Російському суспільству доведеться довго вибиратися з цієї ганьби: інтерв’ю з головою товариства “Меморіал” Яном Рачинським

Ян Рачинський — російський правозахисник, борець за історичну правду і належну пам’ять про жертв політичних репресій СРСР. Він із колегами вивчав і знаходив докази геноцидів, масових розстрілів та інших злочинів силових і каральних органів Радянського Союзу. Учасник міжнародних місій, свідок наслідків війни та збройних конфліктів у Чечні, Карабасі, Осетії та Придністров’ї. Керівник проєкту зі створення єдиної електронної бази жертв політичних репресій.

З 2018 та до ліквідації Верховним судом Російської Федерації в лютому минулого року Ян Рачинський очолював найбільшу і найстарішу правозахисну організацію Росії — міжнародне товариство “Меморіал”. Цього року поряд з українськими та білоруськими правозахисниками “Меморіал” отримав Нобелівську премію миру.

Сьогодні Ян Рачинський — гість програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

Діяльність “Меморіалу” після закриття в РФ

— Наразі “Меморіал” припинив своє існування?

— У Росії ліквідовано дві меморіальні організації — міжнародний “Меморіал” і правозахисний центр “Меморіал”.

Але “Меморіал” — це велика структура, мережа незалежних організацій. І крім цих двох існує ціла низка — у Росії, в Україні, у Франції, Німеччині, Чехії, Польщі, Італії. У нас досить велика спільнота. Тож робота триває.

— А де зараз співробітники, які працювали в московському офісі?

— Частина співробітників виїхала з Росії і працює віддалено. Частина залишилася в Москві.

Нашу будівлю поки ще не відібрали, тільки збираються, був суд тільки першої інстанції. У 2023 році розглядатимуть апеляцію. Ми продовжуємо боротися. Будівля все-таки — це наша власність і за законом її відібрати не можуть. Інша річ, що для наших судів закон не є безумовним керівництвом до дії. Вирішують часто інакше.

— А в Білорусі існує “Меморіал”?

— Ні. Білорусь — це окрема тема. Понад 15 років тому ми намагалися зареєструвати там відділення міжнародного “Меморіалу”. Але за білоруськими законами це було рішуче неможливо. Але там є люди, які з нами співпрацюють.

— А що зараз із “Меморіалом” в Україні?

— Треба сказати, що в Україні два “Меморіали”. Це історично склалося з часів ще розпаду Союзу. Частина організацій “Меморіалу”, які виникли в Перебудову, залишилися з нами. Частина утворили незалежний “Меморіал” імені Стуса, вони діють незалежно від нас. У нас бувають епізодичні контакти.

Є наші колеги в Миколаєві, є “Меморіал” в Одесі, є Харківська правозахисна група, яка входить до міжнародного “Меморіалу” і є найбільш відомою з українських організацій. Був “Меморіал” у Маріуполі, який взяв участь у спорудженні пам’ятника жертвам Голодомору і жертвам комуністичного терору. Зараз пам’ятник зруйнований.

Взаємовідносини “Меморіалу” і влади

— “Меморіал” працював і над увічненням пам’яті українських жертв репресій. Наприклад, саме ваш співробітник знайшов масові поховання в лісовому урочищі Сандармох у Карелії, де катами НКВС були розстріляні й поховані українські інтелігенти, українські письменники, поети. Розкажіть про це.

— Це була спільна експедиція петербурзького і карельського “Меморіалу”. Але виявив це місце Юрій Дмитрієв. Приблизно було зрозуміло, в якому районі шукати. Але досвід пошуковця у Дмитрієва величезний. Саме він у якийсь момент зрозумів, що потрібно подивитися в цьому напрямку, пошукати в конкретному місці. І його припущення підтвердилися під час перших же пробних розкопок, хоча не всі учасники вірили. І надалі саме завдяки Юрію Дмитрієву жертви були перепоховані. Сандармох був об’єктом його невпинної турботи. І з його ініціативи на пам’ятнику, встановленому там, написано: “Люди, не вбивайте один одного”, що сьогодні особливо актуально.

