Зародження “русского мира” на Донбасі: інтерв’ю з журналістом Костянтином Скоркіним

Костянтин Скоркін — журналіст, дослідник історії та політичного життя Донбасу.

Народився в Луганську 1978 року. За освітою історик. Був репортером, політичним оглядачем, колумністом і редактором. Аналізував соціокультурні процеси в пострадянській Україні та в Луганській області.

З 2014 до 2022 року жив у Москві. Працював у російському підрозділі американського Центру Карнегі. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну виїхав до Великої Британії. Співпрацює з Фондом Карнегі за міжнародний мир, а також з інформаційними виданнями.

Костянтин Скоркін — гість програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

Про ситуацію на окупованій частині Луганської області

— Більша частина вашого життя пов’язана з Донбасом, конкретно з Луганською областю, з Луганськом, який перебуває під окупацією з 2014 року. Ви вже давно не в рідному місті, не в рідному регіоні. Що там відбувається? Чи залишилися у вас там якісь зв’язки, друзі, рідні?

— Я намагаюся підтримувати контакти, наскільки це можливо. Хоча з вторгненням РФ в Україну в лютому минулого року, звісно, все стало набагато складніше.

Там і до лютого 2022-го була важка ситуація в плані висловлення думок, а після лютого стало ще складніше. Люди банально бояться. Безумовно, там залишилися люди, які не підтримують окупацію регіону, ці “ДНР”, “ЛНР”. Вони, звичайно, дуже сильно бояться.

Тому що якщо після 2014 року там і була “сіра зона”, то тепер це “сіра зона” з бойовими діями.

Попри те, що Росія оголосила свій суверенітет на цих територіях, там навіть російські закони діють погано. Тобто там, як законів не було, так і немає.

— Окупанти часто намагаються імітувати благополуччя. У Луганську теж?

— Рівень життя там досить низький. Зрозуміло, якийсь мінімальний рівень намагаються підтримувати, щоб не допускати до якихось бунтів на соціальному ґрунті.

Річ у тім, що останніми роками перед повномасштабним вторгненням у “ЛНР” були страйки на промислових об’єктах (на шахтах, — ред.), які свого часу віджали в українських олігархів і передали в управління одіозному українському діячеві Сергієві Курченку (втік у Росію 2014 року, — ред.).

Страйки почалися саме під соціальними гаслами, викликаними затримками зарплат та іншими питаннями. І тоді з Кремля почали одразу реагувати. От із якимись політичними опозиційними проявами там жорстко борються. А що стосується соціально-економічних речей, то намагаються якось тримати під контролем, не допускати бунтів. Тому що “ДНР” і “ЛНР” — це типу вітрина “русского мира”.

— Ви згадали Курченка. А що з ним зараз? І де перебуває Олександр Єфремов, так званий господар Луганської області до 2014 року?

— Єфремов перебуває під домашнім арештом на підконтрольній Україні території. Він під судом, його обвинувачують у посяганні на територіальну цілісність (Єфремова заарештували 2016 року, він перебував у СІЗО, у липні 2019 року суд змінив запобіжний захід на домашній арешт, після чого він перебував у своїй квартирі в Києві, — ред.).

А Курченко, як і раніше, займається якимись схемами на просторах Росії. У нього є активи в Росії. За цей час він встиг обрости бізнесом, і досить непогано почувається.

Звичайно, основну його годівницю, пов’язану з окупованою частиною Донбасу, у нього забрали, тому що він свою роль виконав. Він грав роль прокладки між кремлівськими кураторами, людьми з уряду та індустріальними активами. Його зараз замінили на російського інвестора Євгена Юрченка, який уособлює там тепер уже пряму присутність Росії.

— Тобто колишні всі особи відсторонені, і зараз там безпосередньо Росія і російські куратори?

— Зараз уже так. Тому що відпала потреба в цих декораціях, імітації так званої державності. І зараз там уже прямо призначають російських чиновників.

Що характерно, Донбас зараз служить кар’єрним трампліном для російських бюрократів, які приїжджають туди вахтовим методом. Вони там покерували якимось відомством і потім роблять кар’єру вже в Росії.

Мені здається, що в голові у російських бюрократів все одно є розуміння, де справжня Росія. Попри всю риторику про “нові регіони”, вони прекрасно знають, де кордон Росія закінчується.

