Війна в Україні нагадує мені Грозний: інтерв’ю з координатором “Лікарів без кордонів” Крістофером Стоуксом

“Лікарі без кордонів” (Medecins sans frontieres, MSF) — міжнародна незалежна медична гуманітарна організація, яка надає медичну допомогу людям, які постраждали внаслідок військових конфліктів. Медики організації працюють у понад 70 країнах світу. І вже майже пів року “Лікарі без кордонів” в Україні безперервно рятують постраждалих від російської агресії.

Чому успішні медики з інших країн погоджуються їхати на чужу війну. Хтось фінансує MSF. Скільки нині в Україні працює іноземних медиків. Чи зможуть вони надати допомогу тим, хто опинився на окупованій території? Про це і не лише в рамках марафону “FreeДОМ” на телеканалі UA повідомив головний координатор з надзвичайних ситуацій організації “Лікарі без кордонів” Крістофер Стоукс.

— Як у вашій організації зустріли 24 лютого? Чи було очікування, що Росія нападе і вам треба буде їхати до України?

— Якісь очікування були, бо я прибув до України 20 лютого, за 4 дні до війни. Я був у Києві, коли почалася війна. Ми турбувалися, що щось почнеться. Але думаю, як і більшість людей, ми не очікували такого масштабу війни. Ми не були готові до такого.

— А яка була у вас підготовка до цієї війни?

— Підготовка нашої місії тоді тільки розпочиналася і не була повністю завершена до початку війни. Як загалом, то й у багатьох інших. Тож коли війна почалася, нам довелося шукати додаткові медичні запаси та поповнювати медичний персонал. Ось чому приїхали люди, які мають досвід надання медичної допомоги під час війни. Як, наприклад, у мене та колег. Але ми все одно були захоплені зненацька масштабом війни.

Я був у Києві, коли все почалося. Ми зустрілися з міністром охорони здоров’я України Віктором Ляшком та визначили пріоритети. Тоді і він, та й ми самі були шоковані тим, що відбувалося і як швидко все змінювалося.

— А вам не було страшно через такий масштаб війни?

— Я був на багатьох війнах до цього, тому я більше переживав через те, що ми не зможемо допомогти повною мірою. Тому що на той момент закрилися всі аеропорти, і ми лише чули гелікоптери у Гостомелі. Ми дуже переживали, що не зможемо досить швидко надати допомогу.

— Які були враження від перших днів та тижнів роботи в Україні?

— На мене справило сильне враження, як громадянське суспільство зреагувало. Величезна мобілізація всіх організацій, волонтерів.

Люди навчилися збирати гроші для допомоги ті, хто цим раніше ніколи не займався. І це дуже надихаюче. Ось ця мобілізація тисяч звичайних українців, які готові допомагати мирним жителям.

— А що ви думаєте про рівень медичної допомоги в Україні?

— Загальна картина загалом позитивна. Якщо порівнювати з іншими країнами, де я працював, тут багато добрих навчених та підготовлених фахівців.

Звичайно, заради справедливості варто відзначити, що існує різниця між рівнем великого госпіталю в Києві чи Житомирі, де теж були бої, і маленькими лікарнями недалеко від лінії фронту.

Чим далі ти від’їжджаєш від Житомира, до села, тим рівень допомоги у їхніх лікарнях менший.

Або, наприклад, був на Донбасі минулого тижня. І ось чим ближче ти до лінії фронту, тим нижчий рівень допомоги. І за рівнем кваліфікації та з обладнання, та й за наявністю персоналу взагалі. Багато персоналу виїхало.

Саме тому ми сфокусували нашу увагу саме на ситуаціях біля лінії фронту.

— Ви сказали, що маєте досвід надання медичної допомоги під час різних воєн. Ви працювали в Афганістані. Чим відрізняється війна в Україні, від вашого, наприклад, досвіду афганського конфлікту?

— Бої афганської війни більше велися у маленьких населених пунктах, у селах. Вона була інтенсивною, але у малому масштабі.

Війна в Україні нагадує мені Грозний.

