“Я потрапив у пекло”: звільнені з російського полону військовослужбовці ЗСУ поділилися своїми історіями (ВІДЕО)

Вони пережили 29 місяців пекла — мор голодом, тортури та постійний психологічний тиск. Військові 36-ї бригади морської піхоти з перших днів повномасштабного вторгнення боронили Маріуполь, місцевий завод імені Ілліча, але за півтора місяця облоги потрапили в російський полон. Кореспонденти FREEДОМ поспілкувалися з тими, хто пройшов через жахи російської каральної системи. Вони розповіли про воєнні злочини росіян, про те, що давало сил нашим захисникам перенести полон, і які плани будують на майбутнє.

З колишніми українськими військовополоненими Дмитром та Олександром кореспонденти зустрілися в Луцькому центрі реабілітації учасників бойових дій. Нині хлопці проходять фізичне та психологічне відновлення після 29-місячного полону.

“Це до полону я був. Я важив 70 кілограмів, це якраз на військовій службі в морській піхоті. А після полону я повернувся з вагою 58 кг за 2,5 роки”, — розповідає Олександр Музика і показує фотографії.

Олександру — 25 років. Він родом із тимчасово окупованих росіянами Олешок Херсонської області. За рік до повномасштабного вторгнення пішов служити водієм у морську піхоту. У лютому 2022 року його підрозділ перебував під Маріуполем. Півтора місяця 36-та бригада провела в боях за місто і завод імені Ілліча. Коли вже не було чим оборонятися, військові почали відхід у напрямку Запоріжжя. У полон потрапили 13 квітня.

“Привезли нас у Сартану. У Сартані почалося саме…. Кожен хотів їсти, кожен хотів просто вижити та кожен думав за себе. У якомусь бараку були, нас там було 840 осіб”, — згадує Олександр Музика.

Далі була Оленівка, а звідти морпіхів уже на постійне перебування перевезли до Галича Костромської області Росії.

“Я потрапив у таке пекло, яке тільки можливо собі уявити на світі. Коли ти нічого не можеш зробити та люди щодня по 3-4 рази попросту б’ють, шокери розряджають, катують. Рік і дев’ять місяців били щодня. Щодня було страшно навіть піти на прогулянку або вийти на ту перевірку, тому що попросту робили вони те, що хотіли. Мені самому ламали й ребра, і хребет”, — розповів Олександр.

За його словами, усіх українських військовополонених росіяни били постійно і за графіком. Над морськими піхотинцями знущалися з особливою жорстокістю. Тиснули морально, щоб хлопці зневірилися й у своїх рідних, і в Україні.

“Вони нам казали, що, мовляв, вас нема на кого міняти. Вони говорили, що ви Україні не потрібні, що ваші сім’ї вже переїхали в Росію, прийняли громадянство. Коли ми просиділи два роки, я вже почав сумніватися, що Україна мене витягне”, — зізнався Олександр.

У полоні українцям не дозволяли ні дзвонити рідним, ні писати листи. Єдине, що тримало — це надія побачити найближчих і маленьку доньку, якій під час останньої зустрічі було лише півтора роки.

“Я повинен заради них вижити. Як би важко не було, вони мене не зламають. І коли вони мене били, я співав пісні. Ви повинні бути такими, ви не повинні ламатися. Їх це дуже злило, вони хотіли мене зламати постійно, але в них не вийшло”, — зазначив Олександр Музика.

13 вересня 2024 року між Україною та Росією відбувся черговий обмін полоненими. Завдяки йому 49 українців повернулися додому. Серед них і побратим Олександра — 27-річний бойовий медик Дмитро Селютін із Луцька. Вони разом пережили 29 місяців полону.

“Вони намагалися повісити на нас усі вбивства, усі мародерства, усі руйнування, які були нанесені Маріуполю. Чому? Тому що це зізнання хлопців у тому, чого вони не робили. Тому що коли біль стає настільки нестерпним, що ти просто підписуєш будь-який папір, тільки б це закінчилося. І таким чином, усі руйнування Маріуполя вони намагалися повністю скинути на нас, на українську сторону”, — пояснив Дмитро.

Він згадує, що в СІЗО №2 Галича, де їх утримували, не було лікаря. А після постійних побоїв і голоду побратимам часто була потрібна кваліфікована медична допомога. Хлопцям допомагав, як міг.

“Люди починають просто божеволіти на тлі голоду. Особливо, ті хто старше, молоді краще тримаються. Там ти не належиш собі зовсім. Після однієї зі спроб суїциду серед хлопців, приїхали представники ФСБ, які відповідали там за нас, він зайшов і сказав: “Без наявності дозволу вам тут і здохнути не дадуть”, — поділився Селютін спогадами.

Вдома на Дмитра чекали рідні. Його мама Наталя Ніколаєва об’їздила всі можливі інстанції, писала звернення до різних організацій і, нарешті, це сталося. Дочекалася обміну свого сина з полону.

“Звільнили дітей, чоловіків із полону. Але тисячі наших військових досі перебувають у полоні. Хоча наша історія начебто закінчилася, але вона не закінчилася нашою боротьбою за тих, хто ще перебуває там”, — звернула увагу Наталя Миколаївна.

Хлопці зізналися, що не думали, що настільки інтенсивні бойові дії можуть тривати досі. Перебуваючи в полоні, вірили, що Україна вистоїть.

“Ми знали, що Україна нікуди не дінеться, що Україна не здасться. Якби Україна вже здалася — ми б там не сиділи”, — наголосив Дмитро.

Наразі звільнені бійці продовжують нести службу. За законом, вони можуть звільнитися з лав ЗСУ. Дмитро вже вирішив, чим планує зайнятися.

“Як мінімум, уже є досвід цього полону, їхніх методів, і на сьогоднішній день цього потрібно вчити бійців. Щоб хлопці розуміли, що їх може чекати там хоча б приблизно. Я буду переводитися в службу, яка працює з військовополоненими після повернення. Реінтеграційна служба”, — розповів він.

Олександр, який до служби працював барменом, планує повернутися до професії. Поки ж він, разом з іншими звільненими з російського полону українськими захисниками, проходить реабілітацію під наглядом фахівців.

Читайте також: Україна обмінялася з Росією списками військовополонених, — Лубінець