Тому вони на цій небезпечній території нібито заробляють собі бюрократичний капітал і потім можуть претендувати на вже справжні пости в Росії.

Наприклад, перший “заступник голови уряду ЛНР” став губернатором Чукотки, а “глава уряду ДНР” став губернатором російського регіону. Тобто вони отримують місця в бюрократії вже офіційної вертикалі.

Перші прояви сепаратизму і “русского мира”

— Ви ж не просто жили в Луганську, ви займалися громадською та культурною діяльністю. Коли ви та ваші соратники відчули, що справа йде не просто до пропаганди “русского мира”, якихось сепаратистських рухів, а саме може призвести до війни, до окупації?

— Щось таке нездорове в луганській атмосфері весь час витало. Наша організація “Стан” займалася різними культурними проєктами в Луганську. Ми аналізували наслідки наших перформансів і весь час звертали увагу на агресивність людей, яким наша діяльність просто була незрозуміла. Якесь напруження було в суспільстві, люди мистецтва реагують на такі речі чутливо.

Ситуація почала радикалізуватися після Помаранчевої революції, у період між 2004 і 2014 роком. Одночасно це світанок громадянської активності в Луганську. Було багато цікавих, різних явищ. Це ніби один бік медалі.

А з іншого боку, в Луганську наростало агресивне середовище, пов’язане з ідеологією “русского міра”, якій протегувала “Партія регіонів”. Звичайно, це все підживлювала по своїх каналах Москва, але на місцевому рівні головним покровителем була місцева організація “Партії регіонів”.

Наші луганські “регіонали” славилися русофільством, всередині партії вони представляли русофільське крило. Вони завжди були орієнтовані на Росію. Наприклад, за їхньою ініціативою “Партія регіонів” уклала угоду про співпрацю з “Единой Россией”. [На той момент перший заступник голови всеукраїнської “Партії регіонів”, народний депутат України] Олександр Єфремов, голова Луганської обласної ради Валерій Голенко були частими гостями в Москві.

Ось це “комсомольське коло” довгі роки правило Луганською областю, грабувало її. Це така була безпрограшна технологія, коли починаючи з 1990-х років вихідці з комсомолу стали бізнесменами, губернаторами, депутатами облради. Вони, власне, і грабували Луганську область.

При цьому вони вибудували таку лінію захисту, що всі погіршення на Донбасі відбуваються через те, що Україна стала незалежною і в усьому винен Київ, бандерівці, Захід… Тобто хто завгодно, але тільки не місцеві бонзи.

— То ці наративи — що Україна різна, ми не можемо бути разом, Донбас не люблять — пішли саме після 2004 року? А до цього, скажімо, у 1990-ті роки вони були чутні в Луганську?

— У 1990-ті ця риторика теж мала місце. Але її тоді експлуатували радикальні ліві, компартія, соціалістична партія, які нібито формально були опозицією. А номенклатурно-бізнесові люди тоді цією тематикою не займалися. Вони в той час заробляли свої капітали. І, можливо, їм навіть якоюсь мірою було вигідно окремо існувати в Україні, бо вони могли спокійно красти, ділити вотчини в межах уже окремої держави.

Ці погляди були популярні серед населення. Донбас дуже важко пережив 1990-ті роки, тому що була деіндустріалізація, розпад Радянського Союзу, занепад соціалістичної економіки, на яку був зав’язаний великий промисловий комплекс Донбасу. І всі шахти, великі заводи в межах ринку виявилися збитковими, неефективними. Плюс діяльність місцевих бонз, які прагнули прибутку. Їм було вигідно закривати шахти, щоб брати державні гроші на реструктуризацію вугільної галузі, на створення робочих місць, а потім “відмивати” їх.

Якщо шахти закриваються, то більшість жителів шахтарського селища позбудуться засобів існування. І Україні через міжнародні організації виділяли допомогу на організацію нових робочих місць. Але всі ці гроші, як правило, розкрадалися, ніяких робочих місць не створювалися.

Згодом були великі скандали на цю тему. Був скандал, як зграя Єфремова створювала фіктивні текстильні підприємства, які мали слугувати альтернативною зайнятістю. Нічого створено не було. Гроші осіли на рахунках у Єфремова і його спільників.

І це зниження рівня життя сприяло тому, що люди були сприйнятливі до демагогії, совєтофільства. Спогади про те, як було добре за часів СРСР, коли була єдина велика країна.

