Служать родиною в одній бригаді на Донеччині — історія українських захисників у репортажі FREEДОМ (ВІДЕО)

Військовослужбовець Ковельського батальйону 100-ї окремої бригади територіальної оборони (ОБрТрО) Андрій служить у лавах української армії від 2015 року. Він — командир танкової дивізії, полковник поліції у відставці та батько трьох дітей. Сьогодні разом із ним російських загарбників стримують і двоє синів. Історія великої фронтової сім’ї — у матеріалі кореспондентки телеканалу FREEДОМ Альони Грамової.

Вісім років на службі в радянській армії, 20 — у правоохоронних органах. Полковник на пенсії Андрій ще 2015 року вступив до лав української армії. Каже, пороги військкомату оббивав не раз, брати одразу не хотіли.

“У військкоматі сказали, що поки що полковників поліції не беремо. Я сказав, що я по військовій кафедрі, у танкових військах можу воювати. І згодом, 2015-го вже, я прийшов там, грюкнув пару разів, сказав: “Забирайте, тому що це не діло”. Позивний у мене або “Полковник”, кажуть, або “102-й”. “Полковник”, тому що полковник поліції, а “102-й” — 102 — це номер поліції”, — розповів Андрій.

Удома в ті роки в Андрія — командира танкової дивізії 17-ї окремої танкової бригади — підростали троє синів. Чоловік зізнається, ніколи не думав, що разом із ними захищатиме Україну від російських окупантів.

“Я прийшов допомагати тим молодим пацанам, які воювали, прийшов поділитися, замінити когось. Все, вигнати ту нечисть із нашої держави. Тоді не вийшло закрити це питання. Зараз закриваю зі своїми синами тут. Не думав, що синів своїх потягну на війну, а так сталося”, — поділився воїн.

Сини Андрія — військовослужбовці Ковельського батальйону 100-ї ОБрТрО — Михайло 2015 року ще навчався у школі, а Андрій здобував вищу освіту. Згадують, хоч батько і приховував свою поїздку на фронт, але вони про все здогадувалися і сильно переживали.

“Батько — Штірліц, він нічого нікому не говорив і все. Потім із часом він почав щось говорити, чому пішов і що це викликало. Мій батько — танкіст. Танки — це тільки “заміси”. Якщо якийсь бій, то вони завжди попереду стоять. Тому це дуже-дуже небезпечно, ясно, що переживали”, — сказав Михайло.

“Військові люди нічого не розповідають особливо, вони собі вирішили. Військові люди говорять тільки у військових колах, як-то кажуть”, — додав син Андрій.

Сьогодні майже всі чоловіки цієї великої родини служать в одній бригаді. Михайло з батьком вирушив на фронт у перші дні повномасштабного вторгнення, а Андрій до них приєднався кілька місяців тому.

“Мене трохи і совість мучила, що вони пішли, я вирішив просто приєднатися ще раз. Ось батько вже тут був на сході, я вирішив приєднатися до його бригади. Сім’єю якось легше все це переживати, ніж окремо”, — поділився син Андрій.

“Він нас виховував із самого дитинства, що сім’я — найголовніше, що треба захищати як сім’я. А в нас країна — одна велика сім’я”, — каже Михайло.

Він зізнався, що від цієї війни вже отримав сповна. Нещодавно під час виконання бойового завдання в тіло влучив уламок. Боєць не приховує, війна стомлює і фізично, і морально. І для нього вона триває вже 10 років.

“Для мене це десять років війни, тому що я свого батька, коли мені було 14-15 років, не бачив. Тому для мене це, звичайно, 10 років війни”, — пояснив Михайло.

Главі сім’ї, військовослужбовцю з позивним “Полковник”, цьогоріч в професійне свято — День танкіста — виповниться 58 років.

“Сили немає зовсім, але ні, подивишся на своїх пацанів, що тут, у них сила є, а я маю їм підставити своє плече, сказати щось, десь нагадати, десь грюкнути, десь стукнути, показати, як це робиться тощо”, — поділився Андрій.

Прикладів таких родин в Україні — тисячі. Ось уже десять років на українській землі російській агресії протистоїть не одне покоління захисників.

Читайте також: Україна очевидно та ефективно повертає цю війну додому, в Росію, — президент Зеленський наприкінці 750-го дня