“Масяня” та війна в Україні: інтерв’ю з мультиплікатором Олегом Куваєвим

Олег Куваєв — російський, а з 2006 року ізраїльський художник, мультиплікатор, сценарист та режисер, фундатор популярного сатиричного мультсеріалу “Масяня”, головними героями якого є Масяня, Лохматий і Хрюндель. Серіал виходить понад 20 років — з 2001 року. Три останні епізоди (160, 161 і 162-й) з яскраво вираженою антивоєнною тематикою переглянули понад 12,5 млн глядачів.

Олег Куваєв дав розгорнуте інтерв’ю для проекту “FreeДОМ” на телеканалі UA.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

“Люди сумують за часом, коли “Масяня” була веселою”

— Остання на цей момент 162-га серія “Масяні” — “Санкт-Маріубург“. Головний сюжетний принцип — перевернута реальність. У вас Китай нападає на Росію, а багато росіян рятуються від війни в Україні… А з іншого боку, росіяни так уже живуть — у перевернутій реальності, в абсурді. Тобто для них виходить подвійне перевертання?

— Так, із трьох воєнних серій остання була адресована саме тим росіянам, які підтримують війну. Але мені зовсім незрозуміло, як це може в головах людей відбуватися. Тому я просто сказав: уявіть, що це ваш будинок, уявіть, що це ваше місто… А оскільки персонажі “Масяні” живуть у Пітері, то це було перенесено на їхню шкуру, щоб вони це відчули на собі.

Тому мова в мультику про емпатію, про те почуття, коли люди просто розуміють інших людей — таких, як вони, мається на увазі, з такими ж руками, ногами та носами. Тому мені здавалося очевидним і найпростішим просто поставити людей у цю ситуацію. Зрозумійте, нарешті, це ж жах.

— Ну це спрацювало, багато переглядів. Зараз як із статистикою переглядів “Масяні”, яка динаміка?

— “Масяня” — це один із найпопулярніших мультфільмів за кілька останніх років. І перегляди воєнних серій постійно зростають. Тому що увага до теми війни стала, і ні про що інше говорити та думати не хочеться. І було б навіть нечесно займатися якимись іншими темами, поки це ще триває. Я, наприклад, не відчуваю себе здатним думати та малювати про щось інше.

Мульт досяг навіть більше того, що я очікував. Я не думав, що через мультфільм це діє сильніше. Адже здавалося — повно відео в інтернеті, в TikTok, в YouTube, де все, що відбувається в Україні, можна спостерігати на власні очі.

Але люди чомусь не сприймають це на своїй шкурі. Особливо люди, які перебувають у Росії. Вони дивляться це як кіно. І щоб вони відчули це на своїй шкурі, довелося застосувати мультфільми. Як не дивно, це спрацювало.

— У “Масяні” агресор представлений у вигляді Китаю. А тут днями спікерка Палати представників США Ненсі Пелосі літала до Тайваню. Всі казали, що може бути Третя світова війна. Прямо як у “Масяні”. А ось у вас не було почуття, що передбачаєте?

— Це вічна історія. Вже багато років таке відбувається, коли з’являється якась тема в мультфільмах, а потім вона з’явилася в путінському палаці. Це постійно відбувається.

Я для себе це пояснюю так. Жодного дару провидіння я не маю. Просто я аніматор, мультиплікатор, моя тема — це перебільшувати. І я йду дорогою до повного маразму.

Тільки я йду з метою посміятися, а вони — зовсім серйозно. Я маю на увазі російських політиків. Вони рухаються до повного абсурду та повного ідіотизму за своєю волею.

Зараз, щоправда, вже нема куди перебільшувати. Бо абсурд досяг майже максимальної точки. І всі, хто займався гумором російською мовою, виявилися нездатними продовжувати гуморити.

Хлопці в російському уряді досягли таких висот абсурду та маразму, що навіть професійним гумористам далі нема куди перебільшувати.

— Один із відгуків на “Масяню” був від російського філолога, доктора філологічних наук Гасана Гусейнова. Він побачив у серії “Санкт-Маріубург” ознаки расизму. Мовляв, несправедливо китайців перетворювати на антилюдську силу, яка без причини бомбить, вбиває і таке інше. Що б ви відповіли на це?

— Він трохи правий, бо китайці там взагалі ні до чого. Насправді бідні китайці постраждали даремно. Просто потрібна була аналогія, потрібна була велика сусідня країна. У Росії не так багато великих сусідніх країн, щоби вибирати для аналогії. Тож довелося взяти бідних китайців.

