Курська операція ЗСУ змінила погляди жителів російського прикордоння: інтерв’ю із соціологом Оленою Конєвою

Олена Конєва — російська соціологиня.

Народилася 1959 року в Тулі. Політичну психологію вивчала в Московському державному університеті. Наприкінці 1980-х була керівником московського відділення і заступником директора Всесоюзного центру вивчення громадської думки. Засновниця Центру маркетингових досліджень.

З 2016 року живе на Кіпрі. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну створила незалежне соціологічне агентство ExtremeScan, яке вивчає ставлення росіян до війни.

Олена Конєва — гостя програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

“У прикордонні йдуть два протилежні процеси”

— Ми говоримо з вами на тлі найважливішої події війни — операції українських збройних сил у Курській області РФ. Ви багато досліджували настрої в російському прикордонні. Які були настрої жителів Курської області з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну? Чи відрізнялися тут настрої від інших регіонів прикордоння?

— Ми провели три хвилі опитувань, починаючи з весни 2023 року. Весна 2023-го — це була така близьконульова точка.

У першій хвилі були задіяні всі три прикордонні області — Курська, Брянська і Бєлгородська.

До весни 2023 року на Бєлгородщині тільки у 60% жителів ніхто з рідних і близьких не виїхав із регіону. Тобто у 40% так чи інакше після початку великої війни хтось виїхав. На Курщині таких [у кого ніхто не виїхав] було понад 80%, тобто досить велика різниця.

65% у Бєлгородській області тоді відчували тривогу і тугу (таке є в нас запитання), а в Курській області таких було 50%. Загалом по Росії в цей час 40% відчували такі почуття.

Обстріли в Бєлгородській області навесні 2023 року зачепили населені пункти, в яких мешкали 57% респондентів. У Курській області 24% жителів сказали, що в їхньому населеному пункті були обстріли.

Руйнування житлових, адміністративних будівель та інфраструктури: 40% у Бєлгородській області та 18% у Курській. Поранення, загибель: 38% у Бєлгородській області та 15% у Курській.

Була ще важлива різниця. Якщо 54% бєлгородців відчували якусь федеральну підтримку, то у курян це було тільки 37%.

Істотна різниця у ставленні до губернаторів. Це нібито номінальна фігура, але в прикордонні в Бєлгородській області це відігравало і відіграє дуже велику роль.

Навесні 2023 року близько 90% бєлгородців підтримували свого губернатора В’ячеслава Гладкова (пізніше підтримка трохи знизилася, але не суттєво). І лише близько 60% курян і брянських жителів підтримували своїх губернаторів.

Усі прикордонні регіони однаково підтримували “СВО“. Протягом усіх цих 2,5 років прикордоння приблизно на 5-6% більше, ніж решта Росії підтримували “СВО”. Однаково між собою були готові підтримати виведення військ з України, але це менше, ніж уся Росія. Тобто в прикордонні вища підтримка війни, ніж по Росії, і нижча підтримка виведення військ. Це ключовий показник із погляду, що відбувається з людьми, коли вони опиняються всередині матеріалізованої війни, конкретних військових подій.

У прикордонні помітно більше, ніж по всій Росії, побоювалися, що якщо будуть виведені російські війська, то українці продовжать бойові дії на російській території. По Росії це було приблизно 55%, а на території прикордоння — 70-77%.

Цим дослідженням ми намагалися відповісти на запитання, в якому напрямку розвивається підтримка “СВО”, підтримка війни? Це призводить до згуртування чи до відторгнення війни? Як виявилося, відбувається і те, і інше. Це нібито різні фази, вони багато в чому залежать від реальної участі людей у військових діях, від їхньої залученості у волонтерські рухи.

Рівень участі увійськових діях у жителів трьох прикордонних регіонів був приблизно однаковий. Трохи вищий у Бєлгородській області — у 26% жителів хтось із родичів брав участь у “СВО”, і трохи менший у решті прикордоння.

