Путін — ніякий не православний: інтерв’ю з інокинею Руської православної церкви закордоном сестрою Вассою

Сестра Васса (в миру Варвара Ларіна) — інокиня Руської православної церкви закордоном (РПЦЗ) і викладач літургіки Віденського університету.

Народилася 1970 року в Нью-Йорку в родині священика — російського емігранта. Після школи та коледжу 1990 року вступила до Лєснінського монастиря РПЦЗ Франції. Богослов’я вивчала в Інституті православного богослов’я Мюнхенського університету.

Широко відома завдяки своїй програмі на YouTube на релігійні теми. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну підписала декларацію православних богословів усього світу проти поглядів патріарха Кирила. Критикує ідеологію “русского мира”.

Сестра Васса — гостя програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

— Перше запитання до вас як до людини, яка практикує православну віру. З яким почуттям ви дивитеся на ситуацію, коли одна країна, що називає себе православною, нападає на іншу християнську країну, і цей злочин всіляко виправдовує з духовного погляду? І триває це вже 10 років.

— Це просто розбило моє серце. [Після початку повномасштабної війни] у нас з’явилися українські біженці, була квартира недалеко, де вони жили. Це була сім’я з Києва, ми повністю опікувалися цими людьми. Потім вони повернулися до Києва. І цей досвід допоміг знайти ніби слова. Ми почали займатися відеороликами, і випустили серію “Православні проти війни”.

Під час Другої світової війни в [нацистській] Німеччині був рух “Біла троянда” — рух християн, молоді. І ми на досвіді “Білої троянди” намагалися знайти відповіді саме з християнського погляду на виклик неофашизму, фашизму в новій формі, що походить від путінського режиму і надихається спотвореннями нібито православного мислення в Московському патріархаті.

Це все прояв хворого церковного організму. Йде виправдання ідеології, вбивств, щоб утвердити своє панування над іншими, над сусідами — над далекими і ближніми. Це спотворення духовної влади, даної від Бога, і застосування небожественних начал, а саме диявольських, антилюдських начал. Це хаос і повстання проти всього людського, проти часу (повернути годинник назад). І прямий результат цього — дуже багато кровопролиття і страждання, бо це повстання проти Бога.

Я не дуже люблю говорити про православ’я, тому що це не те саме, що церква. Не можна говорити про православ’я як про церкву.

Слово “православ’я”, “православний” — це не символ віри, і воно часто спотворюється. І замість того, щоб говорити про таїнство церкви, ми починаємо говорити про історичне, часто спотворене православ’я. Церква — це еклесія, це громада покликаних. Ми покликані, це поклик до нас Бога, який по-різному себе нам відкриває в кожному поколінні і в кожному історичному моменті. Ми, як церква, покликані відповідати на нові поклики саме в нашому контексті, а не озиратися назад чи займатися якимось повторенням минулого. Наш час має зовсім інший контекст і потребує нового осмислення.

Це не означає, що Бог змінюється, і що істина євангельська змінюється. Але це означає, що в кожному поколінні треба знову пропускати, приймати слово Боже і ділитися ним у своєму контексті.

Якщо говорити про Руську церкву, то в наш час ми бачимо гидоту запустіння на найвищому місці — патріаршому престолі. При цьому серед вірян і священиків є люди, які не згодні чорне називати білим і біле — чорним. І якщо мовчать люди, яким дано слово правди та розуміння, то це буде як з пророком Іоною — якщо на кораблі перебуває людина, якій дано слово правди, а вона не хоче говорити, як спочатку було з Іоною, то весь корабель починає тонути, бо це небезпечно для всього корабля, і тому Іону кидають за борт. Звичайно, Бог зберігає йому життя, але він має пройти через це пекло. (Писання оповідає, що Йона отримав від Бога повеління йти в Ніневію з проповіддю. Однак пророк, замість того щоб підкоритися велінню Божому, сів на корабель і вирушив у далеке плавання до Фарсіса. Господь, бажаючи напоумити Іону, підняв на морі сильну бурю. Іона зізнався корабельникам, що гнів Божий викликаний його гріхом непокори і попросив кинути його за борт. Щойно мореплавці зробили це, хвилювання відразу вляглося. Іону проковтнув кит, у його утробі він став молитися Богу, каючись у своєму гріху. Почувши ці молитви, Господь наказав киту, і той викинув Іону на сушу, — ред.).

Сповідування правди — це дуже важкий процес. І ми зараз спостерігаємо, як це [в Росії] відбувається повільно і мученицьки. Ледве-ледве якісь писки видають деякі люди.

