Феномен “хороших руських” з погляду України: інтерв’ю з політологом Олегом Саакяном

Олег Саакян. Фото: uatv.ua

З 2022 року вираз “хороші руські” став стійким по відношенню до людей, які на знак незгоди з діями президента РФ, який розв’язав війну проти України, демонстративно виїхали з Росії та стали такою собі дієвою опозицією в екзилі.

Чи справді “хороші руські” добрі в контексті розуміння ситуації в Україні, чи варто їм вірити, і для кого, власне кажучи, вони добрі — в ефірі телеканалу FREEДОМ  говорили з політологом Олегом Саакяном.

— Ліберальні росіяни, які виїхали з РФ, загалом критикують режим Путіна, підтримують Україну, але, як тільки йдеться про колективну відповідальність, для них це як червона ганчірка для бика. Чому?

— Я також не поділяю ідею колективної відповідальності щодо росіян. Та дискусія і той заклик до відповідальності, які є, не про колективну відповідальність.

Ліберальні росіяни чи російські ліберали — це взагалі дуже цікаво, як саме росіяни характеризують власну опозицію. Ліберальним чи консервативним можна бути лише до чогось.

Вони не як альтернатива існуючому укладу, а просто як ліберальна частина в рамках існуючого якогось російського укладу.

Коли ми шукаємо “хороших руських”, ми підходимо емоційно, намагаємося знайти своїх серед росіян. Але треба пам’ятати, що росіяни — навіть антивоєнні, навіть антипутинські — вони є патріотами своєї країни. І тому, звісно, вони любитимуть свою країну більше, ніж Україну.

Звісно, вони будуть діяти через іншу культурну призму, не через українську. Чекати, що непутінський росіянин діятиме так само, як українець — це самобманюватися, йти в той же міф про “братні народи”, про “єдність” тощо.

Якщо ми говоримо про самий феномен даних росіян в російській опозиції, яка зараз декларує свою антипутінську позицію, то треба розуміти, що вони вирощені в тій самій культурі, як і їхні інші співвітчизники, які підтримують всю цю вакханалію Путіна.

Ми розуміємо, що ті три домінанти, які присутні в російській культурі, на якій базується Путін, вони також є і в них. Це ідеї про велику культуру. Це ідея про маленьку людину. І це культ насильства. Тобто, сила як прийнятне мірило рішення справедливості у соціальній ієрархії, що визначає міжособистісні чи колективні відносини.

Ми маємо виходити із власної стратегії власних планів. І тоді, повірте, “хороших руських” стане набагато більше, причому у всіх розуміннях. І в найхимернішому розумінні: маються на увазі росіяни, які вже не зможуть прийти до України воювати, або залишаться в українській землі. Ну, і закінчуючи самим гуманістичним розумінням росіян як тих, хто є нашими союзниками у побудові безпечного простору на схід від нас.

— Нещодавно проукраїнські активісти пікетували виступ російського опозиційного письменника та публіциста Віктора Шендеровича у Вільнюсі. Він називав російських військових “нашими хлопцями” та закликав відвідувачів концерту віддати гроші засновнику ПВК “Вагнер” Пригожину. З іншого боку, він виступає проти путінського режиму. Як зрозуміти цей феномен?

— Вони живуть зараз на сторінках творів Ремарка і проживають усі ці трагедії: свій серед чужих, чужий серед своїх. А насправді чужі всюди. І вони проходять свою еволюцію проходження ось цих хронічних хвороб російсько-політичної культури і взагалі російської культури.

Вони зараз видавлюють із себе краплі імперіалізм, проходять засудження, розвінчання і перетравлення у собі цього сталінізму. І загалом зараз вони рефлексують і частково, і від того, що відбувається в сьогоднішньому дні.

Коли Шендерович каже, що це “наші хлопці”, і “вони не несуть відповідальності”, він знову ж таки є носієм цього вірусу режиму, в якому одна з домінант — це маленька людина, яка нічого не вирішує.

Кожен росіянин зараз складав іспит на те, чи є він громадянином чи є він підданим. І частина росіян склала цей іспит — вони зробили хоч щось, якусь дію, якийсь рух, якусь заяву, хоча б щось мінімальне у протидії російській війні та діям Путіна.

Вони вже можуть сказати: я не мовчав, я не спостерігав, я не був частиною цього злочину, я йому чинив опір як міг через свої можливості.

Коли Шендерович каже “наші хлопці” або частина російської опозиції каже “вони не несуть відповідальності, їх погнали на забій” — ну, вибачте, у них не чіп вбудований у мозок, який ними керує. Вони не зомбі, вони громадяни.

Вони допустили цю ситуацію. А потім дружно пішли в цю топку війни, горнило, допомагати Путіну ще довше сидіти при владі та відправляти ще більшу кількість людей під забій. Тому вони є співучасниками злочину, починаючи з того моменту, коли вони відмовилися від своєї відповідальності за власну державу.

Російсько-українська війна показала те, що Росія не потрібна самим росіянам. Тих, кому вона справді потрібна, хто справді за неї турбується, виявилося абсолютно одиниці. І більшість цих людей виїхали за кордон.

Це неунікальне в історії Росії явище, але, ти не менш, Росія — така собі покинута країна, яка виявилася непотрібною для власних громадян.

— Спільних зусиль ми справді не бачимо. Ми бачимо лише поодинокі пікети десь на площі, які одразу ж зупиняють. Люди залякані в Росії чи вони просто намагаються це обійти стороною?

— Є зараз відповідальні та безвідповідальні росіяни. І ось ті, які відповідальні, вони відчувають цю відповідальність на собі, щось роблять або не можуть цього робити, але намагаються якимись іншими способами комунікувати у своєму середовищі.

А є більша частина, вибачте, стада, який не відчуває відповідальності, не відчуває потреби. Вони кажуть: ми люди маленькі. І пастка тут для цивілізованого світу не тільки в ядерній зброї у Росії, в режимі тощо, вона в тому, куди вже світ потрапляв кілька разів.

Коли путінський режим посипиться, буде спокуса вдати, що з цим всі біди пішли в історію, і далі особливо працювати не треба, і аналізувати, і замінювати ці компоненти російської культури теж начебто не треба, це все зробить еволюція.

На ці граблі вже наступали після розпаду Російської імперії. В результаті вже в ранньому Радянському Союзі реанімували образ Катерини, Івана Грозного, збирання земель, ідею про братні народи і всю ту іншу єресь, яка стала частиною політичного міфу. Коли Радянський Союз розвалився, світ знову заплющив очі, вдав, що все погане пішло.

Зараз завдання України зробити так, щоб світ знову не наступив на ці граблі.

— Тобто ви дотримуєтеся думки, що якщо режим Путіна впаде, ситуація особливо не зміниться з так званим рашизмом?

— З’явиться вікно можливостей для подолання рашизму. Але рашизм у російських підручниках з історії, у витворах мистецтва, у російському кіно та решті пласту витягувати доведеться ще досить довго, і він не піде разом з Путіним. Рашизм поховає Путіна, а не Путін його.

Прямий ефір