Проєкт “Високий кабінет”: велике інтерв’ю з Еміне Джапаровою

Україна деокупує Крим — це лише питання часу. Кримська платформа дала змогу повернути й тримати тему Криму на перших позиціях в міжнародному порядку денному. Але якщо цивілізований світ не сконцентрується на допомозі Україні сьогодні, то завтра пекло війни прийде в інші країни. Про це в проєкті “Високий кабінет” телеканалу FREEДOM заявила перша заступниця міністра закордонних справ України Еміне Джапарова.

Також гостя програми зазначила, що українці та кримські татари проходять ідентичну історію протягом останніх кількох століть. Пріоритет розвитку кримськотатарського народу насамперед пов’язаний із розвитком кримськотатарської мови. Усі колонізаторські практики, які Росія тестувала на Криму після 2014 року, вона перенесла на нові окуповані території.

Публічність теми політичних в’язнів Кремля дозволяє зберегти їм життя в російських катівнях. Але Росія обов’язково відповість за всі свої воєнні злочини — українські дипломати активно працюють із країнами-партнерами щодо створення спеціального трибуналу. І “Нюрнберг 2.0” обов’язково буде, акцентувала Еміне Джапарова.

Ведучий — Олег Борисов.

“Мова — один із найголовніших механізмів захисту ідентичності”

— Еміне, ви — кримська татарка, з 2020 року є першою заступницею міністра закордонних справ України. Наскільки часто ви чуєте кримськотатарську мову у високих кабінетах МЗС?

— Не дуже часто. Але моя команда — грамотна, вони знають базові слова. До своєї служби в державній системі ми на проєкті “Крим. Реалії” видання “Радіо Свобода” запускали низку просвітницьких проєктів. Один із них — [відеоуроки кримськотатарської мови] Elifbe (“Еліфбе” — абетка, алфавіт, — ред.). Він розрахований на українців, яким хочеться дізнатися основи кримськотатарської мови.

Це момент поваги. Коли я в кримській школі перейшла в п’ятий клас, щойно стали інтегрувати українську мову в шкільну програму як предмет. Буквально — одну годину на тиждень. І я пам’ятаю ці перші істеричні наративи про те, що це “геноцид російської мови”. Моя класна керівниця збирала підписи під заявою про те, щоб не вивчати українську мову. Мої батьки принципово не підписали.

І більшість кримських татар вивчали українську мову на знак поваги до країни, в якій ми живемо.

Ти можеш розмовляти будь-якою мовою в сім’ї. Наприклад, у нашій сім’ї ми говорили кримськотатарською, хоча середовище в Криму було російськомовне, освіта — російською мовою. Але вчити українську мову мені завжди здавалося правильним.

Так само, я думаю, що й українцям можна було б хоча б базові речі знати кримськотатарською мовою. Тим паче що в українській мові багато тюркських слів. Наприклад, чашка для кави — “філіжанка”, походить від тюркського “фільджан” (“чашка”). Або “майдан” — від “мейдан” (“площа”).

— Кримськотатарську визнано однією з мов, що вимирають. Чи існують механізми на міжнародних рівнях щодо збереження, просування мови?

— Якби мене попросили визначити пріоритет для розвитку кримськотатарського народу, я визначила б саме розвиток мови.

Тому що без цього головного атрибуту народ не є нацією.

Українці це абсолютно чітко відчувають, тому що Україна проходила тернистий шлях  захисту української мови. А з кримськотатарською мовою все ще складніше, бо вже багато століть немає нормальної системи, коли дитина від народження і протягом усього свого життя користується кримськотатарською мовою.

Щойно кримські татари були позбавлені своєї державності, починається шлях втрати ідентичності. Мова — один із найголовніших механізмів захисту.

Якісь, скажімо, поодинокі кроки з її збереження робляться. За української дійсності в Криму були програми з вивчення мови, шкільні програми. Але на сьогодні ефективних інструментів немає.

Попри те, що Росія офіційно на всіх майданчиках заявляє, що російська, українська та кримськотатарська мови є офіційними в окупованому Криму, але, фактично, домінуюча мова — російська. Наприклад, кримськотатарську мову в школах викладають як факультатив, її ставлять восьмим-дев’ятим уроком. Звичайно, не кожна дитина витягує це навантаження.