І тому наприкінці мультфільму прямим текстом сказано, що насправді це не китайці, щоб вони не образилися. Мені надходили коментарі китайською мовою. У мене, до речі, титри навіть китайською є.

І китайці, до речі, не образилися, вони зрозуміли правильно. Тому з китайцями жодних проблем немає. Зрозуміло, скептики були.

— У нас із колегами вийшла суперечка. У Масяні прізвище є? В одній із серій називається її прізвище.

— Так. Але, загалом, як би я цим не займаюсь. Один раз сказав по приколу (в епізоді 145 “Шніцель” з’ясовується, що повне ім’я Масяні при народженні — Марія Віталіївна Ніко́ґда, — ред.).

— І ось в антивоєнній “Масяні” ми дізналися, що Лохматий взагалі родом з України.

— Дізналися вже у першій воєнній серії. Хоча він і раніше був Лохматенком. Просто не було потреби на цьому акцентувати.

А Лохматенком він був просто тому, що в мене був знайомий Лохматенко. Бо у 2006 році, коли я вже виїхав із Росії, з Україною були чудові стосунки.

— “Масяня” виходить уже понад 20 років, 162 серії. По собі помітив: подивившись антивоєнні серії, я почав переглядати “Масяню” вглиб, дивитися епізоди, які пропустив за ці роки. Ви помітили, що після цієї зими люди почали дивитися попередні епізоди?

— Так, звичайно, люди дивляться все інше. І зараз дуже багато дивляться навіть зі Східної Європи, бо люди сумують за часом, коли “Масяня” була веселою. Про ледарство, про дітей, про алкоголь і про якісь такі побутові теми, чого зараз ми вже кілька місяців позбавлені, бо перебуваємо в постійному тривожному стані.

Навіть люди, які далеко від України, перебувають у тривожному стані. І люди сумують за часом, коли можна було сміятися, зовсім не замислюючись про те, чи це доречно.

“Вже тоді було ясно, що він планує бути царем”

— А коли вперше Путін з’явився у Масяні?

— Путін з’явився вперше у мультфільмі “Жаба” (103-тя серія, 2020 рік, — ред.), де жаба душила. Там була виведена реальна жаба, яка реально душила, тому що це дуже розхожий вираз. І мені здалося, що його прикольно обіграти. І там Путін на Новий рік вийшов і став щось обіцяти, а потім вискочила з-за кадру жаба і почала його душити.

— То він у телевізорі вперше з’явився у вас?

— Так, він з’явився в телевізорі, з’явився з короною, бо вже тоді було зрозуміло, що планує бути царем.

І я зараз постійно думаю ось про що. Ми ж уже тоді, в принципі, бачили, що він іде дорогою до автократії та жорсткої диктатури. Бачили, але не робили нічого, щоб цьому запобігти. Може, я щось міг зробити? Тобто моє сумління не зовсім чисте в цьому відношенні. І мені боляче, що я ігнорував політику практично всіляко.

Адже виявлялися якісь моменти. Я пам’ятаю перший момент — перший український Майдан, коли був Ющенко, коли Ющенка явно отруїли… І вже на той момент було зрозуміло, куди це йде. І треба було братися за політичну сатиру, якби хоч трохи я на той момент усвідомлював серйозність того, що відбувається.

Але не хотілося, не хотілося, нікому не хотілося, не тільки мені. Усі хотіли гарного життя. Ніхто не хотів готуватись до війни, ніхто не хотів вірити в неї, ніхто не хотів вірити, що буде повна диктатура. Усі думали, що згодом усе кудись відвалиться.

І вже напередодні цієї війни ніхто вперто не хотів вірити. Вже війська стояли на кордоні, вже занесено камінь… І все одно ніхто не вірив до останнього. Ніхто не вірив, що у XXI столітті можна таку дурницю відчебучити. Так, були локальні конфлікти. Але що одна велика країна піде на іншу велику країну — це реально здавалося неможливим до останнього моменту.

— В одній із останніх серій (160-й — “Вакідзасі“) Масяня, яка шокована тим, що відбувається, вирішила таємно виїхати до Москви і зустрітися з Путіним. Вона до нього приходить, і він їй каже: “А якого біса вони там живуть вільно?” Тобто центр усього цього пекла, яке він влаштував, — це заздрість?

