в галузі штучного інтелекту, і дозволити непрозорим рішенням у галузі ШІ бути допущеними в наші цифрові екосистеми. Саме тому багато країн, включно з Польщею, Великою Британією, намагаються обмежити деякі продукти, що поставляються Китаєм. Ось, китайська соцмережа TikTok уже майже заборонена в Сполучених Штатах. Чому? Тому що немає контролю над тим, куди стікаються дані. Якщо ви зберігаєте мільйони своїх фотографій, то, наприклад, китайські алгоритми штучного інтелекту здатні за одну секунду проаналізувати півмільйона зображень, щоб зробити класифікацію, відслідкувати, де ви перебуваєте, з якими людьми зустрічаєтеся.

Тобто через такі соцмережі можна контролювати суспільство для своєї мети. Ми ж не хочемо, щоб ця інформація була доступна іншим недружнім урядам. Тому в Європейському Союзі запровадили нову постанову — Загальну директиву щодо захисту даних. Коли будь-яка частина даних, пов’язаних із громадянами, пересилається кудись, це має контролюватися урядами або самими громадянами.

Отже, ми говоримо про нову демократію в цифровому світі, про демократичне суспільство в цифровому світі.

Як ми можемо дозволити цифровій революції, наприклад, керувати важливою частиною нашої взаємодії з суспільством — грошами?. Багато хто зараз інвестує в біткоїн. Те, що біткоїн робить із нашою цивілізацією, позбавляє нас дуже важливого способу взаємодії між громадянином і урядом. Обіг грошей, які друкують держави (євро, злоті, гривня тощо), контролюється урядом цих країн. Голова національного банку обирається парламентом. Таким чином, суспільство впливає на те, хто і як управляє грошовим бізнесом, через представників, через інститути, які є проекціями волі суспільства.

Нічого подібного з біткоїном немає. Це повний розрив між випуском грошей і волею суспільства. І в цьому полягає небезпека. Це ерозія демократії.

Демократичне суспільство повинно контролювати себе багато в чому. Перша форма контролю в цифровому світі стосується даних. Наприклад, у Польщі, як і в Україні, є додатки в мобільних телефонах, де ви зберігаєте паспорт, водійські права, іншу важливу інформацію. Але чому він у нас є? Тому що уряд — це проекція демократичного суспільства, проекція волі народу. Ми ходимо на вибори, обираємо своїх представників, і ці представники ухвалюють рішення від нашого імені, і в нас є довіра. Демократія не може існувати без довіри. Але якщо ви зараз візьмете свої дані і будете використовувати TikTok, то жодного контролю з боку уряду не буде. Чи є у вас вплив, скажімо, на раду директорів TikTok або Facebook, або Google?

— Ні. Але є багато політичних так званих блогерів, які говорять свою правду, і в них величезна кількість послідовників. Вони не політики, але їм безмежно вірять. І хто знає, чиї це люди?

— Це інша сторона, темна сторона цифрової цивілізації — фальшиві компанії, люди, які вдають, ніби щось знають. Я не рекомендую нікому довіряти даним, просто спостерігаючи за якимись блогерами. Ви маєте бути розумною людиною. Блогер може бути джерелом інформації, але є й інші джерела. Пошук в інтернеті підкаже, наскільки можна довіряти тому чи іншому джерелу.

У моїй молодості, приблизно 40 років тому, був централізований світ медіа. Тоді [в Польщі] було всього три телеканали, світ ЗМІ був дуже контрольованим. Зараз ЗМІ в певному сенсі перебувають у руках кожного. Це має як хороший, так і поганий бік. Нам просто потрібно бути більш вибірковими. Нам потрібно навчитися відрізняти дуже хороші джерела інформації від жахливих. Я не надто довіряю деяким блогерам, але я стежу за деякими блогерами. Чому б і ні?

— Як уберегтися від загроз? Наприклад, особливо з початком війни, різні організації збирають дані про пропаганду та дезінформацію у світі, але вони не створюють інструменти для протидії цим явищам. Така сама картина і в галузі кібербезпеки? Чи інструменти все-таки є?

— Ваше запитання можна розділити на дві частини. Перша полягає в тому, що, з огляду на воєнну ситуацію в Україні, ми збираємо дані, а потім — і я повністю поділяю ваше невдоволення — не використовуємо їх якнайкраще. А друга частина вашого запитання стосується кібербезпеки. Кібербезпека — це дуже специфічна складова цифрового світу.

Давайте почнемо з першої частини, більш узагальненої — це розповсюдження інформації і те, як відрізнити правду від фейків. Я думаю, що ми робимо недостатньо для того, щоб протистояти нашим ворогам, чи то китайці, чи то росіяни, з тим, що ми знаємо про те, що відбувається під час війни. У мене багато друзів в Україні, у них багато родичів, які живуть у Росії.

І після початку війни 2014 року вони зрозуміли, що сімейні зв’язки стають дедалі слабшими через дуже сильний тиск російської пропаганди. Росіянам настільки промивають мізки, що навіть усередині сім’ї дуже важко спілкуватися. Це означає, що в якомусь сенсі ми не робимо достатньо на інформаційному фронті.