Дмитрієв завжди був людиною такою не надто поступливою і завжди відкрито висловлював свою позицію. І це стало дратувати владу після 2014 року. Тому що Юрій Дмитрієв не приховував свого ставлення і до анексії Криму, і до дій російської влади та российских військ на сході України. І були вигадані звинувачення на його адресу — максимально компрометуючі. (Дмитрієв із 2016 року перебуває в ув’язненні в РФ. У 2020 році був засуджений до 13 років ув’язнення за звинуваченням у насильницьких діях сексуального характеру. У 2021 році термін продовжено до 15 років, — ред.).

Я чверть століття знаю Дмитрієва, багато хто й більше, тому безглуздість цих звинувачень була абсолютно очевидна. Вона була очевидна і суду. У російській судовій практиці майже не буває виправдань за такими обвинуваченнями. Проте перший і другий суд ці безглузді обвинувачення відкинув. А ось третій суд виніс цей жахливий вирок. Але Юрій Дмитрієв не здається.

Йому залишилося сидіти ще десь 8 років. Але я сподіваюся, що стільки років нинішній режим не може тривати.

— 15 жовтня 2021 року в правозахисному центрі “Меморіал” у Москві ви організували закритий показ фільму “Ціна правди” (робоча назва “Гарет Джонс”) польської режисерки Агнешки Голланд. Фільм про Голодомор. Під час показу увірвалася група людей у масках і спробувала зірвати показ, потім прибули силовики, заблокували офіс, влаштували допит глядачів і співробітників. Чому саме фільм про Голодомор викликав таку реакцію?

— Гадаю, що це, скоріше, збіг. Але, дійсно, може бути знаковий збіг. Прокуратура не наважується написати, що їй не подобається в нашій діяльності, чому цей фільм не подобається.

Нас ліквідували за сміховинним звинуваченням, що в нас на кількох матеріалах не стояли плашки “іноагентів”. Сміховинно на такій підставі ліквідовувати організацію. В усній промові прокурор проговорився, що їм не подобається, що “Меморіал” зображує СРСР терористичною державою. А ми просто надто багато знаємо про цю історію, і незрозуміло, як іще назвати державу, яка знищувала власних громадян у такій кількості.

Це і Голодомор. Чесно кажучи, я не думаю, що мали на меті знищити український чи казахський народ, чи частину російського народу, який теж у Голодомор постраждав неабияк. Гадаю, що було гірше. У них не було ненависті, ненависть можна зрозуміти, а їм було все одно. Це абсолютно вже неможливо прийняти.

Так, ця держава була терористичною. У російській історії з часів смути не було ще такого прикладу, щоб люди вмирали безпосередньо від голоду. І не було такої кількості прямих убивств у роки Великого терору, коли було знищено понад 600 тисяч людей позасудовими органами за заочними рішеннями цих “трійок” (“трійки” складалися з трьох осіб — начальника обласного УНКВС, секретаря обкому компартії та прокурора, вони мали право засуджувати заарештованих осіб до розстрілу, а також до ув’язнення в табори або в’язниці на строк від 8 до 10 років, — ред.).

І саме те, що ми говоримо, що наша держава справді була терористичною і злочинною в певні періоди, й дратує нинішню владу. Для них держава священна, держава понад усе.

— А з якого моменту почалося неприйняття вашої діяльності?

— Гарячої любові з владою у нас не було ніколи. Був період Перебудови, коли наша діяльність була, скажімо так, у руслі. Михайло Горбачов надавав великого значення саме відкриттю правди про історію. Тому не раз, коли на “Меморіал” були нападки, виступав на нашу підтримку. Його уявлення про державу як про інструмент суспільства, його спроби активізувати суспільство, було близько. Але це швидко змінилося. І вже з 1993-1994 року, безумовно, з початку Чеченської війни наші стосунки з державою ставали дедалі складнішими.

З приходом Путіна це стало дуже швидко. Ще у 2002 або у 2003 році він висловив свою ідею про те, що історією треба пишатися. Ось відтоді досить багато в чому відносини почали ускладнюватися.

І хоча було ухвалено концепцію державної політики в галузі увічнення пам’яті жертв, але її було ухвалено в дуже урізаному форматі. З того, що ми пропонували, там залишилося чи не третина. Наприклад, ми пропонували дати юридичну оцінку злочинам минулого. Це зникло геть. Це і є головна проблема. У нас є жертви злочинів, жертви репресій, але злочинців у нас немає. У нас зараз неможливо дізнатися, хто був слідчим, хто був членом цих “трійок”, хто приводив у виконання вироки. Цю інформацію намагаються приховати. І само собою, неможливо сказати, що злочинцем була держава. Хоча саме вона була головним злочинцем.