Я працював у 1995 році у Чечні, і ця війна дуже нагадує мені чеченську. Тут також дуже багато артилерії, важкого озброєння, багато руйнувань міст. А таке нечасто побачиш у війнах.

— Скільки медиків із інших країн працює у вашій місії в Україні?

— У нас працює змішана команда іноземців та українців. Наразі близько сотні іноземних медиків працюють в Україні та близько 400-500 українців.

Хороший приклад — наш медичний поїзд. 16 людей працює на цьому поїзді і лише 2-3 — це іноземці.

Ми запрошуємо іноземців із вузькою спеціалізацією, яких важко знайти в Україні. Наприклад, спеціалізованих хірургів чи операційних медсестер, лікарів швидкої допомоги.

— Чому вони погоджуються працювати за умов війни?

— Чому люди погоджуються їхати на війну? Вони волонтери нашої місії, вони хочуть допомогти іншим. Вони розуміють, що люди в зоні конфлікту заслуговують на медичну увагу і неважливо звідки ці люди: з Афганістану або з України, або Бурунді. Усі заслуговують на гідну медичну допомогу. І це спонукає їх діяти.

Багато наших лікарів, наприклад вузькоспеціалізовані хірурги, беруть відгул у себе на роботі в Швеції або в Норвегії, Америці або Франції на місяць або трохи більше і їдуть сюди допомагати. А потім знову вертаються до себе на роботу.

— Як фінансується ваша організація? Звідки гроші для надання такої масштабної допомоги?

— “Лікарі без кордонів” – це особлива організація, ми завжди відмовляємося від фінансування з боку урядів, які беруть участь у конфлікті. Ми єдина організація у світі, яка бере нуль державних грошей. Наприклад, Україна. Ми не беремо жодної копійки від ЄС, від США та взагалі від будь-якого уряду.

Нас фінансують звичайні люди, які бажають допомогти нам. І таких людей мільйони у всьому світі, які виділяють нам невеликі суми щомісяця.

Уряди хотіли б запропонувати нам фінансування, тому що ми добре відомі своєю якісною медичною роботою. Але ми відмовляємося від цих грошей, бо дотримуємося принципу нейтралітету.

— Ви згадували про медичний поїзд. Наскільки він є безпечним?

— Ми вели дуже серйозні переговори з українською залізницею. Із самого початку це було фантастичне партнерство, бо всі хотіли, щоби все працювало. І звичайно ж, ми говорили про безпеку цього поїзда. Ми мали гарну співпрацю з “Укрзалізницею”.

Вони пояснювали, які є безпечні шляхи. Ми були дуже близькі до небезпеки, коли наш поїзд евакуював поранених зі Слов’янська та Краматорська. А за два дні вокзал у Краматорську ракетним ударом. Так що це небезпечно. Але з іншого боку, зараз небезпечно скрізь в Україні. Хоча, звичайно, чим ближче ви рухаєтеся на схід, тим небезпечніше стає. Але ми все одно продовжимо працювати.

— Скільки людей вдалося перевезти цим потягом?

— Саме медична евакуація — 1 100 пацієнтів, але це саме пацієнти. Адже ми забираємо їх рідних та близьких. Деякі з поранених були у критичному стані та технічно це було дуже складно. Деякі були на апараті штучного дихання, були інтубовані. Потрібно було, щоб кисень був доступний 24 години під час дороги через всю країну. Ми оснастили весь поїзд, щоб був постійний кисень принаймні для п’яти пацієнтів у кожному рейсі.

— Один із важливих аспектів роботи лікарів вашої організації — психологічна допомога. Що розповідають постраждалі від цієї війни?

— Ми працювали на Київщині, надавали психологічну допомогу на півночі області. У Бучі і таке інше. Також ми надаємо допомогу в інших містах країни. І тих, кого ми вивозимо з Донбасу до Львова та взагалі на захід. Їм ми також надаємо психологічну підтримку. Але, на жаль, буде ще більше таких пацієнтів, яким потрібна психологічна підтримка.