Ми не повинні дивуватися тому, що саме з церкви виходить найстрашніше. Ну що очікувати від Путіна і його оточення? У Путіна ні сім’ї нормальної немає, нічого, насправді.

Гадаю, що російським людям зрозуміло, що Путін — ніякий не православний, не людина, яка страждає від надмірної християнської совісті.

Я багато років спілкуюся з росіянами. І їм теж не дуже важливі сімейні цінності. Мені здається, це люди не дуже суворих звичаїв. А американці — інша справа. Ось, у США був скандал із президентом Біллом Клінтоном, коли в нього були позашлюбні стосунки [з Монікою Левінські], росіяни тоді говорили — справжній мужик, а американці взагалі його вигнали з Білого Дому.

— Клінтон лжесвідчив, а це в американській етиці найстрашніше. Не те, що він зрадив Гілларі, а те, що він збрехав і заперечував це.

— Зрада теж неприйнятна для першого сімейства держави, яке має бути прикладом. Це дійсно було образою почуттів американців, вони не вважають, що це о’кей, що так чинить “справжній мужик”.

Люди з Росії, з пострадянських країн думають, що Америка — це Голлівуд. Це зовсім не так. Вони, і в Європі теж вважають, що американці якісь ритористи, зануди. В Америці, наприклад, можуть заарештувати, якщо переодягнешся в купальник публічно на пляжі, бо роздягатися не дозволено.

Неприпустима корупція. Не вважається нормальним, щоб люди на високих постах і в повсякденному житті негідно поводилися. Не можна дати хабар поліцейському, який намагається тебе оштрафувати за перевищення швидкості. Це абсолютно нормально в Москві, а в Америці це просто немислимо.

Водночас Кремль у своїй риториці начебто хоче всіх переконати, що всі інші [країни] нехороші, і не треба шукати правду, тому що скрізь неправда. Потрібно всім не довіряти, навіть один одному не треба довіряти, тому що не дай Боже, громадянське суспільство або людина відкриє для себе свою гідність, свою дуже високу, наприклад, християнську гідність.

Християнин і православний християнин, якщо правильно розуміти це слово, ортодоксія — це людина, яка випрямляє свої плечі, встає прямо, стає добрішою.

Стояти прямо — це не боятися сказати, що думаєш. Прямо сповідувати те, що ти думаєш, стояти за правду, стояти за Христа. Як пам’ятаєте, коли Христос зцілив згорблену жінку — він це робить із нами. Він нам допомагає не бути тими, хто вічно ховається, боїться, стадом якихось боязких. Він нам допомагає сказати слово правди.

— Ви народилися у США в російській родині. В одному з ваших постів ви пишете про різницю російської еміграції — про ту еміграцію, з якої ви походите, і про теперішніх росіян, які виїжджають з Росії. У чому різниця?

— Я писала, що це різна еміграція. Я мала на увазі, що я зараз бачу те, про що раніше тільки чула з розповідей моїх дідів. Це різні періоди історії. Мої діди виїхали після Громадянської війни, революції 1917 року, вони все втратили. Хтось виїжджав з армією Колчака через Маньчжурію, мій батько взагалі народився в Шанхаї. Дід із маминого боку навчався в кадетському корпусі в Одесі й виїжджав через Константинополь.

Я з нині прибулими росіянами не так багато спілкувалася. Але я була на виступі [російського письменника і журналіста] Дмитра Бикова, на виступі [російського політика, аналітика і блогера] Максима Каца.

Після того, що я спостерігала, я ставлю собі запитання: як довго вони житимуть минулим і озиратимуться назад на Росію і намагатимуться її рятувати?

Тому що мої діди жили з валізами під ліжком десятиліттями. У них були різні організації, різні політичні течії за кордоном, і вони всі по-своєму збиралися рятувати Росію.

Я слухала дуже цікавий виступ психолога про значення травми в історії церковних юрисдикцій ХХ століття в Росії. Ця травма, цей ПТСР (посттравматичний стресовий розлад, — ред.) передається навіть до третього покоління, і що люди можуть виховувати своїх дітей залежно від того, як вони самі, батьки, реагують на цю невилікувану травму. І я бачу, що зараз деякі сім’ї, які опинилися тут, в Австрії, ставляться з підозрою і з деякою навіть зверхністю до місцевого населення: що австрійці такі-то, у них школи не такі, продукти не такі, як у нас вдома, ресторани менш просунуті, ніж у нас там були. Можливо, це реакція на захист своєї ідентичності, коли ти не знаєш, хто ти тут, і коли ти не хотів тут бути.