Можливо, підсумковий раптовий крок Генеральної прокуратури з вимогою ліквідації “Меморіалу” був пов’язаний уже з тодішніми планами агресивної війни. Можливо, вони побоювалися того, що “Меморіал” знову стане центром протесту, як це було в Першу чеченську війну, де “Меморіал” зіграв досить помітну роль. Може, просто про всяк випадок зачищали все поле.

— Ви кажете, що немає імен злочинців, катів. Тобто це все досі засекречено в Російській Федерації?

— Взагалі кажучи, вони не є державною таємницею і не можуть бути. Але в копіях, які видають архіви ФСБ (оскільки більша частина документів, як і раніше, у ФСБ), немає прізвищ тих, хто підписав, затвердив документ. Прізвища закриваються під час ксерокопіювання. Навіщо це робиться — незрозуміло. Тому що інформації за минулі роки досить багато, і ми все одно видамо довідник, який робимо щодо складу “трійок”.

— А якими більш сучасними періодами історії ви займаєтеся?

— На жаль, частина проблем залишилася. Той же Кавказ, як і раніше, гаряча точка. Це не тільки Чечня, а й ціла низка республік різною мірою. Чечня — насамперед, тому що викрадення людей і переслідування. Там безліч проблем залишилося.

Але є й інші. Є й політв’язні в самій Росії. Ті, хто висловлює незгоду з Міністерством оборони РФ, зараз теж виявляються переслідуваними. І про них, щонайменше, потрібно поширювати інформацію, щоб у людей було розуміння, якою є нинішня ситуація в Росії.

З 2014 року гарячою точкою стали Донбас і Крим, де теж тривають політичні переслідування. У нас були спільні з українськими колегами та з колегами з інших країн місії на Донбас. Поїздки по обидва боки лінії розмежування. Це 2014-2016 роки. Наші доповіді про це відомі, опубліковані.

На жаль, запобігти сьогоднішнім подіям ми не змогли. Але свою основну функцію — збір інформації та доведення її до громадськості — ми продовжуємо.

— У чому ви бачите причину саме нинішньої, повномасштабної війни Росії проти України?

— Першопричину цих злочинів ми вбачаємо в сакралізації державної влади як найвищої цінності, що цій владі завгодно ставити державні інтереси над особистістю, її свободою, гідністю і правами. Це перевернута система цінностей, у якій люди — лише витратний матеріал для вирішення державних завдань.

Один з очевидних наслідків сакралізації держави — відродження імперських амбіцій. Проявом цього на початку Другої світової війни стали напади на Польщу і Фінляндію, захоплення країн Балтії, анексія Бессарабії та Північної Буковини. Післявоєнний диктат щодо країн Східної Європи, вторгнення в Угорщину в 1956 році, у Чехословаччину в 1968 році, війна в Афганістані — прояв тих самих амбіцій, що живі й сьогодні.

Інший наслідок — безкарність не тільки тих, хто ухвалює злочинні політичні рішення, а й тих, хто скоює злочини під час їх виконання. Безкарними та навіть нерозслідуваними залишаються безсудні страти, вбивства мирних мешканців, катування і мародерство. Ми бачили це у військових діях у Чечні. Ми бачимо це і сьогодні на захопленій території України.

Нобелівська премія миру

— Коли прийшла новина про присудження Нобелівської премії миру-2022 трьом правозахисним організаціям (українському Центру громадянських свобод, російському “Меморіалу” і білоруському правозахиснику, голові правозахисного центру “Весна” Олесю Біляцькому), як я розумію, ви були в суді в цей момент?

— Я їхав на суд щодо нашого приміщення. Спочатку мені зателефонував незнайомий журналіст і повідомив про це, тому я не повірив, подумав, що розіграш. Через п’ять хвилин зателефонував знайомий журналіст.

— До оголошення премії не було контактів із лауреатами?

— Нобелівський комітет досить суворо зберігає таємницю. Ми, чесно кажучи, цього року навіть не припускали. “Меморіал” неодноразово висували на Нобелівську премію. А цього року ми, чесно кажучи, навіть не дуже цікавилися, бо надто багато було інших подій.