— З його боку? Ні, не заздрість.

Ось із погляду російського народу, який підтримує війну, це цілком може бути заздрістю. Бо навіть мені, коли я ще жив у Росії, було заздрісно, що в Україні відбувається, як то кажуть, досить вільне волевиявлення народу. І люди абсолютно не мають жодного страху. А в нас якийсь хмур сидить, Путін, який нікуди не прямує до доброго. Було заздрісно тоді.

Самому Путіну, звісно, не заздрісно. Він просто відчуває страх від того, що сусідня країна, яка розмовляє зрозумілою мовою, яка живе в таких же багатоповерхівках, як росіяни — проте живе вільно. І з погляду Путіна, це небезпека, це велика небезпека для його режиму. Мені здається, це основна проблема та причина війни. Тобто небезпека з погляду вільного народу стосовно народу, закутого в ланцюги.

— Вам не було прикро, що ви з Пітера, але й з Пітера — президент Путін, патріарх Кирило і головний чекіст, директор ФСБ Микола Патрушев?

— Так, мені завжди було прикро, що Путін із Пітера.

Я завжди спирався на таку собі пітерську альтернативну тусовку і взагалі як би просував пітерський бренд, якщо можна так висловитися. Тому що, мені здається, він дуже своєрідний і вартий уваги.

Але все псував чортів Путін. Бо я міг би побудувати якусь казку навіть про Пітер — люди, атмосфера, мистецтво, література, історія, тралі-валі… Але реальність усе псувала. Тому що насправді ми бачили пітерську банду, яка сиділа в Москві.

Нещодавно в інтерв’ю я розмовляв із розумною жінкою.

І вона сказала: Масяня — це такий антиПутін. Вона приблизно в один час із ним з’явилася на світ божий, приблизно водночас стала популярною, живе приблизно стільки ж, скільки той править.

Адже справді — це багато в чому як антиПутін. І стало все легше одразу пояснювати.

“Почались доноси, поперла сталінська тенденція”

— У 2006 році ви поїхали з рідного Пітера, з Росії не з політичних, а з особистих причин. З якого Пітера, з якої Росії ви поїхали?

— Коли їхав у 2006 році, я виглядав ідіотом на кордоні Ізраїлю. Тому що у 2006 році ніхто не їхав з Росії. І в ульпані — студії навчання івриту — зі мною були аргентинці, бразильці, німці, французи, але росіян не було.

У 2006 році в Росії ще були гарні надії, попри наявність Путіна. Але він ще був на своєму законному терміні.

Надія ще була, бо найкращі роки в Росії за її чортову історію — це 2000-2004 роки, це були вільні роки за всю її історію.

Тож тоді народилася Масяня, тоді народилося багато цікавих проєктів. Але ці чотири роки минули, а потім усе пішло вниз.

Але у 2006-му люди ще цілком сподівалися — на демократію, на виборність, на свободу слова, хоча вже закрили “НТВ” (у 2003 році, — ред.). Втішали себе, що буде все гаразд, і ніхто нікуди не їхав. Люди думали будувати хороше життя у своїй чортовій країні. Ось дочекалися.

— Коли ви востаннє були в Пітері? Як там змінилося життя?

— Останній раз у Пітері був до коронавірусу. Це приблизно 2,5 року тому.

І відчуття у мене були дуже ніби… Коротше, відчуття було таке: ти зайшов у свій бар і сиди там, не виходь. Десь у межах маленького бару, де у тебе всі знайомі, де 20 людей всього сидить, ти можеш почуватися вільним. Але за межами твого маленького вузького кола — все вороже.

І ось уже 2,5 року тому люди перебували в такій ізоляційній рамці, у маленькому своєму пузирі.

Нині ситуація стала гіршою, бо люди стали підозрілими один одному, пішли доноси, поперла взагалі вже сталінська тенденція.

Люди бояться навіть друзів, знайомих. Принаймні колеги вже випали із ближнього спілкування. І люди, які можуть говорити вільно, збираються вже не по 20 осіб, а лише по дві, три — не більше. Тобто страшнувато людям.

Хоча в Пітері не так страшно, як у далеких регіонах, бо Пітер — найбільш європейське місце Росії. Тому там люди дуже іронічні, вміють говорити езоповою мовою.

Але там нічого хорошого, і тому люди їдуть. Нині в Ізраїлі нова хвиля мігрантів, з Росії переважно.