На підставі досліджень ми можемо сказати, що у половини всіх трьох областей були родичі в Україні — близькі, далекі, але тим не менш. У Бєлгороді трохи більше.

Ця близькість, вона спрацювала з точки зору настроїв і ставлення до українців подвійним чином. Коли ми навесні 2023 року запитали, чи співчуваєте ви українцям, які були вимушені покинути свій дім, то майже 90% жителів прикордонної зони сказали, що вони співчувають українцям. Але при тому, що 90% співчували, наприклад, 80% схвалювали атаки по енергетичній інфраструктурі України. У той період якраз були інтенсивні атаки. Будь-яка розсудлива людина розуміє, що енергетична інфраструктура стосується насамперед самого населення. Але ось такий феномен у відповідях був однаковий скрізь.

Приблизно до літа 2023 року ситуація в прикордонні була багато в чому схожа. І ставлення людей до війни, до українців, до зупинки війни відрізнялося від усієї решти Росії. Тобто вона була більш мобілізована.

Починаючи з квітня 2023 року, пішла інтенсифікація обстрілів у Бєлгородській області. Потім дуже інтенсивний період почався з кінця 2023 року.

Частота обстрілів у Курській і Брянській областях теж збільшувалася, але вона наростала поступово. І в цьому ніби кардинальна різниця [з Білгородщиною]. Водночас у Брянській області були активні “терористичні вилазки”, як це називала пропаганда.

Для жителів Курської області справжня війна почалася після 6 серпня 2024 року. У Бєлгородській області це тривало ніби весь час, але не в такій концентрації. Там наростала кількість постраждалих, кількість біженців.

Цікавий момент: якщо обстріли, руйнування, постраждалі були не конкретно у твоєму населеному пункті, а в інших місцях Бєлгородської області, то ставлення жителів до “СВО” не змінювалося. Причому не тільки воєнні події, є ж багато інших наслідків війни — закриття бізнесу, втрата доходу, звільнення, зникли життєво важливі ліки, від’їзд родичів. А якщо все це відбувалося в твоєму населеному пункті, але далеко від твого місця проживання або не було безпосередньо пов’язано з твоїми родичами, то це призводило до підвищення підтримки війни. Тобто спрацьовував такий ефект згуртованості перед лицем біди. Але якщо ці події відбувалися зовсім близько (обстріли на твоїй вулиці, щось із твоїми сусідами, родичами, колегами), то в цих людей, як порівняти із середнім показником по області, підтримка війни падала.

Тобто коли війна далеко (як, наприклад, для мешканців за Уралом, війна — взагалі повна абстракція), то спочатку йде зростання підтримки “СВО”. Але, щойно це стосується тебе чи твоєї близької людини, то підтримка падає. Тому в прикордонних регіонах ідуть два протилежні процеси.

— Виходячи з цих тенденцій, як події в Курській області можуть хитнути маятник настроїв? Люди стануть фанатичніше підтримувати Путіна і його війну, або це призведе в якомусь сенсі до прозріння?

— До останнього часу російське прикордоння було більш-менш однорідним, за винятком інтенсивності — для мешканців Курської області реальна війна розпочалася нещодавно, а жителі Бєлгородської її відчувають давно.

Тобто Курськ одразу перейшов до другої фази, коли це все стосується тебе. Навіть якщо тебе чи твоїх близьких не зачепили саме бойові дії, то, живучи в Курську, ти починаєш опікуватися біженцями, і це теж починає торкатися тебе.

Крім обстрілів, до яких уже більшою мірою звикли через їхню невелику інтенсивність, у курян з’явилася радикально інша ситуація. Для людей було страшним шоком, що хтось може перетнути кордон Росії, такого ніколи не було, такий досвід у принципі відсутній.

У курян не було часу ні на якусь адаптацію, як у бєлгородців. У них не було часу на якийсь спланований від’їзд (з Бєлгородської області в паніці тікали далеко не всі). У Курській області до серпня було більш розслаблене життя. І в одну мить утворився багатотисячний потік біженців.

