Деколонізація російської культури, фільм “Майстер і Маргарита” і важливість Параджанова для України: інтерв’ю з російським культурологом Яном Левченком

Ян Левченко — російський журналіст, філолог і культуролог. Народився в Таллінні (Естонія) 1974 року. Вищу освіту здобув у Тартуському університеті на відділенні російської мови та літератури. Викладав у вишах Москви і Санкт-Петербурга. Автор книги “Інша наука”.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну покинув РФ. Осів у Таллінні. Автор і редактор російськомовної версії естонського тижневика Postimees. Засуджує війну Росії проти України.

Ян Левченко — гість програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

“Воєнна епоха показала, що повз жити не можна”

— Нещодавно в одному англійському виданні я побачив статтю про мілітаризацію молитви, мілітаризацію релігії, мілітаризацію духовності в Росії. А якщо говорити про культуру, як давно російська культура стала військовою?

— Процес стрімкого перетворення культури і різних її сегментів на зброю розпочався приблизно тоді, коли кортеж із новоявленим президентом Путіним у 2012 році в’їжджав у Спаські ворота, щоб він змінив у кріслі рокіровочну фігуру Дмитра Медведєва. Тобто з 2012-2013 року можна говорити про те, що починаються якісь тенденції.

Нещодавно я спілкувався з одним філателістом, автором статей, доповідей на цю тему. Він звернув увагу, що і в марках, монетах, які випускалися в Росії наприкінці 2012, у 2013 році відбувся різкий стрибок мілітаристської тематики, яку можна умовно назвати силовим патріотизмом. Тобто не прояв символічного патріотизму, який апелює до культури, до давнини, до історії народу, до його цінностей, а саме починається нескінченна розмова про перемогу.

З’являється поняття “побєдобєсіє”. Згадаймо ту саму акцію “Безсмертний полк”, яка триває з 2012 року. Ця томська ініціатива, яка спочатку здається низовою, дуже швидко стає державною.

Тобто ще до анексії Криму в російському суспільстві починає готуватися ґрунт для того, щоб уже до середини цього десятиліття люди раптом виявили себе в стані повної бойової готовності.

— А як культура чинила опір? І чи був опір?

— Багато хто був шокований поступово мінливим культурним вектором, поступовою мілітаризацією культурних понять. Ці люди, і я зокрема, продовжували залишатися у свого роду культурному коконі, у своєрідній інформаційній бульбашці. І ті ж адміністрації університетів, куди ти приїжджаєш із доповідями або з лекціями, висловлюють стурбованість, що ти справляєш вплив на уми, але при цьому недостатньо патріотичний. Але на той момент вони висловлювали тільки стурбованість цією обставиною.

І, врешті-решт, воєнна епоха показала, що повз жити не можна.

Проживання повз характеризувало десятиліття з кінця 2011 року до кінця 2021-го. Це проживання повз стрімку мілітаризацію суспільства, демонстрація того, що весь цей кошмар тебе не стосується, точніше, стосується рівно тією мірою, якою ти можеш організувати деякі сегменти незалежно від цього мейнстриму. І ти навіть ніби сповнюєшся деяким почуттям місії — чи то освітня місія, чи то просвітницька місія. Велика кількість просвітників, популяризаторів науки, публіцистів, людей, яких можна назвати лідерами думок, постійно виступали в різних місцях.

— Влада насамперед взялася за кіно, як наймасовіший вид культури. Потім ми бачили, що сталося з російським театром. Це теж візуальне мистецтво. І тільки тепер (останніми місяцями особливо це помітно) взялися за російських письменників, які не підтримують війну і здебільшого покинули країну. Це Людмила Улицька, Дмитро Биков, Борис Акунін. З чим пов’язана ця кампанія з дискредитації?

— Дійсно, кінематограф — це найбільш масове мистецтво, яке впливає на максимальну кількість людей одночасно. Ідеологічні стріли спрямовуються якраз у ці найбільш чутливі, найбільш поширені ділянки.

З театром своя історія. Театр вкрай мало затребуваний, театр — дуже елітарна практика, яка поширена в дуже обмежених колах. Але проблема з театром інша.

Театр — це завжди дуже добірна публіка, яка складається з лідерів думок. У театр ходять лідери думок, і про нього розмірковують лідери думок.

