Патріотичне виховання в Україні та у РФ — в чому різниця

Під час нової фази російсько-української війни особливо актуалізувалось питання так званого “патріотичного виховання”, яке Російська Федерація наразі активно запроваджує на тимчасово окупованих територіях Запорізької та Херсонської областей і в так званих “ДНР”, “ЛНР”.

Хоча українська правозахисна спільнота наголошувала на проблемах мілітаризації освіти і запровадження російських програм з патріотичного виховання ще з початку окупації Криму у 2014 році, російська пропаганда активно намагалась нівелювати ці проблеми, використовуючи для цього маніпулятивні і абсолютно безпідставні звинувачення в тренуванні українських дітей в “неонацистських таборах”, нібито вихованні “українського нацизму” в межах шкільної програми і “ненависті до всього російського”. Для цього російські пропагандистські ресурси на міжнародних майданчиках розповідають про “жахи” патріотичного виховання в Україні і використовують як аргумент щодо неможливості критики російських програм, які впроваджуються у РФ і на окупованих нею територіях щодо українських дітей.

Ці пропагандистські наративи з’являлись під час російсько-української війни 2014-2022 року, коли, навіть в цілком поважних зарубіжних виданнях публікувались довгі матеріали про те, як Україна нібито виховує з дітей “нацистів”. Подібні звинувачення лунають навіть на найвищому рівні — наприклад, у Радбезі ООН російські пропагандисти розповідали про “русофобський” характер української освіти.

Аналітикиня громадської організації “Центр громадянської просвіти “Альменда” Анастасія Воробйова в цій статті пропонує розібратись, чому будь-які порівняння патріотичного виховання в Україні та на окупованих Росією територіях є недоречними та маніпулятивним, і щоб довести цю тезу, не треба навіть заглиблюватись у зміст самих програм.

1. Дії держави-окупанта на окупованих територіях і національної держави в межах власної території є різними правовими режимами та відповідно мають різний характер зобов’язань

Будь-які порівняння РФ і України в даному контексті є недоречним з приводу того, що ситуації з патріотичним вихованням у РФ і в Україні діють в абсолютно різних правових режимах. Закони України діють виключно в межах власної території, і Україна не має наміру впроваджувати засади свого патріотичного виховання на території будь-яких інших держав. Натомість Російська Федерація цілеспрямовано і систематично впроваджує власні закони та приписи на територіях інших суверенних держав, в тому числі і на окупованих українських територіях (АР Крим та м. Севастополь, частини Запорізької, Херсонської, Луганської та Донецької областей).

Детальний аналіз протиправності  даних практик в контексті освіти можна прочитати в матеріалі ЦГП “Альменда”, але головним в даному контексті є те, що режим окупації передбачає дуже чіткі обмеження для держави-окупанта щодо зміни чинних приписів на окупованих територіях, який має бути зведений до мінімуму і стосуватися лише інтересів підтримання порядку.

Держава-окупант є лише тимчасовим адміністратором окупованих територій, а тому сам факт впровадження російських програм з патріотичного виховання є порушенням норм міжнародного гуманітарного права щодо мешканців цих територій. Тому порівняння в умовах нинішньої війни українського внутрішнього законодавства і законодавства РФ, якому взагалі немає місця на території України, не має жодного сенсу і логіки.

2. Мета військово-патріотичного виховання на національних територіях і на окупованих територіях є достеменно різною

В Україні складовою системи національно-патріотичного виховання є військово-патріотичне виховання, що є цілеспрямованим, організованим процесом формування готовності юнаків старшого шкільного віку до строкової військової служби в Збройних силах України, зміст якого визначається Конституцією і законами України, військовою присягою та військовими статутами.

Натомість російське військо-патріотичне виховання розуміється як “многоплановая, систематическая, целенаправленная и скоординированная деятельность государственных органов, общественных объединений и организаций по формированию у молодежи высокого патриотического сознания, возвышенного чувства верности к своему Отечеству, готовности к выполнению гражданского долга, важнейших конституционных обязанностей по защите интересов Родины“, — йдеться у Концепції військово-патріотичного виховання молоді, розробленої координаційною радою при президентові РФ з виховної роботи у збройних силах, інших військах, військових формуваннях і органах.

Військово-патріотичне виховання у РФ також передбачено в межах закону “Про військовий обовʼязок і військову службу” як систематична діяльність органів влади РФ, яка отримує фінансування з федерального і місцевого бюджетів.