Ось нещодавно приятель приїхав. Він пояснює, що не знає, як там жити, бо сумління дістало. Він каже, що, з одного боку, зовні там нічого не змінилося — та ж сама тиша та добробут. Тобто магазини працюють, люди свій спосіб життя не змінили. Але є атмосфера цієї тривожності, вона ще гірша. Тобто людям нудотно.

— Зараз багато хто сперечається про “хороших росіян”. Але я інакше поставлю питання: чому в останній “Масяні” немає “хороших китайців”?

— Тому що сама тема “хороших росіян” мені здається трохи недоречною. Взагалі про російську культуру, російську політику, про ще щось зараз взагалі краще мовчати, поки це неподобство не припиниться.

Бо не знаю, як можна з чистим обличчям вилізти перед камерою та почати щось із Росії заявляти. Нехай навіть не підтримуєш війну. Але людям, у яких там загинула рідня, на тебе буде неприємно дивитися.

Тому російські фестивалі навіть за кордоном, на мою думку, зараз зовсім недоречні. Хоча зрозуміло, що колись усе це потрібно буде відновлювати та на руїнах щось нове будувати. Але не зараз.

Наша тема зараз — закінчити війну. Більше нічого. Жодне мистецтво нікого з Росії не цікавить. Ось закінчіть війну — тоді вже танцюватимемо.

— Може, це пов’язано з тим, що у росіян погано з емпатією?

— Це був найнеприємніший момент щодо російського менталітету. Бо я, як художник, працюю з почуттями, з емоціями, з емпатіями. З Пітера я сподівався, що там це почерпну, бо там є атмосфера. Але виявилось, що все дуже погано.

Ось я підписаний на одного українського психолога, який у соцмережі мовить. Він усе дуже добре пояснює. Він сказав, що це (відсутність емпатії, — ред.) — захисний рефлекс. Що внутрішньо багато людей розуміють, що те, що відбувається — вкрай погано, і це їх лякає. Тому вони вважають за краще… Він це назвав Стокгольмським синдромом. Тобто всі вони потрапили в пастку Путіна, з якої немає жодного виходу.

Люди, коли відчувають це, страшно бояться дізнатися правду. Тому вони перебувають у пузирі, який самі собі частково виробляють. Тобто пропаганда, звичайно, дуже допомагає у цьому, але вони самі готові обманюватися.

Вони бояться, що все скінчиться погано, і навіть це знають. Але бояться самі собі зізнатися. Саме тому воліють підтримувати військовий шлях, тому що це якийсь тваринний кайф. Більше нічого.

— А емпатія — це як слух, її можна розвинути? Чи це дар, або вона властива людині або ні?

— Так, її можна розвинути. Діти народжуються майже без емпатії. Тому діти іноді бувають жорстокі. Не тому, що вони злі, просто тому, що емпатія недорозвинена.

А освіта в Росії зараз самі знаєте яка. З гуманітарною дуже погано. Достатньо подивитись, як вони пишуть в інтернеті.

А емпатія та гуманітарна освіта йдуть разом. Ось оскільки з гуманітарною освітою зовсім погано, тож емпатія недопрацьована.

Так, треба художників розвивати, треба розвивати мистецтво. Путін думає, що мистецтво — це щось таке, щоб гімни йому ж співати.

А мистецтво насправді служить для пом’якшення характеру, для розвитку тієї самої емпатії.

Подивіться на художників, музикантів, які підтримують Путіна. Одні лише бездарності. Усі розумні та талановиті люди поїхали. І виходить, нема кому цю емпатію більше розвивати.

— Але ж повернуться хтось колись, сподіваюся?

— Повернуться, повернуться.

Я б і сам мріяв повернутись, і почати працювати над тим, щоб знову зі звірів робити людей.

Колись доведеться це робити. Але для цього потрібно, щоб там усе старе КДБшне злилося нарешті остаточно.

Нагадаємо, економіст Олексій Плотніков в ефірі марафону “FreeДОМ” на телеканалі UA висловив думку, що ЄС та США доведеться змінити ставлення до низки країн, щоб ті перестали допомагати Росії.

Зеленський може полетіти на саміт G20, якщо там буде Путін — Подоляк

План ЄС щодо скорочення споживання газу на 15% набув чинності 9 серпня

Читайте також: Геополітичні аспекти війни в Україні та як впливати на позиції держав: велике інтерв’ю з Куртом Волкером