Багато хто зараз перебуває у стані тривоги, тому що вони не можуть перезапустити своє життя, адже їх, наприклад, батько чи син, або просто члени сім’ї перебувають по інший бік лінії фронту. Або їх вивезли до іншої країни. Тож їм дуже складно продовжувати нормально жити. Звісно, ми їм допомагаємо.

Найкраща допомога для них — знову об’єднатися зі своїми рідними.

— У звіті, що нещодавно опублікувала ваша організація з промовистим заголовком “Жодної пощади цивільним”, йдеться про те, що кількість поранених дітей та людей похилого віку вказує на ігнорування необхідності захисту цивільного населення в цій війні, що є серйозним порушенням міжнародного гуманітарного права. Як ви вважаєте, чому це відбувається?

— Цей звіт ми підготували на базі даних наших пацієнтів, які збирали наші колеги, та й я сам. І шокує те, що важку артилерію, зброю, створену для знищення великих територій, використовують там, де й досі залишається величезна кількість громадянських людей. За законом війни не використовують важке озброєння в зонах, де так багато мирного населення

І, звичайно, треба бути чесним перед собою. Навіть якщо ми на повний голос говоримо про такі речі — це не змінить перебіг подій, на жаль. Але я все одно вважаю, що це важливо: документувати та виносити у публічний простір для підтвердження всього, що відбувається.

— У тому ж звіті йдеться про те, що більшість пацієнтів, з якими розмовляли “Лікарі без кордонів”, намагаючись визначити, хто ж все-таки несе відповідальність за їх поранення, вказували на російські збройні сили. Як можна використати таку інформацію?

— Звичайно ж, ця інформація є важливою. Я не дуже впевнений, як цю інформацію можна використати. Але гадаю, вона важлива для майбутнього, і людям зараз важливо розуміти, що про їхні історії знають. Адже їм і так зараз тяжко, вони так постраждали. Можуть бути поранені, втратили своїх рідних, але при цьому багато людей говорять, що хочуть, щоб їхні історії були розказані, не хочуть бути забутими.

Звісно, люди хочуть знати, хто відповідальний за все. Тож навіть із позиції того, щоб просто говорити правду про конфлікт. Адже ми добре знаємо, що і справді сьогодні може бути спірною, коли у всіх свої версії, ми думаємо, що говорити про це дуже важливо.

На жаль, я не бачу, щоби це допомогло зупинити все. Ми й досі бачимо жертв війни в Україні. І ось я був на сході, в Костянтинівці, і там точно також використовують ракети по районах, де мешкає мирне населення. На жаль, все продовжується далі.

— Людям на окупованих Росією територіях теж потрібна медична допомога, якої вони зараз позбавлені. Як можна організувати медичну допомогу від вашої місії на окупованій території? Чи ведуться переговори з Росією?

— Я б дуже хотів. Ми хочемо допомагати людям, які живуть у Херсоні, Маріуполі та Бердянську, і ми розуміємо, що допомога там потрібна. Ми чуємо історії від тих, хто виїхав звідти, що не вистачає медикаментів, багато лікарів були змушені поїхати, які лікарні не працюють. Але проблема в тому, що ми самі не можемо просто туди поїхати, перетнути лінію фронту.

Нас мають запросити, а зараз такого запрошення від Російської Федерації немає. У всіх конфліктах ти маєш вести переговори з тими, хто контролює ту чи іншу зону. І ось ті, хто контролює той же Херсон та Маріуполь, з нами не зв’язалися, щоб ми могли працювати там.

Нагадаємо, російська політологиня Ольга Курносова в ефірі марафону “FreeДОМ” на телеканалі UA заявила, що якби протести в Росії не мали значення, влада РФ не вводила б таких репресій.

У Попасній ЗСУ ліквідували штаб ПВК Вагнера — Гайдай

Такого рівня радіаційної загрози не було навіть у часи холодної війни – Зеленський

Читайте також: “Свою боротьбу не припиняю – у ній я не самотня”. Інтерв’ю з Джамалою