Тому він ніби розмножується брунькуванням, на відміну від кінематографа, який просто накриває суспільство якоюсь шрапнеллю, вибачте за ось цю військову метафору.

Література — це кустарне виробництво. Література — це точкове виробництво тексту, яке здійснюється однією людиною. Це як художник, який, як Олександр Іванов, може десятиліттями писати “Явлення Христа народу”, може створювати твори. Тобто це коли творець сам на сам зі своїм твором.

І якщо беруться за літературу, це означає визнати, по-перше, що нація читає, а ти робив дуже багато для того, щоб наполягти на протилежному.

Ти, так би мовити, займався її цілеспрямованою дебілізацією впродовж десятиліть путінської епохи, перетворюючи літературу на певну вигороджену, нікому непотрібну синекуру, яка складається з попси, обсипаних лупою очкариків, які щось обговорюють, віршики читають, узагалі займаються якоюсь нісенітницею.

А тут ти раптом визнаєш, що, виявляється, література відіграє дуже серйозну роль. Ти починаєш згадувати про те, що література — це носій совісті в традиції російської культури, вона так себе позиціонувала. І ти своїми діями підтверджуєш правоту традиції, проти якої ти намагався виступати.

Тому зараз взялися вже за те, на що раніше махнули рукою. Намагаються когось дістати за кордоном, покарати на відстані. Радянська епоха демонструє нам ефективність подібних рішень. І путінська епоха теж. Але раніше розбиралися з політиками, з розвідниками, з діловими людьми, з пацанами розбиралися. А з письменниками що розбиратися? Вони ж не пацани. Ну, це смішно.

Проте, я б сказав, що це загалом визнання того, що література має сенс.

“Розмежування відбулося і продовжує відбуватися”

— Чи не спостерігаємо ми зараз те, що було приблизно 100 років тому в історії російської культури — чітке розмежування на офіційну радянську (тепер путінську) та емігрантську?

— Мені здається, що ми в цей момент увійшли вже якийсь час тому. Просто зараз ми в цьому моменті себе виявляємо, намагаємося відрефлексувати, в якому ми місці, проводимо ці історичні аналогії.

Звичайно, ці аналогії працюють, але ніколи не буває повного повтору історії. Так, зараз є інтернет, і немає необхідності створювати видавництво “Посів”(видавництво, засноване 1945 року в Західній Німеччині російськими емігрантами, — ред.). Це і добре, і погано одночасно. Добре, тому що [завдяки інтернету] в пори суспільства проникає набагато більше інформації, ніж можна було говорити про це 100 років тому. А з іншого боку, люди у видавництві “Посів” чи в інших медіа-корпораціях працювали й отримували можливість існувати. А тепер їм скажуть: ну, навіщо ми будемо в вас інвестувати, якщо, умовно, будь-який росіянин, підключившись через VPN до соцмереж, прочитає все, що йому потрібно. Тому, напевно, навряд чи можна говорити, що будуть створені численні видавництва. Напевно, буде інакше сконфігуровано цей простір.

Але важливо те, що розмежування, безумовно, відбулося, і воно продовжує відбуватися. Це дуже характерний процес, який зайвий раз доводить, що все відбувається в одній і тій самій логіці.

Тобто реалії змінюються, а логіка залишається незмінною, і нічого змінити її не може. У всякому разі, тоді, коли виникають такі форми протистояння.

— Якщо дивитися через розмежування, як може змінитися ставлення до російської культури? Умовно кажучи, скасування може стосуватися тільки тих, хто залишається в Росії, і не стосуватися тих, хто з неї виїхав?

— Зараз часто пишуть про так званий кенселінг(культура скасування, — ред.) російської культури. Наприклад, усередині Росії люблять говорити про те, що ось цей Захід усіх скасував, що зайвий раз доводить їхнє ставлення до нас. Цей кенселінг дійсно відбувається. Він має психологічне походження, він абсолютно зрозумілий.

І він пропорційний тому, наскільки суспільство, що здійснює кенселінг, близько розташоване до кордонів країни-агресора. Це географічний принцип.

Є невідмінні речі, пов’язані з матеріальністю. Ось є матеріальність сусідства. Я зараз розмовляю з вами з Естонії. Естонія чому демонструє максимальну солідарність з Україною? Тому що Естонія прекрасно розуміє, що за будь-якою формою компромісу з агресором, за будь-яким досягненням умов перемир’я на умовах агресора підуть наступні кроки — і вони очевидні.