— Але ось ви прибули до суду, уже відомо, що “Меморіал” отримав премію. Вас хтось там вітав, якось реагували на цю новину чи ні?

— У суді ні. Це потім уже нашого юриста вітав хтось із судових виконавців, але в суді ні. Можливо, через це трошки довше тривав суд, тому що треба було отримати інструкції, як реагувати на несподіванку. Але жодних реальних наслідків присудження нам премії не мало. У залі суду не прозвучало. У коридорі — так, усі вітали один одного.

— А російська пропаганда якось відреагувала?

— Ні. Наскільки я розумію, основна мета сьогоднішньої пропаганди — зробити вигляд, що нічого не трапилося, що нічого й не було.

Єдина була реакція — пану Фадєєву, голові Ради з прав людини при президенті РФ, поставили пряме запитання. І він сказав, що якщо “Меморіал” хоче зберегти “залишки репутації”, він має відмовитися від премії “в такій сумнівній компанії”.

Для нас же кампанія не сумнівна. Для нас ця компанія — честь і радість. Честь бути в одній компанії з Олесем Біляцьким, дуже мужнім і стійким правозахисником, і з нашими українськими колегами, з якими ми вже багато років працюємо.

На мій погляд, дуже правильне рішення Нобелівського комітету наголосити на тому, що громадянське суспільство єдине, незалежно від того, в яких стосунках перебувають держави. Цілі, цінності єдині.

— А де медаль “Меморіалу” фізично перебуває?

— Вона зберігається в надійному місці в Москві. Це репліка — точна копія, яка виготовлена на тому ж монетному дворі. Оскільки в нас багато організацій, Нобелівський комітет надає можливість отримати кілька копій, щоб можна було показати її в різних країнах. Це офіційно виготовлені копії.

— А що, що з матеріальним вираженням премії? Три переможці. Вона ділиться на трьох?

— У таких випадках премія ділиться за кількістю лауреатів. У нашому випадку — на трьох.

Гроші перераховуються на той рахунок, який ми вказуємо. Їх використання — на розсуд кожного з лауреатів. Ми вирішили, що частину буде спрямовано на підтримку політв’язнів та їхніх сімей у Росії. Очевидно, буде створено якийсь фонд. Це поки ще належить вирішити. І друга частина — на допомогу сім’ям загиблих цивільних осіб унаслідок нападу на Україну.

— Безпосередньо під час вручення премії в Осло після вашої нобелівської промови виступала Олександра Матвійчук з українського “Центру громадянських свобод”. Вона сказала про колективну відповідальність росіян за те, що зараз відбувається. І у вашій промові прозвучало, що колективна відповідальність може бути, але не може бути колективної провини, тому що це не вимагає ніякої роботи. А ось саме відповідальність передбачає роботу над тим, що ти, народ і твоя країна створили. Як ви гадаєте, яким чином доведеться відповідати за те, що зараз відбувається?

— Я можу тільки повторити, що немає колективної провини, не може бути колективного покарання. Відповідає кожен за те, що він зробив або не зробив. Сам факт приналежності до народу або до організації не тягне за собою відповідальності.

Якщо повертатися до історичних подій, приналежність до Вермахту не означала автоматичної провини. Мені здається, що це штучне розширення кола винних нічому не допомагає. Йдеться про те, що покарання мають понести ті, хто винні в конкретних діях. Тут безперечно.

Головне, що доведеться усвідомлювати — це та жахлива ганьба, яку представляє сьогоднішня російська політика. Це не буде легко. Так само, як і німцям було не легко усвідомити, що створило нацистське керівництво. Це буде довгий шлях.

Але важливо, на мій погляд, розуміти, що є різні завдання. Одне завдання покарати тих, хто ухвалював злочинні рішення, тих, хто виконував злочинні рішення, тих, хто творив свавілля. Приблизно те саме, що ми бачили в Чечні, зараз відбувається на українській землі. Тут є вина не тільки російського суспільства, а й міжнародного, яке до подій у Чечні поставилося досить байдуже. Заходи вживати та позначати жорстку позицію треба було вже тоді.

Так, російському суспільству доведеться вибиратися з цієї ями, з цієї ганьби. Зараз усе, чим можна було пишатися у вітчизняній історії, заслонено сьогоднішніми злочинними діями російського керівництва. Це буде важкий шлях.