Наше останнє липневе дослідження по Бєлгородській області показало цікаву залежність. Ми опитували за мобільними телефонами, які прив’язані до Бєлгородської області. Ми припустили, що якась частина наших респондентів уже виїхала за межі Бєлгородської області. У нас вийшло, що приблизно 10% — це люди з бєлгородськими номерами, але хто вже живе в інших регіонах, хто залишив свої будинки, квартири за останні майже три роки.

І ми виявили, що рівень підтримки війни у білгородських біженців радикально відрізняється від тих, хто залишився. У липні 2024 року серед білгородців, які виїхали, підтримка “СВО” становила 51% — проти 67% серед тих, хто залишився. 52% тих, хто виїхав, підтримають виведення російських військ з України проти 34% серед тих, хто залишився.

І дані бєлгородських біженців ми можемо екстраполювати на Курську область. У Курській області — 1 мільйон населення, у Бєлгородській — 1,5 мільйона. Із Бєлгородської виїхали приблизно 150 тисяч жителів. Те, що бєлгородці зробили протягом 2,5 років, із курянами сталося за два тижні.

Як це все впливає на курян? По-перше, факт перетину “священних російських кордонів”. Усе, цноту втрачено, на території “ворог”. Уже багато хто наживо бачив бронетехніку противника на своїй вулиці, чужі військові.

Звісно, це дало ефект провалу російської армії. А успіх збройних сил є взагалі однією з основ фактора підтримки “СВО”. Тобто підтримують у разі успіху. І навпаки, не успіх з такими наслідками — це дуже потужний фактор зниження популярності війни.

Що відбувається у відносинах населення з владою, з адміністрацією? Відсутність дієвої допомоги — це було одразу в Курській області. У Бєлгородській області було все по-іншому, тому що в них був час, ресурси, можливість адаптації, якісь налагоджені вже процеси. А в Курській області за фактом була втеча адміністрації. Інфраструктура зупинилася, у багатьох місцях — ні води, ні електрики, ні мобільного зв’язку.

Це дуже посилює ефект сприйняття взагалі цієї війни, сприйняття влади не тільки місцевої, а й федеральної.

Порівнюючи три області, ми на прикладі Бєлгородщини виявили таку залежність: що вища підтримка губернатора, то лояльніше люди ставляться до федеральної влади.

З одного боку, вони розрізняють федеральну владу і губернатора. А з іншого боку, вони розуміють, що губернатор — це все одно рука федеральної влади. Якщо він діє ефективно, значить, це можна поширити і на федеральну владу. Популярність губернатора Бєлгородської області залишається дуже високою, вона, як і раніше, понад 80%. До курського губернатора (тим паче, що вони там змінювалися, і на момент Курської операції ЗСУ там був виконувач обов’язків), напевно, зовсім інше ставлення.

“На рейтинг Путіна вплинула поведінка самого Путіна”

— А як Курська операція вплинула на рейтинг Путіна?

— Вплинула поведінка самого Путіна. Його абсолютно химерне мовчання, неучасть у таких драматичних подіях уже призвело до різкого зростання критики на його адресу.

Кремлівські соціологи — фонд “Громадська думка” і Всеросійський центр вивчення громадської думки (ВЦВГД) — показують значне зростання, з одного боку, тривоги, а з іншого боку — падіння рейтингу Путіна. Різниця між довірою і недовірою до нього вперше за дуже довгий час впала з 66% до 61%. Це значуща різниця.

За перший тиждень наступу ЗСУ настрої щодо війни досягли найнижчої позначки за останні 70 днів. Найвища оцінка — +1, найнижча — -1. Так от, з -0,27 це впало до -0,47.

Тут є два компоненти. По-перше, стало менше позитивних публікацій про війну. По-друге, з’явилося набагато більше невдоволень, причому невдоволення охоплює і звинувачення російської влади, і загальну паніку з приводу заходу ЗСУ в Курську область.