Польща теж це розуміє. Тому що Україна знаходиться між країною-агресором і Польщею. І за всього свого історично складного ставлення до України Польща є зараз максимальним союзником.

Те саме стосується Фінляндії, яка послідовно і без ілюзії ставиться до того, що відбувається.

А от у Берліні, у Парижі кенселінг (скасування) менше представлений. Просто тому, що в соціальному сенсі Франція була гірше підготовлена, була гірше організована для того, щоб люди відчули себе так, як себе відчувала, наприклад, у 1930-ті роки російська еміграція.

Берлін — це місто, в якому сьогодні нові російські емігранти співіснують пліч-о-пліч із, наприклад, художниками з України, які виїхали через війну. Вони можуть між собою вступати в якісь приватні суперечки, в чомусь не погоджуватися, але вони опинилися в одному човні, та, звичайно, там відбувається дуже багато непорозумінь. Але сам по собі берлінський контекст і взагалі німецька платформа, на якій це все відбувається, вона до останнього намагається зберегти нейтральність. І там не йдеться про заборони [російської культури], тому що всі прекрасно розуміють, що там є люди з російським паспортом. Ось і все.

“Російська культура повинна зрозуміти, що їй робити із самою собою”

— А наскільки вся російська культура пройде шлях деколонізації самої себе, насамперед у плані позбавлення від імперства і всього іншого?

— Виходячи з міри колоніалізму, яка проявляється в тих чи інших творах культури, напевно і буде вибудовуватися це поле. Через цей фільтр так чи інакше пройдуть усі знакові фігури російської культури.

Це неминучий процес. Цей процес уже не зупинимо. Не можна якимось довільним чином зупинити те, що почалося, як об’єктивний процес.

Цей процес почався у виконанні носіїв різної суб’єктивності, зокрема, незалежних один від одного людей. Це означає, що це об’єктивний процес.

Це не означає, що якась група інтересантів оголосила про необхідність деколонізувати російську культуру. Це означає, що багато в чому, озброївшись російською культурою, як скіпетром і державою, танк із написом “Z” в’їхав на територію України і трощить мирні будинки.

І російська культура має зрозуміти, що їй робити із самою собою, щоб частково хоча б у майбутньому (не сьогодні, не до закінчення війни) організувати для себе шлях, наприкінці якого можна буде говорити про те, що не вся російська культура асоціюється з цим танком.

Ті, хто спостерігають за цим збоку і не вдаються в деталі (бо в них є право не розбиратися в деталях, а таких на світі більшість), можуть сказати для простоти: та бог із ним з усім. І можна скільки завгодно бігти за цими людьми та казати: ні-ні, подивіться, ми там [у Росії] сиділи в автозаку, ось у нас селфі з автозаку, нас затримали, ми там писали вірші опору, а зараз ми в Берліні намагаємося поставити антивоєнний спектакль, а нам на це дають мало грошей, дайте нам більше. Ну, їм скажуть: хлопці, давайте потім. І на це нічого заперечити.

Мені здається, що коли люди починають на це заперечувати, вони ніби самі себе викривають. Вони починають ніби експлуатувати цю тему, спекулювати на тому, що вони інші, на тому, що вони хороші.

Чому словосполучення “хороший росіянин” таке іронічне? Тому що люди просто не знають меж у власному позиціюванні.

“Фільм “Майстер і Маргарита” — це не “z-агітка”

— Переосмислюється також спадщина Булгакова в Україні. Його вже давно визначили на стелаж імперіалістів і людей, які підтримували більше Росію. У зв’язку з цим в Україні викликає певне здивування прем’єра фільму “Майстер і Маргарита” в Російській Федерації, і така незрозуміла одержимість росіян цим фільмом. Що так зворушує росіян у цьому романі? Можливо, те, що це якась опозиційність, написана киянином, чи цього взагалі немає?

— Що стосується опозиційності й того, що це написано киянином, — цього немає точно. Тому [в Росії] Булгаков не сприймається як киянин.

