Сатана обрав Путіна своїм спадкоємцем: інтерв’ю з кінорежисером Романом Балаяном

Роман Балаян — український кінорежисер, сценарист та кінопродюсер вірменського походження. Народився у Нагірному Карабаху. Закінчив Київський театральний інститут ім. І. Карпенка-Карого, учень Сергія Параджанова. Народний артист України, член Національної академії мистецтв, президент Спілки вірмен України.

Популярність Роману Балаяну принесли кінострічки “Польоти уві сні та наяву”, “Крий мене, мій талісман”, “Каштанка”, “Леді Макбет Мценського уїзду” та інші, а також телеверсії вистав Московського театру “Сучасник” — “Хто боїться Вірджинії Вульф?” та “Анфіса”.

Після 24 лютого 2022 року 81-річний режисер змушений був виїхати з України за кордон.

Роман Балаян дав розгорнуте інтерв’ю телеканалу FREEDOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

— Де ви зараз перебуваєте, як переживаєте цей час?

— Зараз ми перебуваємо в Чехії. Мій друг безкоштовно надав нам квартиру. І ми із Франції переїхали сюди. У Франції ми пробули чотири місяці.

Увечері 24 лютого ми із сім’єю поїхали на дачу. 25-го вранці пролунав поряд гуркіт. Увійшов син: “Збирайтесь”. Я, чесно кажучи, не хотів їхати. Бо бути далеко від дому я не звик. Але поїхали, дорога була довга. І від стресу з дня приїзду до Франції у мене відкрилися всі сплячі болячки.

— Буквально за два дні до початку війни ви дали інтерв’ю “Новій газеті”. Мене вразило, що у художника така точна інтуїція. Ви описали всю гаму почуттів, яку ми переживаємо вже понад пів року. Прямо за пунктами, можна сказати, розібрали те, що станеться. Тобто ви знали, що почнеться війна?

— Я гадав, звісно. І не лише я гадав. Але я все одно не очікував на вторгнення. Я сподівався, що російські війська біля кордонів — для наведення паніки, страху.

Просто це (Путін, — ред.) — сатана. Я про нього одразу це зрозумів. Коли його тільки-но призначили, я слухав його виступ. І я побачив розбіжність тексту з виразом очей.

Так, це сатана, який прийшов до Росії і напав на нас. Він готовий на все.

Ви знаєте, я ніколи нікого не ненавидів. Я був вище цього. У мене були відкриті вороги, але як я казав завжди: вони не варті моєї ненависті.

Але коли почалося це… Я вперше зненавидів не лише його (Путіна, — ред.), але й багатьох інших, які оточують його, які в цьому теж винні. Тобто в мені щось згорнулося взагалі.

— І як з ним упоратися?

— Не знаю. Як боротися із сатаною, я не знаю.

— Але навіть зло не береться з нізвідки. Не може ж на порожньому місці вирости таке явище, така людина, така сила?

— Наразі багато фактів про нього з’являється. Деталі його дитинства, що батько їх покинув і таке інше… Але я не думаю, що тільки в тому річ.

Сатана вибрав його своїм спадкоємцем.

Але як це — піти брат на брата? Вони ж завжди говорили: ми братні народи.

У мене ніколи не було ненависті до інших народів. У 1986 році мені зателефонував геніальний оператор Павло Лемешев: “Ромка, тут одна людина пропонує зняти “Сорок днів Муса-Дага” (історичний роман австрійського письменника Франца Верфеля про 53-денну оборону вірмен на горі Муса-Даг під час геноциду 1915 року, — ред.). А я кажу: “Паша, це не моя тема”. “Та ти чого? Тобі — 70 тисяч, мені — 25. Ти чого?” “Я ж тобі говорю — не моя тема”.

Не моя тема. Ненависть однієї нації до іншої, неприйняття — це не моє. Я не можу ненавидіти будь-який народ. Я можу ненавидіти багато чого в цьому народі, багатьох, але народ — для мене це виключено.

— А чи можливо покаяння взагалі? Прощення, покаяння — складно зараз про це говорити, бо немає його ознак… Показують кадри Бучі, показують кадри Маріуполя, і ми не бачимо їхньої реакції…

— Річ у тому, що росіянам цього не показують. У мене багато друзів росіян, які ненавидять усе, що відбувається з боку Росії, навіть ще більше, ніж я. Таких осіб 7-8, але ж у них є ще своє таке ж оточення.

А російське телебачення людям це не показує. Навіть тут, у Чехії, мені одна людина каже: “Ну, Буча, ну що ти — це ж підлаштовано! Про що ти говориш? Фотки змонтували!” Це тому, що у нас відстає інформаційна робота.

А російська пропаганда — це коли викликаєш усе низьке в людині, щоби ти міг його купити. Розумієте? Це дияволіада. Це сатанізм. Це справи сатани. Тебе залучають до його світу. А його світ такий.

— А чи треба взагалі намагатися доводити росіянам? Або поки давайте залізну завісу і не будемо навіть туди дивитись?

— Треба. Вони мають прокинутись, інакше виходу не буде. Вони ж, основне населення, шалено вірять у свого цього ідола. 70-80%. Розумієте? Звісно, треба.

І світу треба доводити. Ось у Чехії з українських телеканалів можна знайти лише “1+1”. Один канал всього! У Франції — жодного!

— У Росії зараз активно знімають повнометражні пропагандистські фільми про війну. І про ту війну, і про цю невдовзі знімуть. А нам треба щось знімати? Щоб боротися з ними й мовою кіно.

— Мабуть, можна. Але зараз це робити, не думаю… Ось років через 20 з’являться приголомшливі фільми, що поглиблюють у те, що трапилося. Наразі краще знімати хроніку, документальне кіно, документ.

Просто я не можу сказати, що хтось сьогодні напише такий сценарій ігрового кіно, щоб я сказав: “О, хлопці, так, це подіє”. Ні. І хто це зніме? Як зніме? Та й у Росії теж…

Поки що мало часу минуло. Це має минути час.

— А зараз ви дивитися кіно, читаєте сценарії?

— Ні. Кіно я ніколи не дивлюсь добровільно, тільки ходжу на прем’єри, якщо змушують.

І сценарії я зараз не читаю. Ви знаєте, я був першим главою пітчингу при Держкіно України (пітчінг Держкіно — усна чи візуальна презентація кінопроєкту з метою отримання державного фінансування, — ред.). Мені так це не подобалося. Читати щось, сидіти багато. Я швидко пішов із цієї посади.

Ні, кіно я не дивлюсь. Мені важливі перші три-чотири хвилини. Якщо це авторське, якщо через замкову щілину цієї людини я бачу світ, тоді я продовжую дивитися.

— Радянський Союз розвалився. Може, й путінський режим розвалиться?

— Звичайно, розвалиться. Все буде добре. Я це кажу не як заведено у політиків: все буде добре, ми переможемо і так далі. Ні, буде добре. Можливо, не так, як очікуємо. Раптом будуть якісь вчинки, які ми змушені будемо прийняти.