Зверху впроваджуються думки про те, що це незначні масштаби територіальних втрат, що це стихійна, абсолютно невиправдана українська операція, яка має суто пропагандистський характер тощо.

Але знизу йде набагато більше розчарування в російській армії, обговорень полонених, обговорень строковиків, тривога і гнів з приводу відсутності допомоги. Це стосується всієї Росії.

Тобто це впливає не тільки на жителів Курської області, на жителів прикордоння, а це вже вплив у масштабах всієї Росії. Це означає, що ці події зрушили з місця цю масу якоїсь підтримки, інерції, аполітичності, і відбуваються такі зміни.

“Немає жодної основи для згуртованості”

— А чому в Курській області ми не бачимо опору місцевих жителів? Немає партизанського руху. Чому не беруть зброю, не захищають свої області? І друге — згуртованість. Чи роблять ці події більш монолітним суспільство прикордоння або ж все-таки роз’єднаність превалює?

— Згуртованості загалом у Росії немає. Загалом росіяни всі 2,5 року абстрагувалися від того, як жило прикордоння. І ось коли події в Бєлгородській області відзначали як значущі, водночас росіяни не висловлювали якоїсь готовності допомогти бєлгородцям.

Немає жодної основи для згуртованості. Як би цю війну не зображували як “народну”, “захисну”, “визвольну”, але глибоко цю легенду люди все одно не сприймають. Тобто на поверхневому рівні, на рівні штампів, на рівні відповідей на формалізовані запитання це присутнє. Але очевидна безглуздість “визвольної війни” на чужій території не дозволяє людям ставитися до неї так само пафосно, як до Великої вітчизняної.

Різку роздробленість ми бачимо по всій Росії. Дуже багато осей. Бідні й бідні. Бенефіціари війни (хто працює на ВПК або за бабло пішли воювати, купують собі машини) і якась літня людина, яка не може відремонтувати свою стару машину. У когось близькі воюють уже два роки, у когось у родині ухильники.

Люди дедалі менше спілкуються між собою на тему війни, намагаються взагалі зайвий раз на цю тему не звертати уваги, щоб не призвело до якихось сварок.

Що стосується партизанського руху. Звичайно, насамперед ми порівнюємо з українцями. Ми одразу, з початку повномасштабного вторгнення побачили багато прикладів партизанських дій. Але в Україні радикально інша ситуація. За плечима українців молода демократія, країна, яку люди відчували як свою. Вони в ній змінювали президентів. Була армія з потоком добровольців. Люди усвідомлюють, що захищають свою батьківщину. Для них ворог був зрозумілий. Багато елементів того, що показувало, що це дійсно війна народу, плюс міжнародна підтримка.

А що ми бачимо в Курській області? Ми бачимо, що кордон, як виявилося, не захищений, незважаючи на всі розмови. Чиновники розбіглися, хвалений [кадировський] полк “Ахмат” десь по кущах ховався. Строковиків (це теж важливий аспект) кидали грудьми на кулемет. Люди в паніці рятували свої життя, бігли, і їх ніхто не підтримував.

Усе це абсолютно суперечить якійсь згуртованості й бажанню захищати. Тобто по один бік — сформований умовний образ ворога, а по інший бік — немає відчуття ні тилу, ні того, що це твоя країна, ні того, що це твоя війна.

Люди дуже сильно розчаровані в органах влади (і не тільки в місцевих), в армії, у всьому цьому. І це почуття сильніше, ніж страх перед українською армією. Тим більше, що свідчень про жорстоку поведінку українських військових немає. Інакше б просто все це було б тиражовано багато разів. І тому виходить, що мотивація до участі в опорі дуже слабка.

Курська операція повністю підтвердила мої гіпотези. І ми можемо добре собі уявити, що відбуватиметься, коли українські збройні сили розвиватимуть наступ далі на територію Росії.

Читайте також:

Прямий ефір