Булгаков дійсно носій імперських поглядів. Тут немає жодної натяжки. У нього завжди було дуже ієрархічне уявлення, і він цього не приховував. І взагалі, не можна сказати, що він якийсь інтелектуальний письменник, який займався питаннями ідеології. Його літературу читати легко, він цікавий письменник.

У чому загадка роману “Майстер і Маргарита”? У тому, що це глибокий роман, що привертає велику кількість історичних контекстів, що поєднує різні хронологічні періоди, які просто кричуще протилежні один одному, і при цьому заримовані. І при цьому він є цікавим авантюрним романом, який потрібно читати в підлітковому віці, якщо людині потрібно долучитися до скарбниці російської культури. Це культовий роман, через який пройшли підлітки, коли у людей було більше часу на читання, тому його всі читали.

У цій якості цей роман увійшов у сегмент спочатку культових, а потім уже класичних творів російської літератури. І в цьому сенсі успіх екранізації, про яку зараз так багато говорять, пов’язаний з тим, що нинішня екранізація вирішила не йти шляхом попередніх екранізацій цього роману, коли його намагалися просто лінійно перенести на екран. Це екранізація за мотивами. Творці фільму не стали наступати на ті самі граблі, на які наступали попередні режисери.

Творці нинішнього фільму дуже наївно поставилися до класики, яку не можна чіпати, бо це великий твір.

Вони взяли з матеріалу те, що їм потрібно, перевернули цю історію, перезав’язали її вузлом, абсолютно переставили акценти, більше зробили акцент на тоталітаризмі, на епосі, коли цей роман писався. Вони вписали створення сюжету про Воланда (персонажа німецької середньовічної легенди) у Москві. У них він є виконувачем обов’язків Чорта в Москві, абсолютно логічним чином заримувавши його з німецьким тоталітаризмом, зробивши акцент на тому, що сталінська Москва — це, по суті справи, нацистський Берлін. Зрозуміло, що з поправками, але це рівно те ж саме.

В ролі Воланда знявся [німецький актор] Аугуст Діль, який знімався свого часу в ролі молодого Маркса, в ролі Леніна, який знімався в “Безславних виродках”, який знімався в фільмі “Курськ”. Тобто Діль не чужий російській культурі, вона його цікавить як актора, тому він із таким драйвом ще це робить, і він усе це розуміє.

І у фільмі зробили Воланда, який майже ровесник Майстра. Він не навчений старий, який виголошує якісь сентенції, він постійно ірже, як і мав би це робити диявол у Москві, дивлячись на це жахіття, яке там відбувається. І це, звісно, сприймається як підморгування тій частині публіки, яка збагачується ідеями своєї опозиційності.

Фінансування на цей фільм отримано ще 2021 року. Це не “z-агітка”. Це просто фільм, який довго знімався, тому що це дороге виробництво. Це просто-напросто відкладений ефект. Ось і все.

“Зараз час України”

— Ви живете в Естонії. Закінчили Тартуський університет, де довгі роки працював знаменитий дослідник російської літератури, пушкініст Юрій Лотман. Цікаво, чи в Тарту переосмислюють зараз його спадщину? І як там із пушкінізмом?

— В університеті вже немає відділення російської мови та літератури. І справа не у війні. Річ у тім, що просто відбувається укрупнення структур(2011 року в університеті утворено відділення слов’янської філології, — ред.) А до них, зокрема, входять історичні російські дослідження. Тому що дивно від них повністю відмовитися і рубильником вимкнути в університеті, який за рахунок цих досліджень робив собі ім’я в гуманітарних науках.

В Естонії загалом, і в Тарту зокрема, так звані російські дослідження вже давно включені в контекст загальнослов’янських досліджень, досліджень культури Центральної Європи.

Нині тренд полягає в більшому інтересі до української культури, до появи курсів української мови, що органічно пов’язано зі зростанням української діаспори в Естонії, зі зростанням кількості інтелектуалів, які сюди приїхали.

Багато хто залишився в Естонії, багато хто продовжує тут працювати, цілком успішно відкриваються бізнеси, відкриваються якісь інституції. І природно, що ці інтелектуали намагаються знайти собі застосування. І мені здається, що це абсолютно органічний процес.

Зараз час України, і це правильно.

— У січні відзначили сторіччя від дня народження відомого українського режисера вірменського походження Сергія Параджанова. І в Естонії були заходи, пов’язані з цим ювілеєм. Чому ви звернули увагу на Параджанова?

