Путін ніколи не скаже українцям “пробачте”, це потрібно буде робити нам: інтерв’ю з російською активісткою Анастасією Шевченко

Анастасія Шевченко — російська журналістка, громадська і політична діячка.

Народилася в Бурятії 1979 року. Вищу освіту здобула в Іркутському лінгвістичному університеті. Публікувалася в регіональній газеті, вела програму про політичні події в країні. Зайнявшись політикою, відстоювала права громадян.

Анастасія Шевченко — перша в Росії людина, на яку порушено кримінальну справу за обвинуваченням в участі в діяльності організації, визнаної на території Росії небажаною. У лютому 2021 року засуджена до 4 років позбавлення волі умовно.

Лауреатка премії Бориса Нємцова за сміливість у відстоюванні демократичних цінностей. Визнана Amnesty International “в’язнем совісті”.

У 2022 році покинула Росію, осіла у Вільнюсі. У РФ оголошена в розшук.

Анастасія Шевченко — гостя програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

Політичний активізм

— Ви виїхали з Росії. Як ви влаштувалися, чим зараз займаєтеся?

— Я зараз живу у Вільнюсі разом із моїми дітьми та моєю мамою. Ми виїхали після початку повномасштабної війни з Ростова-на-Дону. Працюю в Антивоєнному комітеті Росії, працюю з російськими діаспорами. В Антивоєнному комітеті майже 20 учасників, це люди абсолютно різні, але об’єднані однією позицією — ми всі проти війни та проти злочинного путінського режиму. І ми всі, за законодавством нинішньої Росії, злочинці та перебуваємо в розшуку.

— Але це виходить більше активізм, не журналістика. Тобто ви пішли з журналістики?

— Я взагалі не асоціюю себе з журналістикою. Для мене бути активісткою набагато важливіше. Напевно, те, що я роблю, називається політичний активізм.

— Ваш від’їзд чи спокійно відбувся? Чи відчуваєте ви себе в безпеці?

— Це було як у кіно. Я ж у Росії була на умовному терміні, засуджена на чотири роки умовно. Тому їхати доводилося вночі, сховавшись за сонячними окулярами і кепкою. Добу ми добиралися до Литви з дітьми і з собакою. Було страшнувато, звісно. Але зараз я почуваюся безпечно.

У Росії не залишилося близьких родичів. Найближчий родич для мене — це моя мама, і вона зі мною. Братів і сестер у мене немає. Тато помер, на жаль. Тому я почуваюся цілком безпечно.

Звичайно, у РФ залишилося багато друзів, але мої канали комунікації з ними я не розкриваю, і сподіваюся, вони в безпеці.

— У Росії ви планували стати політиком. Наскільки в Росії можливо стати регіональним, федеральним політиком?

— Мене частково через це й заарештували. У моїй кримінальній справі один з епізодів — участь у семінарі, присвяченому підготовці до виборів. Я хотіла брати участь у виборах, готувалася до цього.

Коли я брала участь у семінарі, прийшла поліція, сказали, що на мене надійшов донос і порушено адміністративну справу, яка лягла в основу кримінальної. І вже будучи під домашнім арештом, я все одно брала участь у виборах, принаймні намагалася. Це були міські вибори в Ростові-на-Дону, ми зібрали підписи [для реєстрації кандидатом] — але, звісно, ці підписи не пропустили

— Вас було заарештовано як учасницю руху “Відкрита Росія”. Російська влада знищувала будь-яку діяльність і переслідувала людей, пов’язаних із “Відкритою Росію”. Це щось особисте? Це Путін не пробачив засновнику руху Михайлу Ходорковському, що він не виконав обіцянку не йти в політику? Чи це саме інституційна небезпека таких організацій?

— Гадаю, що головною причиною переслідувань “Відкритої Росії” стала акція “Набридло”, яку ми проводили у квітні 2018 року. Ми стояли з плакатами. Ну, уявіть собі — портрет, наприклад, Кадирова і великі літери “Набридло”, заклеєний рот скотчем, те ж саме було з Путіним і з іншими чиновниками. Акція відбулася в багатьох містах. І буквально за кілька днів до цієї великої акції “Відкриту Росію” оголосили небажаною організацією.

Путін дуже чутливий до всього, що стосується його особисто. Щойно ти починаєш його принижувати та висміювати — чекай справу на тебе.