Я абсолютно вірю, що ми повернемо Крим, це питання часу. Гадаю, що кримські татари матимуть дуже великі очікування від України як держави, від українців як від суспільства, за різними інструментами захисту: який буде статус Автономної Республіки Крим, які будуть реалізовані права у кримських татар — мовні, культурні, політичні. Це іспит, який нам доведеться скласти.

Українці та кримські татари проходили й проходять ідентичну історію впродовж останніх кількох століть. Коли є колонізатор, який привласнив собі ідентичність цих народів, викорінюючи їхню культуру, мову, самосвідомість. І тоді дуже легко накладати на це свій фальсифікат. Ми всі жертви цієї політики — спочатку російської імперської, потім радянської, комуністичної, а сьогодні — путінської.

Але розуміння цієї спільності дасть нам змогу відновити повагу до нашої мови та до її використання. Мені дуже б хотілося, щоб через якийсь час кримські татари, приїхавши з Криму до Києва, зайшовши до кав’ярні, могли привітатися або навіть поговорити кримськотатарською мовою з українцями.

“Коли кримськотатарську пахлаву називають “хворостом у меду” — це суть імперської політики”

— Нещодавно спілкувався з українським, кримськотатарським режисером Ахтемом Сеітаблаєвим. Я запитав: коли ви знімали фільм “Хайтарма” про сталінську депортацію кримських татар, чи уявляли ви собі, що це все може повторитися 2022 року? І сьогодні на міжнародних майданчиках перший меседж — як повернути дітей, яких Росія депортувала з окупованих українських територій. Тобто Росія не змінює своїх сценаріїв?

— Абсолютно. Ці практики ми почали фіксувати 2014 року, коли Росія окупувала Автономну Республіку Крим і місто Севастополь. Російській Федерації знадобилося два-три роки, щоб Крим інтегрувати у своє правове поле, культурне, інформаційне. А сьогодні все це бачимо на нових окупованих територіях. Усе те, що тестувалося в Криму: наприклад, примусове набуття російського громадянства, впровадження норм російського законодавства, “вибори” та індоктринація освіти (коли до шкільної програми запроваджують пропаганду і звеличення російської армії).

Якщо з Кримом це займало два-три роки, то сьогодні на нових окупованих територіях це відбувається за короткий проміжок часу, дуже швидко. Тому що цей трафарет, лекало вже існує у Росії як певна спадщина, яка передається. І це страшно.

Ми сьогодні говоримо на міжнародних майданчиках, що якщо подивитися в суть цієї політики, то вона повторювалася навіть не в минулому столітті, а в позаминулому столітті — ще з часів Російської імперії. Це, напевно, дуже притаманне імперському мисленню.

А ми розуміємо, що теперішня війна не тільки за території, а, скоріше, вона цивілізаційного характеру. Коли Україна усвідомила себе як європейська країна, що ми не належимо до “русского мира”, а Російська Федерація хоче зберегти цю монополію і на Україну загалом, і також на Крим, як вона це робила століттями.

Для мене Крим — це дуже особиста історія. Я приїхала до Києва через кілька місяців після окупації [2014 року]. Для мене це був дуже великий біль, перший мій виїзд з окупованого Криму.

Я перетнула адміністративний кордон і, пройшовши буквально 15 метрів, просто шкірою відчула, що я на вільній території, що в Криму вже цієї свободи не було.

Перше літо я провела ще в Криму. Ми приїхали до Алушти на пляж. І така класична для багатьох картина — жінка носить пляжем пахлаву. Але якщо раніше це завжди було “Пахлава медова!”, то цього разу вона ніяк не оголошувала, що продає. Уже [з РФ] заїхали перші “ура-патріоти”, туристи, які цілодобово стояли в черзі на пором [що з’єднував Краснодарський край РФ і Крим]. І ось до цієї жінки підбігає хлопчик: “Тітонько, а що це таке?” А вона відповідає: “А це, хлопчику, хворост у меду”.

І в мене був шок. Коли кримськотатарську пахлаву називають “хворостом у меду” — це саме суть імперської політики, в якій одне підміняється іншим.

Також пам’ятаю, коли я вперше потрапила на екскурсію в Ханський палац [у Бахчисараї]. Мені було 7 років. Півтори години я ходила з російськомовним гідом. І коли ми вийшли, я в батька запитала: “Тату, коли ж буде про кримських татар?” Зате я все почула про Катерину II, як її зустрічали, про російську велич тощо.