40 років тому, коли в Польщі ще панував комунізм і перебували радянські війська, за допомогою доступних тоді технологій, вельми примітивних, ми змогли налагодити зв’язки в різних країнах Центральної Європи, включно з Україною, щоб поширювати правду, наприклад, про масові вбивства, скоєні радянськими військами під час Голодомору, окупації Польщі, а потім у 1956 році в Будапешті та в 1968 році в Празі. Тоді нам навіть вдалося провести деяку роз’яснювальну роботу в Москві серед дисидентів, у нас були друзі, соратники в Москві, й ці люди в певному сенсі пробуджували інших росіян до реальності.

Ми живемо в цифровому світі, а цифровий світ приносить свободу інформації для демократії, але водночас і більше контролю над суспільством для тоталітарних режимів. Тому я боюся, що більшість росіян живуть в інформаційному вакуумі.

Нам потрібно знайти канали комунікації. І роль ЗМІ полягає в тому, щоб пробудити цих людей до реальності.

Російська пропаганда впливає на менталітет і свідомість людей. Наприклад, я часто буваю в Іспанії, ця країна розташована дуже далеко від фронту. Так от іспанці сприймають цю війну як революцію 1936 року в їхній власній країні, як братовбивство. Вони просто не розуміють цього. І це якраз те місце і той вимір, куди може проникнути російська пропаганда, яка стверджує, що насправді Україна і Росія — це одна країна, а те, що відбувається зараз в Україні, — це просто якомусь місцевому уряду не подобається об’єднання Росії та України. Ось як це працює.

— Так, ми бачимо, як зростають масштаби російської пропаганди в тій самій Європі, навіть з усіма накладеними санкціями та обмеженнями, зокрема щодо російських медіа. Те ж саме відбувається у сфері кібербезпеки з боку Росії?

— Кібербезпека — це частина, скажімо так, технічного поля бою цифрового суспільства, і йдеться не стільки про розповсюдження інформації, скільки про захист і реагування на атаки. ЄС доволі одностайно реагує на кіберзагрози через Агентство Європейського Союзу з питань мережевої та інформаційної безпеки (ENISA), що не означає, що кіберзагрози не відбуваються. Вони відбуваються все частіше і частіше.

У нас є обізнаність про навмисні дії російського або китайського уряду, щоб викрасти дані, атакувати інфраструктуру, енергетичні об’єкти і навіть сектор охорони здоров’я як дуже хороше джерело інформації, важливі дані про громадян можуть зазнати атаки. Кілька місяців тому в Польщі стався злом загальнонаціональної мережі лабораторій. Біологічні дані 60 тисяч осіб (не тільки імена та прізвища) зникли, і ніхто не знав, куди ці дані потрапили.

— З огляду на тему, яку ми обговорюємо, які ваші особисті страхи?

— Я щасливий батько двох дітей. Моєму синові 31 рік, доньці 28. І, звісно, перший страх, який я відчуваю перед лицем цієї ситуації, — за їхнє майбутнє. Другий страх — за студентів, з якими я працюю тут, в Україні. Я щиро вірю, що ми виграємо цю війну з Росією, що ми витримаємо пресинг колоніальної імперії, бо пам’ятаю, як радянські війська відходили на захід від Берліна, лише 50 років тому. Ми змогли відтіснити пострадянських колоніалістів. Росіяни на 2 000 км заглибилися в Азію. Тож є певний привід для оптимізму.

Але, звичайно, повсякденне життя в Україні дуже складне. Ми бачимо великі втрати суспільства в плані імміграції. Я пам’ятаю початок повномасштабної війни. Я був тоді в Кракові. Протягом одного місяця в місті з населенням 800 тисяч осіб ми змогли прийняти 180 тисяч українських жінок з дітьми. Я працював тоді волонтером у величезному центрі: ми оформляли цих людей, видавали їм національне посвідчення особи, фінансову підтримку і таке інше. За два роки деякі з цих українців, особливо молоді, залишилися в Польщі, деякі переїхали до Німеччини, а хтось повернувся додому. Так що, знаєте, картина не зовсім похмура.

Часи дуже важкі. Зараз настав ніби передвоєнний час. Я б навіть сказав, що це глобальна війна в дуже приглушеному вигляді, тому що війна, яку зараз ведуть в Україні, почалася ще 2014-го. Росія не дотримується жодних міжнародних угод. Згідно з Будапештським меморандумом, на початку 1990-х років Україна в обмін на відмову від ядерної зброї отримала гарантії своїх кордонів. Однак росіяни ігнорують це, оскільки хочуть задовольнити свої колоніальні апетити.

Тому, щоб страх не керував нашими діями, я б сказав: давайте не будемо так сильно фокусуватися на страху. Давайте зосередимося на тому, що є причиною цього страху. А причина цього страху — менталітет, колоніальний менталітет і колоніальний драйв Російської імперії. Давайте спробуємо зупинити його будь-якими можливими способами. Знаєте, я не військовий. Звісно, військова техніка — найефективніша, але ми також маємо використовувати наші канали комунікації, щоб змінити менталітет людей.

Якщо ми перед обличчям російської загрози об’єднаємо сили України, Польщі, скандинавських країн, центральноєвропейських країн, Туреччини, яка також є дуже важливим учасником цієї регіональної гри, то Росія виявиться слабшою. Тож давайте не будемо намагатися роздмухувати російську загрозу до непристойних розмірів. Давайте просто подумаємо, як ми можемо її зупинити.