— У вас також був досвід передвиборчої діяльності разом із Ксенією Собчак. Як змінилося ваше до неї ставлення після початку повномасштабної війни? І взагалі, як еволюціонувало ваше ставлення до неї, як до героя російської політики?

— На той момент моє завдання було — побудувати команду в Ростові-на-Дону, керувати штабом [Ксенії Собчак як кандидатки в президенти РФ на виборах 2018 року]. Ми тоді вважали, що Ксенія Анатоліївна в політиці надовго. І ми з командою думали тоді, що всі перейдемо в її партію і будемо далі так само працювати. Була прекрасна креативна команда.

Але після виборів вона мені сказала: “Я тільки журналістка”. Це, звісно, було розчарування.

Наші дороги розійшлися, зрозуміло. І зараз я розумію, що в тих президентських виборах, звісно, брати участь не треба було. І не тому, що не допустили Навального, а тому що вибори відбувалися на захопленій території в Криму, зокрема. Тоді треба було чіткіше цю позицію озвучувати. У 2014 році ми активно виступали проти анексії Криму, ми чітко позначили, що проти вторгнення Росії, і що Крим має бути українським. А ось коли справа дійшла до виборів, чомусь не побудували ось цю паралель. Потрібно було, звичайно, більше протестувати, і не потрібно було брати участь.

— А яка ваша позиція щодо так званих виборів президента РФ, які намічені на березень 2024 року? І що б ви сказали росіянам, жителям Ростова?

— Перше бажання — це бойкот і не брати участі. Я не можу собі уявити, як можна брати участь у виборах, коли люди під обстрілами. Частини Херсонської та Запорізької областей, Донецьк, інші захоплені території, де людям насильно вручають російські паспорти та зі зброєю приїжджають додому на надомне голосування. Як агітувати людей брати участь у такій компанії?

Але мої друзі в Росії писали, що дайте нам хоч якийсь шанс висловити протест. Іншого шансу в нас, на жаль, немає. Хоча б прийти на дільниці та сказати “ні”.

Ми на зустрічі Антивоєнного комітету ухвалили рішення — сказати “ні” Путіну на цій, скажімо так, виборчій кампанії. У якій формі ми це скажемо — ми зараз домовляємося. Говорили про те, що в російської опозиції точно буде єдиний медіаконтент, ми просуватимемо ідею — “Скажи Путіну “ні” на дільниці”. Прихильникам бойкоту ми теж запропонуємо якісь дії вже ближче до виборів. Будемо проводити антивоєнну кампанію від чергової річниці війни до дня виборів Путіна. (У нас же тільки вибори Путіна бувають).

Як змінювався Ростов за час війни

— Велика частина вашого життя пов’язана з Ростовом, з Ростовською областю. Як змінювалася від року до року ситуація в Ростові, враховуючи, що це прикордонний регіон, що це великий військовий центр?

— Ще 2010 року ходив поїзд до Харкова. Моя мама могла сісти та приїхати до своєї сестри в будь-який час. Можна було приїхати в український Крим без жодних перепон. І все було спокійно і добре.

2014 рік — вторгнення до Криму. Я пам’ятаю на вокзалі в Ростові тисячі людей, які виїжджали з України, підлога повністю була застелена тілами: діти, жінки, всі спали на підлозі на вокзалі, потім їх кудись там розподіляли. Дуже багато з’явилося біженців у Ростові-на-Дону, і дуже багато з’явилося людей у військовій формі. І це були не військові, а такі, знаєте, неголені люди, яким роздали зброю, у такій неохайній камуфляжній формі. І вже було небезпечно. Складно було влаштувати дітей у садок через велику кількість біженців, і ростовчани сильно обурювалися з цього приводу. Загалом, було зовсім не як у Москві, ми все-таки — прикордонний регіон.

Люди з так званої “ДНР” приїжджали на Ростовський ринок із пачками грошей готівкою, тому що в них не було банківських карток, або були картки, але вони могли перевести в готівку їх тільки в Ростові-на-Дону, у них банки не працювали. З’явився рейсовий автобус на вокзалі, ходив кожні півгодини.

Пам’ятаю, коли мені дозволили прогулянки під домашнім арештом, у мене була велика спокуса — ось зараз сісти, поїхати в “ДНР”, а потім втекти в Україну.