На жаль, до окупації наратив про те, що Крим — це споконвічно російська земля, був загальноприйнятим, зокрема, в західному світі. І з темою Криму [після окупації півострова] ніхто не хотів мати справу.

Кримська платформа впоралася із завданням”

— Наскільки сьогодні Крим на порядку денному на міжнародних майданчиках?

— Після початку повномасштабної агресії контекст значно розширився.

Коли я вже 15 років працювала в державній системі, об’їздила різні міжнародні майданчики, й ми говорили про Крим. І я пам’ятаю, який спротив це викликало, як ніхто не хотів говорити про Крим. Ставлення до Криму було як до вже вирішеного питання: “не будемо провокувати”, “Крим — це ядерна війна”, “для Путіна це сакральна земля”. Ми все це чули в неформальних бесідах. І коли перед адміністрацією президента Зеленського постало питання, як ми працюємо з темою Криму, президенту було запропоновано ідею Кримської платформи. І його особиста залученість у цю ініціативу створила міжнародну платформу, яка не має прецедентів у світі.

У світі немає платформи, яка була б присвячена якійсь окремій території.

23 серпня 2021 року ми провели перший саміт Кримської платформи. Це був безпрецедентний саміт, Україна таких заходів раніше не проводила. Тоді до нас приїхали учасники з понад 40 країн, лідери цих держав.

Це показало, по-перше, що Крим — це невирішене питання. Друге — все-таки міжнародне право має величезне значення. І третє — кримський урок. Кримський урок і складний, і простий одночасно. Чому простий? Тому що ми розуміємо, що якщо агресія не зупиняється, то вона наростає. Складний, тому що ми побачили це в лютому 2022 року з початком повномасштабного вторгнення.

І зараз, коли я їжджу різними майданчиками, то кажу: якщо світ не зуміє консолідуватися і зупинити російську війну в Україні, то ця війна стане ще більшою.

І ми, напевно, як ніколи до цього, перебуваємо на порозі глобальної війни. Вона вже є в інформаційному просторі — це вже Третя світова війна. У просторі економіки це вже Третя світова війна. Вона просто не класична, а комбінаційна.

І якщо ми це не зупинимо і цей кримський урок не завчимо, то ця глобальна війна буде перекинута на кордони інших країн уже фізично.

Перше головне надбання Кримської платформи (особливо з початком повномасштабної російської агресії) — ми повернули Крим на порядок денний. Це було ключовим, тактичним на першому етапі.

На сьогодні 74 держави і міжнародних організацій є частиною цієї координаційної платформи. Це третина світу.

Наступна головна заслуга Кримської платформи — світ визнає, що Україна сама має окреслити шлях повернення Криму. Далі йде підтримка України в цьому питанні. Тому, мені здається, “Кримська платформа” впоралася із завданням.

Крім того, в межах Кримської платформи проводиться Чорноморська конференція безпеки. Цього року ми проводитимемо її вдруге, у Болгарії. Минулого року ми проводили її в Румунії. Завдання яке? По суті, сьогодні в Чорному морі є домінанта двох країн. Наше завдання — інтегрувати і наше бачення, тому що ми є чорноморською країною, і ми розуміємо, що Російська Федерація є джерелом небезпеки в Чорному морі. Тому ми хочемо закликати не тільки країни НАТО, але насамперед чорноморські країни об’єднатися навколо цього великого виклику і напрацювати спільне бачення.

Тобто вся ця архітектура працює на те, що в підсумку деокупація [Криму] відбудеться так, як це бачить Україна, і світ підтримає Україну в цьому.

“Публічність рятує життя”

— На першому саміті Кримської платформи був присутній заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Наріман Джелял. Після саміту Наріман повернувся до Криму, де його заарештували і потім незаконно засудили. Ми розуміємо, що Джелял та інші затримані кримські татари для Путіна не просто політв’язні, а важіль тиску і шантажу. Зараз є методи впливу на Путіна, щоб їх звільнити?

— Коли Путін увійшов до Криму, першою жертвою став Решат Аметов — 33-річний молодий хлопець, який вийшов з одиночним пікетом із проукраїнським плакатом на центральну площу Сімферополя. Є відеокадри, на яких [люди в камуфляжній формі] затягують його в машину, відвозять у невідомому напрямку. Через кілька тижнів [15 березня 2014 року] його тіло знаходять зі слідами тортур. Я бачила фотографії цих слідів тортур. Це дійсно жахливі тортури. Я тільки можу собі уявити, що пережила ця людина, батько трьох дітей.