І я спостерігаю, як люди намагаються посилити свій внесок у життя тієї країни, яку вони покинули, попри те, що абсолютно незрозуміло, що це, власне, їй дає.

Я народилася у США 1970 року, уже в третьому поколінні еміграції. І нам суворо заборонялося говорити вдома англійською мовою, нас могли відшмагати за англійське слово. І тато нам розповідав, як його батько шмагав у Шанхаї за слово англійське. Я згадую, як ми в дитячому таборі цілий місяць проводили з [білоемігрантською молодіжною організацією] Національною організацією руських розвідників. Ми вчили напам’ять закони руських розвідників: розвідник вірний Богові, вітчизні та батькам, розвідник чесний і правдивий, розвідник допомагає ближньому тощо. Ми співали білогвардійських пісень, що “велика Росія, нині сліз вона сповнена, нашої сили молодої, знай, зажадає вона”. Коли ми були маленькими, ми вважали, що нам треба якось послужити Росії. Це містичне таке розуміння. Тому що ні ми, ні наші батьки на той момент (у 1970-80-ті роки) ніколи там не були.

Але залишалася ця травма якоїсь загубленості.

Ми вірили в град Кітеж, який повстане (Кітеж — міфічне російське місто, яке, згідно з переказами, занурилося в озеро Світлояр і врятувалося від розорення монголо-татарами, — ред.).

Я росла в такій атмосфері, я палко любила якусь Росію, яка в моїй голові на той час була як сам Христос.

І ось коли вибухнула ця війна, ми зрозуміли, що були якісь сигнали, що щось не так. Це дуже довга історія і наш дуже важкий шлях, який ми [Руська православна церква закордоном] пройшли, об’єднавшись у 2007 році з Московським патріархатом. Але тоді ми думали, ми так розуміли Росію, що це ж сповідники, новомученики. Ми виходили перед радянським посольством у Нью-Йорку разом із нашими священиками, архієреями з пікетами за дисидентів.

Але зовсім не те було, коли впала радянська влада і ми стали їздити в Росію. Ми виявилися з часом нікому там не потрібними. І таке відчуття було в багатьох із моїх друзів, зі старих зарубіжників. Після об’єднання [з Московським патріархатом], хоча я зараз узагальнюю, ми були нейтралізовані. І коли я виходила у Відні на демонстрації за Навального, то отримала дуже грізного листа від мого митрополита Іларіона (першоієрарх РПЦЗ, митрополит Східно-Американський і Нью-Йоркський 2008-2022 рр., — ред.). Він писав, що як я можу підтримувати того, хто нападає на символи Святої Русі? Це було дуже дивне формулювання, тобто, на які символи Святої Русі нападає Навальний?

Я говорила з Папою Римським, говорила про те, яка хула виголошується з вуст патріарха Кирила. Ми спілкувалися з Папою близько 10 хвилин, я йому італійською пояснювала все, що було в мене на душі. І новий митрополит РПЦЗ [митрополит Миколай] після цього теж написав мені грізного листа, що я маю з’явитися протягом двох тижнів, щоб обговорити мої “проблематичні висловлювання”. І все це закінчилося тим, що він написав, що будуть обговорювати мій канонічний статус.

— А що можна зробити з черницею?

— Я тільки черниця, з мене нічого знімати. Я не вважаю, що церкву мають позбавляти свободи.

Невільна церква взагалі нікому не потрібна. Церква — це найвільніше, що залишається, коли всі позбавляють усіх інших свобод.

Мені хочеться, щоб у нас у голові були правильні наративи, біблійні наративи, і тоді нам усе буде зрозуміло.

Зараз не час ні в Україні, ні в Росії у тих, у кого є совість, щоб впадати у відчай. Нам дуже важливо передавати надію, силу і правду один одному, а не якісь пораженські наративи.

Ми щодня робимо свою роботу, з’єднуючись із Богом у молитовному спілкуванні, передаючи один одному цю благодать. У нашому середовищі кожен, хто як може, не дозволяє, щоб нас зігнули. Це важливо. І зараз стало дуже цікаво бути частиною церкви. Раніше це було просто як мейнстрим, ми пливемо нібито до дефолту і нічого, ми були нікому не цікаві.

А зараз стало цікаво, зараз час зростання віри, героїзму, співчуття. Усе це стало дуже справжнім.