Але після 2004 року правляче в регіоні угруповання взяло всі ці ідеї на озброєння. Воно влилося в “Партію регіонів”, стало в Луганській області місцевою “Партією регіонів” на чолі з Єфремовим. І вони експлуатували всю цю міфологію вже для утримання власної влади та для захисту себе як такого феодального клану, що сидить на цих землях, від домагань Києва.

Вони цим шантажували Київ, оскільки завжди могли сказати, мовляв, ми ось зараз як відокремимося від вас, ми не хочемо з вами жити, й народ нас підтримає. А народ у цьому дусі теж оброблявся, що Донбас годує всю Україну, а Київ нас усіляко пригнічує і не дає нам жити так, як ми хочемо.

— Ваша організація займалася культурним життям Луганщини. Які механізми тиску, впливу на душі луганчан і донеччан ці темні сили використовували після 2004 року?

— У Луганську в ці роки йшов серйозний саботаж усього, пов’язаного з Україною. Всіляко плекалася регіональна ідентичність, як якесь протиставлення Донбасу й України. Це ідеологія, яка офіційно формулювалася на рівні обласної влади.

Зараз складно сказати, наскільки подібне було характерно, наприклад, для Донецька, тому що там своя окрема ситуація. А ось у Луганську на рівні облради було ухвалено програму “Патріот Луганщини”, яка була вся пройнята цими наративами протистояння, протиставлення Донбасу Україні. Усіляко підкреслювалося, що в Донбасу своя історія, своя культура, своє минуле зі своїми героями, які погано асоціюються із загальнонаціональною українською культурою пам’яті.

Акцент робився переважно на радянському минулому, на ідеологічному наборі, який існував ще з часів застою. Це Краснодон, “Молода гвардія”, “З чого починається Батьківщина?”, письменник Владислав Теплов — шахтар, який втратив обидві руки і надиктував книжку про свій трудовий подвиг.

Тобто набір радянських ікон перекочував у сучасні реалії без жодного критичного осмислення. І це нав’язували як якусь таку регіональну ідентичність.

Зараз в Україні провели декомунізацію, замінили радянську топоніміку. Мені здається, що якби все це свого часу провели плавно на Донбасі, то регіон досить органічно вписався б у загальний український проєкт.

Наприклад, у Луганську була і досі є вулиця Особливої наради (на честь Особливої наради при НКВС СРСР, — ред.). Її давно можна було б уже перейменувати, вона навіть із комуністичного погляду виглядає, прямо скажемо, одіозно. І таких прикладів багато.

На Донбасі не враховувалися наслідки ХХ з’їзду КПРС, засудження культу особи. Місцева влада твердо стояла на всіх своїх позиціях, захищала весь цей убогий совок.

Саботувалася українізація освіти. На папері всі школи в Луганську були українськими, а за фактом — тільки в одній-двох викладання велося українською мовою.

Так Донбас ставав ізольованим регіоном, який жив абсолютно несинхронно з рештою країни.

І коли ти приїжджав до Києва, реально виникало відчуття, що приїхав із якогось окремого анклаву, який живе своїм життям. Ти потрапляєш в іншу країну.

Усі ці ізоляціоністські настрої сильно культивувалися. Ми в межах своєї організації організовували візити до Луганська передових українських письменників. До нас приїжджали Юрій Андрухович, Сергій Жадан (до речі, теж уродженець Луганщини), Юрій Покальчук, Ірена Карпа. І нам колосальні палиці в колеса ставила обласна влада. Нам не давали приміщення. Місцеві ЗМІ, які були під контролем в обласної влади, абсолютно не висвітлювали такі події, хоча ми їх запрошували. Тобто була інформаційна блокада.

Один раз Жадан виступав просто на вулиці, просто тому, що в останній момент йому відмовили в приміщенні.

Це був період, коли при владі був Янукович. І це було задовго до Майдану. Це, на жаль, була звичайна ситуація для Луганська.

— А яку роль у цьому всьому відігравала релігія, православ’я?

— Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП) перебувала під заступництвом “Партії регіонів”. Це було, так би мовити, державною церквою в межах окремо взятої області.

Усі наші комсомольці стали дуже побожними та охоче жертвували на церкву. Священники були абсолютно лояльні до цієї влади, тому що вона давала їм гроші, вони жирували на внесках “Партії регіонів” і кримінальної буржуазії, з нею пов’язаної. Це був такий симбіоз.