І це був перший посил про те, що проявляти свою волю небезпечно. Відтоді системно почалися ув’язнення. Вони мали дуже різний характер. Основною, тенденційною є так звана справа “ісламського екстремізму” — сьогодні вже майже дві сотні людей сидять у російських в’язницях, бо їх Росія вважає екстремістами.

І це при тому, що до 2014 року (і всі це можуть підтвердити) у Криму не було жодного терористичного акту чи прояву екстремізму як явища.

Але щойно відбулася окупація, у Криму чомусь різко стали жити у світі “екстремістів” і “терористів”. Це робиться навмисне, так Путін формує “банк в’язнів”.

У Путіна немає волі звільняти політв’язнів Криму. Якщо він про своїх людей не думає, для нього життя російського громадянина абсолютно не є цінністю, то що можна говорити про життя наших українських людей? Путін відкрито висловлює свою ненависть і неприязнь взагалі в принципі до України як до країни, до українців як до людей.

Був прецедент, коли за зверненням президента Туреччини Ердогана було звільнено двох політв’язнів — Ільмі Умерова й Ахтема Чийгоза, обидва — заступники голови Меджлісу, представницького органу кримськотатарського народу. І це чи не єдиний випадок звільнення наших політв’язнів нібито за домовленістю між Ердоганом і Путіним.

Ми турецькій стороні передавали списки щодо кримських татар та українців, які ув’язнені в Криму, з проханням допомогти в їхньому звільненні. Наскільки мені відомо, ця тема неодноразово порушувалася, але ефективних рішень ми не бачимо.

Що ми можемо зробити в цих умовах? Єдиний спосіб цих людей хоча б підтримати, щонайменше, забезпечити їм відсутність тортур, щоб їх не вбили в цих в’язницях, — це публічність. Щоб кейси цих людей стали публічними, ми реалізували десятки проєктів і на рівні Міністерства закордонних справ, і на рівні експертів. Це і публічне менторство, коли відомі у світі люди — як-от американський філософ і політолог Френсіс Фукуяма, віцепрезидентка німецького Бундестагу Катрін Герінг-Еккард, віцеспікерка польського Сейму Малгожата Ґосєвська, дуже багато дипломатів, лідерів у різних країнах — беруть менторство над тим чи іншим в’язнем і розповідають про цю людину. Це і виставки, театральні перфоманси.

І ключовий меседж, що вірність собі — це не злочин. Що за кожним арештом — доля людини, історія про те, що її діти, дружина, мати, родичі 13, 15, 17 років не бачитимуть свого батька, чоловіка, сина…

Публічність рятує життя. Так, вона не звільняє, але вона рятує життя — щонайменше, цих людей не буде вбито.

— Путін мислить і поводиться як терорист. А що потрібно Путіну від політичних в’язнів кримських татар?

— Це абсолютно терористична поведінка, яка транслюється на адресу нашої країни. Я себе запитувала: чому все це відбувається? Мені здається, що це не про те, що я скоюю злочин і чогось чекаю за це, або мені потрібно це в обмін на щось. Тут логіка трохи інша.

Мені здається, що людина, яка перебуває при владі десятками років, вона неминуче втрачає межу адекватності.

Путін, мені здається, вірить у своє “месіанство”, що він — Володимир, який намагається повернути собі землі і відновити велич тієї Росії, в яку він вірить. Напевно, це було б непогано, якби він це робив творчими інструментами, наприклад, розвивав економіку у своїй країні, або робив так, щоб російський громадянин почував себе в безпеці, а не в поліцейській країні, отримував багато грошей і жив, з огляду на ресурси цієї країни, заможно й вільно.

А що робить Путін? Він нападає на інші країни, вбиває і знищує. Думаю, якби в нього запитали: що ти хочеш? Навряд чи б ми почули якусь чітку відповідь. Тому що нам усім зрозуміти цю людину, а, відповідно, і політику Росії, досить складно, тому що вона ірраціональна, вона нелогічна.

Як же діяти? Є класика — з терористами не домовляються.

На нас напали, у нас не було вибору. І сьогодні його, в принципів, немає. Тому що якщо ми припинимо воювати — ми помремо. Ми розуміємо, що Україна і Росія — це різні вагові категорії, тому що Росія — це ядерна країна, це постійний член Радбезу з правом вето, яке вона сьогодні використовує як ліцензію вбивати українців. Це країна з величезною армією, з величезною економікою.