— В Естонії тривають заходи, присвячені сторіччю Сергія Параджанова з ініціативи продюсерської групи, яка організувала приїзд [українського кінознавця] Сергія Тримбача. Я слухав лекцію Сергія Васильовича, який розповідав про київські фрески, про документальний фільм, змонтований із нездійснених акторських проб до фільму 1965 року, який Параджанов мав знімати після “Тіні забутих предків”.

І потім ще ми подивилися “Арабески” — фільм, який Параджанов знімав за мотивами живопису Піросмані, вже на замовлення Тбіліського телебачення 1985 року.

Це робить ретроспективу Параджанова в Таллінні унікальною, бо це не просто демонстрація відомих фільмів, які можна переглянути в YouTube і спроєктувати їх на стіну в себе вдома, створивши ефект кінозалу. А це саме унікальні твори, які так просто з кондачка не подивишся. І це дуже важливо.

Параджанов був людиною дуже вільною, незважаючи на те, що він жив у тоталітарну епоху. Він був людиною, яка принципово рухала нову мову, захопилася цією новою мовою, незважаючи на те, що у ВДІКу він навчався мови сталінського кіно. Він ніби освоїв професійні правила створення фільмів, і кинув за спиною сувій, на якому ці правила написані, і сказав: “А тепер — поїхали”.

Ця логіка, мені здається, дуже важлива для сучасної України. Тому що це не просто такий ефект, коли кажуть: ось ми стояли на колінах, були пригноблені, не визнавали наших культурних досягнень, привласнювали те, що створювали ми. І тепер, природно, виникає компенсація у вигляді проекту будівництва національної держави. В Україні трагедія національної держави в тому, що вона ніби не до кінця весь час себе реалізовувала. І ця не до кінця реалізованість зараз і дає про себе знати.

Імперії давно позаду, але навіть національні держави давно позаду. І зараз дуже важливо не допустити того, щоб корпорації замінили національну державу.

Цей процес, безумовно, відбувається, ми це спостерігаємо. І Україна зараз перебуває, мені здається, на такому роздоріжжі. І Параджанов дуже гарний страхувальний трос, який показав це саме своєю складною ідентичністю — тифліський вірменин, який навчався в столиці імперії — Москві, поїхав у столицю України, вивчив українську мову і став українським режисером. І він ніколи б не поїхав із Києва, якби не тюремне ув’язнення. Він би продовжував реалізовуватися саме там, тому що для нього це було дуже важливо.

Досить подивитися “Тіні забутих предків”, щоб зрозуміти, що це не зніме людина байдужа. Це зніме та людина, яка, приїхавши туди [на західну Україну], побачила таку енергію, яка повернула в ньому щось дуже важливе. І вона створила геніальний твір.

Цей ресурс, мені здається, свідчить про потенційний космополітизм, який дуже близький молодому поколінню жителів України зараз.

Тому, за словами Сергія Васильовича Тримбача, стільки молодих людей приходять на сеанси Параджанова в Будинку кіно [в Києві] у зв’язку з ювілейними заходами. Сьогодні молоді люди дивляться інші фільми, але вони приходять і дивляться також фільми Параджанова.

Сергія Тримбач розповідав про прем’єру фільму “Тіні забутих предків” 1965 року в київському кінотеатрі “Україна”. Тоді коли трапився так званий перший Майдан — Іван Дзюба вийшов і сказав: “Встаньте, ті, хто протестує проти арештів інтелігенції”. Встало 40 людей. Але це все одно багато. КДБшники кричали: “Це провокація!”(4 вересня 1965 року дисиденти Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл і Василь Стус виступили на прем’єрі фільму з протестом проти хвилі арештів представників української національної інтелігенції, яка відбулася напередодні, — “шістдесятників”. Ця акція стала одним із перших публічних антирадянських виступів у Києві, — ред.).

Параджанов міг би образитися на Дзюбу, сказати, що ти зіпсував мені прем’єру. Але він був задоволений. Він був радий, бо ця “провокація”, про яку говорили КДБшники, була дуже важливим досвідом. Мені здається, що це важливо пам’ятати. Важливо пам’ятати для розуміння того, чому Параджанов зараз — це багато в чому інструмент прогресивної України.