Щонайменше дві резолюції Генасамблеї ООН наголошували на проблемі використання освіти у Криму для індоктринації дітей у контексті приєднання до збройних сил РФ, в тому числі через створення навчальних закладів, які забезпечують бойову підготовку для служби у російських збройних силах, впровадження курсів бойової підготовки в кримських школах та офіційного включення кримських навчальних закладів у “військово-патріотичну” систему освіти Російської Федерації. Протиправні практики РФ щодо мілітаризації та індоктринації українських дітей на окупованих територіях були задокументовані правозахисною спільнотою за весь період російсько-української війни, починаючи з 2014 року — тому можна стверджувати про систематичний і цілеспрямований характер політик мілітаризації РФ щодо мешканців окупованих українських територій.

Українська правозахисна спільнота неодноразово наголошувала на тому, що протиправним є не сам факт існування програм з патріотичного виховання в Російській Федерації і їхня реалізація в межах міжнародно визнаних кордонів РФ, а те, що ці програми впроваджуються на окупованих українських територіях (що, як вже визначили вище, саме по собі становить порушення міжнародного гуманітарного права). 

Щобільше, російські програми з патріотичного виховання, які наразі свавільно впроваджуються на окупованих українських територіях, мають чітку мету формування російської громадянської ідентичності, впровадження російських традиційних цінностей і мотивації нести службу в збройних силах РФ. Згідно з приписами міжнародного гуманітарного права, діти на окупованих територіях  мають право на збереження власної ідентичності та не можуть піддаватись пропаганді щодо добровільного вступу до лав армії країни-окупанта, а тим паче не зобов’язані служити в збройних силах держави-окупанта при досягненні повноліття. Впровадження патріотичного виховання згідно зі стандартами РФ може призвести до того, що українські діти будуть сприймати службу в російській армії як частину власного громадянського обов’язку, що насправді таким не є.

Можна стверджувати, що РФ фактично використовує систему освіти на окупованих територіях для створення підґрунтя для подальшого вербування дітей до збройних сил РФ. Це і впровадження обов’язкових освітніх програм з початкової військової підготовки, і навчання поводженню зі зброєю, і участь у військово-патріотичних іграх і таборах, які відкрито глорифікують російський мілітаризм. Такі дії вкотре засвідчують нарощення темпів підготовки дітей до участі в реальних бойових діях, а також мілітаризація свідомості дітей стане великою перешкодою у процесі інтеграції населення після деокупації українських земель (детально аспекти злочину вербування дітей розкриті в аналітичному огляді “Порушення 6+” від ЦГП “Альменда”).

Хоча деякі дослідники вже порушували питання щодо протиправності таких практик в контексті міжнародного права прав людини щодо російських дітей на території РФ, дані практики є абсолютно неприйнятним в контексті окупації українських територій — особливо зважаючи на мету такого виховання. 

Висновок

В реаліях повномасштабної війни РФ проти України, яка з 2014 року була щедро приправлена російською пропагандою та активною дезінформацією, стає дедалі складніше протистояти таким викликам. Використовуючи свої досить потужні ресурси, Росія ефективно маніпулює фактами та перекручує реальність, намагаючись відбілити свої протиправні практики в очах міжнародного співтовариства. Але зважаючи на наведені юридичні аргументи, можна зробити висновок, що будь-які спроби підвести під одну рису патріотичне виховання, яке відбувається в міжнародно визнаних кордонах України і на окупованих Росією територіях, є хибним з наступних причин.

По-перше, такі спроби є підігруванням російській пропаганді, яка вже неодноразово намагалась “ліпити” з України образ “нацистської держави”, 2 мільйони мешканців якої слід “денацифікувати” шляхом перевиховання чи фізичного знищення, включно із дітьми.

По-друге, звернення до аргументу на кшталт “а в Україні теж є патріотичне виховання, тому вона апріорі не може критикувати дії РФ” є маніпуляцією і спробою розмивання відповідальності РФ за протиправні практики на окупованих територіях. Питання програм патріотичного виховання, які впроваджуються українським урядом на власній території, мають розглядатися в рамках встановлених міжнародно-правових процедур, а не ставати аргументом в інформаційній війні РФ проти України. Щобільше, питання патріотичного виховання в Україні мають розглядатися через призму українських зобов‘язень за міжнародним правом на власних територіях; а Російської Федерації — МГП і МППЛ, бо окуповані території залишаються територіями України, де не місце російським законам, в тому числі програмам з патріотичного виховання.

Ви можете допомогти повернути неповнолітніх громадян України додому. Якщо проживаєте на території Білорусі, Росії або на тимчасово окупованих територіях України та володієте інформацією про депортованих дітей — напишіть у Telegram-канал “Я тут” або на сайт FREEДОМ. Київ гарантує анонімність.

Нагадаємо, телеканал FREEДOM у партнерстві з радницею-уповноваженою президента України з прав дитини та дитячої реабілітації і Ювенальною поліцією України запустив інформаційну кампанію “Знаєш — скажи!“, яка має на меті мотивувати мешканців Росії протидіяти примусовій депортації українських дітей і сприяти їхньому поверненню в Україну.