А коли почалася вже повномасштабна війна, це ще більше позначилося на місті.

По-перше, десь за місяць до мене приїхали правозахисники, вони рятували хлопця з корінних народів. Цієї народності всього залишилося 25 осіб, і його призвали. Скупчення військ було на кордоні Росії та України, і він був там. Правозахисники його зрештою знайшли, вичепили та відправили додому.

Потім мені почали надходити дзвінки від моїх знайомих із Бурятії (я народилася в Бурятії), що цілі ешелони поїздів ідуть із солдатами в Ростовську область. Вони розповіли, що хлопці перелякані вибігали на вокзалі, просили мобільний телефон зателефонувати, повідомити родичів, що їх кудись везуть, нібито в Ростовську область, нібито на війну.

Мені люди говорили: “Ну, не може бути, яка війна? Який привід Україна дала, якщо це братський народ?” Я говорила: “Так, буде війна”. Але через тиждень після початку війни ці ж люди говорили: “Ну, а як же діти Донбасу, яких потрібно рятувати?” Дуже швидко у свідомості вмістилася версія пропаганди, й люди стали швидко використовувати ці “аргументи”.

З початком війни в Ростові з’явилося ще більше військових. У місті розташований штаб Південного військового округу (який у червні Пригожин захопив), я там поруч жила. Навколо нього одразу виставили військову охорону, і якось було моторошно навіть до школи із сином іти, бо вони в балаклавах, із закритими обличчями, з автоматами, всі упаковані.

З’явилися ці літери Z і V на вулиці. Після вторгнення до Криму в Ростові встановили пам’ятник “ввічливим людям”. І з початку повномасштабної війни там з’явилися свіжі квіти — тобто було зрозуміло, що російські військові гинуть щодня. Це була єдина, мабуть, ознака, тому що іншої інформації в новинах ніде не було.

— А силовики стали активніше поводитися щодо цивільних?

— Так, нам, активістам, закручували гайки. Дедалі більше арештів, дедалі більше “казачьих дружин”, які писали доноси на активістів. Я була на умовному терміні, й коли почалася війна, мене викликали та сказали, що тепер узагалі з міста виїжджати не можна, хоча, за вироком, я могла виїжджати. Але попросили більше не виїжджати.

Звісно, все стало набагато суворіше, і поліція лютувала. Тому я була дуже здивована, коли в червні був цей бунт Пригожина, то в будівлі поліції Ленінського району (вона дуже велика, розташована через дорогу від штабу Південного військового округу) всі зникли. Не було взагалі нікого. Тобто вони тільки проти активістів працюють.

— Ви згадали “козачі дружини”. Вони найчастіше курувалися Російською православною церквою. Я знаю, що в Ростові абсолютно мракобісний митрополит РПЦ, який теж підтримує ці рухи. Наскільки, у принципі, козачий рух серйозний, а не зібрання ряджених і реконструкторів?

— Я їх абсолютно так само називала, за що вони на мене донесли, подряпали мені машину і завели адміністративну справу. Я теж вважаю, що це такі ряджені, які перебувають на підробітку в поліції. Вони поводяться абсолютно розв’язно, вони можуть бути нетверезі, можуть бути вкрай жорстокими. Наприклад, коли відкривали штаб Навального в Ростові-на-Дону, автобусами привезли десь 120 козаків, вони забарикадували нас у готелі в центрі міста, хлопці вистрибували з вікон, вони їх валили на землю, били батогами. У цей час поруч стояла поліція, яку ми викликали, і нічого не робила абсолютно. Тобто це просто такий підрозділ на підробітку в поліції.

Зростання жорстокості

— Ви торкнулися теми жорстокості тих же козаків, силовиків. Таке відчуття, що вся Росія перетворилася на одну станицю Кущівську, де з особливою жорстокістю 2010 року ОЗУ Цапки вбили та спалили 12 осіб (зокрема чотирьох дітей).

— Це для мене особиста історія, бо серед загиблих — Володимир Мироненко, фінансовий директор компанії (агрофірми з Ростова, — ред.), з якою я на той момент працювала. Ми з Володимиром увечері бачилися, він із сім’єю поїхав у гості до друга в станицю Кущівську, і наступного дня він загинув, загинула вся його сім’я — дві маленькі доньки, його дружина. Цапки всі трупи склали в одну купу і підпалили.