У цьому плані релігійна ситуація на Донбасі була дуже близька до того, що існувало в Росії, до цього союзу Російської православної церкви та влади.

Наприклад, 2004 року на сумнозвісному Сєвєродонецькому з’їзді, коли вперше на такому високому рівні була сформульована ідея донбаського сепаратизму, були присутні якраз представники УПЦ МП, і це все благословляли.

Згодом єпископ Аникій, який тоді брав участь у Сєвєродонецькому з’їзді, благословляв інавгурацію ватажка “ЛНР” Ігоря Плотницького. Така пряма спадкоємність.

Це не випадковість, не якесь там завихрення, а саме послідовна позиція УПЦ МП.

А Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП) тривалий час не могла зареєструвати свою громаду, не могла відкрити свою парафію, усілякі перешкоди цьому чинилися.

“Хороші руські”

— З 2014 по 2022 рік ви з особистих причин жили в Росії. Тобто застали найфінальніший відрізок російської історії до ось цього стрибка в прірву, який РФ зробила в лютому минулого року. Чи помічали ви мілітаристські наміри Росії?

— Звичайно, помічав. Не помітити було складно. Усі роки, особливо в перші роки після анексії Криму, дуже сильно різала око невідповідність між тим, що Москва, з одного боку, прагне жити життям космополітичного сучасного міста, а з іншого — бути столицею країни, яка захоплює частину території сусідньої держави. Здавалося б, це речі несумісні. Але в Москві намагалися винайти якусь формулу, яка б це все могла поєднувати.

Але не можна одночасно жити в сучасному світі й займатися анексією, агресивними війнами.

Плями розкладання всюди виступали, мілітаризм вилазив. Ось ідеш Москвою, кругом барбер-шопи, бургерні, модна молодь… А посеред цього бац — білборд “Повернення в рідну гавань”, і на ньому якісь військові морди на тлі карти Криму. От як це можна було не помічати?

Хтось удавав, що це нас не стосується, мовляв, зараз Путін перебіситься і все закінчиться. Ні, це все йшло по наростаючій, проростало крізь тканину суспільства.

А Путін умів заколисувати росіян, удавати, що нічого особливого не відбувається, і йому вся країна вірить. І люди перестають критично осмислювати реальність, і в підсумку опиняються там, де зараз опинилися.

— До теми “хороших росіян”. В українському сегменті соцмереж їх активно обговорюють, критикують, звинувачують. Поясніть причину цих претензій навіть до тих росіян, які стали на бік України.

— Мені складно про це говорити. Тому що, з одного боку, я розумію ці претензії — що минуло стільки часу, а всі ці люди не змогли організувати якогось ефективного опору і, врешті-решт, зазнали поразки. З іншого боку, я жив у Москві, знаю, яка там була ситуація. Що інерція авторитарного катка вже набирала швидкість і протистояти йому силами якихось розрізнених інтелігентів уже було складно. А суспільство перебувало в анабіозі. Воно й донині перебуває в анабіозі.

Я намагаюся уникати морально-етичних категорій, засуджувати когось, обговорювати. Цього так багато в соціальних мережах.

Мені здається, що через це ми часто забуваємо про те, що є одне велике зло — власне, Путін, його мілітаристська машина. Ці обдурені маси, які все це підтримують.

Є велике зло. Але найчастіше ми, оскільки не можемо дотягнутися до великого зла, починаємо зривати свою злість на тих, до кого можемо дотягнутися, з ким ми не згодні. Через це весь антипутінський табір пронизаний нескінченними з’ясуваннями стосунків, суперечками та з’ясуванням, хто більш правильний і більш неправильний. А за цим замилюється основна тема.

Мені здається, що сьогодні обов’язок усіх людей доброї волі підтримувати Україну в її боротьбі з цією тоталітарною машиною, яку побудував Путін.

Тому що сьогодні українці борються не тільки за свою свободу, а й зрештою за свободу Росії.

Це зараз головне завдання, і головні вороги — це Кремль, Путін і всі його союзники, всі авторитарні сили, які намагаються задушити свободу на пострадянському просторі.

А всі ці якісь емігрантські чвари та з’ясування стосунків між українськими та російськими інтелігентами, зведення якихось рахунків між ними — це все другорядне. Мені здається, що сильно на цьому акцентуватися не варто.