Це була така жорстокість, яку складно взагалі уявити. Вона шокувала дійсно багатьох. Усі знали, що банда Цапків була пов’язана з владою, усім хотілося домогтися справедливості. І, здавалося б, їх посадили. Але вже через півтора року мені надсилали фотографії Цапків, як вони в колонії сидять за величезним столом, їдять шашлик, випивають.

Гадаю, Цапки вже давним-давно на волі. Ось як той самий організатор убивства Політковської воював у “СВО”, був помилуваний і ходить одними вулицями з росіянами. (Колишній співробітник МВС Сергій Хаджикурбанов, засуджений на 20 років за організацію вбивства журналістки Анни Політковської, брав участь у “СВО” і отримав помилування, — ред.).

Це страшно, що цих убивць відправляють на фронт. Що вони там роблять? А потім хтось не вірить у те, що сталося в Бучі. У них же абсолютно розв’язані руки — іди вбивай, роби, що хочеш. Це моторошно, і зараз цих історій усе більше й більше.

— Кущівка була не 100 років тому, це був 2010 рік. Як вийшло, що за ці роки культура наднасильства перемогла в Росії, що такі самі “цапки” зараз при владі?

— Ця назва стала прозивною в Росії. І зараз у більшості людей за кордоном від одного російського прапора або від одного слова “Росія” так само все згортається від жаху. Тому я погоджуся, що начебто ми всі в країні на одну велику Кущівку перетворилися.

І всі ці солдати “СВО”, які пішли туди з в’язниць, відсидівши буквально пів року, і повертаючись з війни вони знову вбивають, спалюють з будинками своїх родичів, друзів. Це норма. Як від цього врятуватися? Ніяк. Поки не зупиниться війна, поки не зміниться влада.

— А чи вдається вам на Заході в контактах із колегами, з іншими людьми провести межу між злочинами режиму і народом, який не підтримує це?

— У мене немає завдання — довести комусь, що є хороші росіяни, а є не дуже хороші росіяни. Іноді буває прикро, що ти послідовно виступав проти Путіна і проти війни в той час, коли на Заході, припустімо, з Путіним ще й руку тиснули та торгували з ним успішно. Ти вже тоді говорив, що Путін терорист, але тебе ніхто не чув. А зараз ти виявився все одно поганий.

Але я розумію, що в цьому є і наша вина, треба було протестувати більше.

Я втратила свою доньку в боротьбі з цим режимом (31 січня 2019 року в реанімації померла старша донька, у цей період Анастасія перебувала під домашнім арештом, — ред.). І друга моя донька іноді запитує: “Ти не шкодуєш?” Я шкодую, що ми мало робили, треба було робити більше.

Тому зараз можна доводити, тільки щось роблячи: наприклад, допомагаючи тим, хто в Росії у в’язницях сидить, зберігаючи активістів, які в Росії залишилися, допомагаючи військовополоненим і цивільним українцям, допомагаючи шукати українських дітей. Можна дуже багато робити. Просто потрібно це робити зараз, не роздумуючи про те, достатньо ми хороші чи недостатньо, ображають нас чи не ображають. Треба просто працювати.

Росія після Путіна

— Якою буде Росія після Путіна?

— Буде важко. Я хочу повернутися до Росії, але я не плекаю ілюзій, що після Путіна буде дуже добре, і що ми всі заживемо щасливо в “прекрасній Росії майбутнього”. Я терпіти не можу термін “Росія майбутнього”, тому що хотілося б, щоб люди думали про сьогодення, а не про якесь захмарне майбутнє, по-перше. А по-друге, воно не буде прекрасним.

Нам потрібно відповідати за злочини режиму, а Путін за них відповідати не буде. Можливо, він сяде або помре, але далі відповідальність з історичної точки зору нестимемо ми.

Путін ніколи не скаже українцям “вибачте”, ніколи не схилить коліна в Бучі. Це потрібно буде робити нам. І це буде дуже довгий шлях. “Нам” — це не російській опозиції, я всім росіянам, які далі будуть жити в Росії. Тому що до влади може прийти будь-хто: це може бути якийсь, умовно, Мішустін або Кирієнко, це можуть бути, взагалі, якісь націоналісти, хто завгодно. І, можливо, період турбулентності затягнеться на десятки років.