Це як порівнювати з радянсько-фінською війною 1939-1940 років, коли Радянський Союз зі 170-мільйонним населенням напав на 3,5 мільйона фінів. Але при цьому маленький народ не злякався і воював за свої інтереси. Так само і ми, українці, не побоялися цього зробити.

Тому наше ключове завдання — переконати світ, що ми в цій війні не можемо бути сам на сам із Росією. А якщо, припустимо, Росія досягне своїх завдань (що в теорії теж можливо), то тоді світ зазнає поразки. І не просто поразки, а світ буде змушений платити ще більшу ціну, ніж він платить зараз, допомагаючи Україні. Це сьогодні світові доносить президент Зеленський, усе вище керівництво країни.

Якщо ми цей тест, як людство, як суспільство вільних людей, не пройдемо, не зупинимо Путіна в Україні, то тоді світ ковтне сповна отруту цієї системи — агресивної, терористичної, нелюдської та антигуманної.

“Якщо зло не зупинити, це пекло може прийти до вас”

— Сьогодні цивілізований світ об’єднаний як ніколи, і навколо України, і між собою. Що зараз у пріоритеті в роботі з міжнародними партнерами?

— Це війна за нашу вітчизну, війна за нашу територію, за наших людей. Але при цьому вона має глобальний аспект через те, що Росія — це не просто країна. Це країна, яка претендувала або претендує на глобальний вплив.

І якщо цивілізований світ буде нездатний допомогти Україні настільки, щоб ми перемогли, то тоді це велика загроза і сигнал для інших диктаторських режимів. Тому що Путін — це тільки один із проявів диктаторських режимів. Є й інші, які дуже уважно спостерігають за тим, що відбувається, і які точно потім скористаються можливістю досягти своєї мети в інших регіонах. Те, що ми бачимо останнім часом на Близькому Сході, — чергове підтвердження того, що коли є пролом, він швидко може лопнути.

Тому ключове, що ми доносимо, — що необхідно консолідувати зусилля. Допомога, яка є, її на даний момент недостатньо. Тобто зброя, зброя і зброя — це така міні-формула, якою сьогодні керуються всі посли і дипломати в усіх куточках світу. Це, мені здається, є ключовим на сьогоднішній день.

Якщо об’єктивно міркувати: мобілізаційний потенціал Росії величезний, на людей їм начхати. Тому Росія завжди матиме більше військових, солдатів. У Росії є свій великий  воєнно-промисловий комплекс. Вони переформатували свої тактики військової справи. І це є великою небезпекою для нас.

Ми ніколи не зможемо відповісти симетрично. У нас немає такого ресурсу. У таких умовах Україна повинна мати технологічну перевагу. Адже це війна XXI століття. Як сьогодні кажуть, це війна дронів.

Без технологічної переваги Україна не зможе бути ефективною на полі бою. А поки вона не буде ефективною на полі бою, у нас немає позицій для того, щоб говорити про переговори або про те, як ми закінчуємо війну.

Коли я чую реляції про те, що, давайте сідати за стіл переговорів, давайте домовлятися, — для мене це звучить трохи смішно. Попри те, що саме в нас найсильніше бажання не жити у війні. Українці найбільше страждають від війни, наші люди гинуть, наша інфраструктура страждає.

Лише з початку цього року понад 550 дронів і ракет було спрямовано на українські міста. Це величезна кількість.

І ось кажуть — сідати і домовлятися. І що? Ми вже пережили “Мінськ”, ми знаємо, що Російська Федерація буде проштовхувати домовленості на їхню користь. І маючи сильну позицію на полі бою, і приймати ці позиції — для нас це все одно, що капітуляція.

Тому це дуже складне, дражливе питання. І я б закликала, перш ніж говорити про те, що, мовляв, давайте домовлятися, — розуміти контекст, у якому ми живемо. А контекст такий, що якщо ми припинимо воювати, — нас з’їдять, ми помремо.

— Складається враження, що деякі лідери світу сприймають цю війну як якусь комп’ютерну іграшку. Таке відчуття, що вони Бучу не бачили, Ірпінь не бачили, Маріуполь, Мар’їнка стерті з землі… Відчуття, що вони штучно прикривають очі на глобальність цієї російської агресії. Це так?

— Я б не йшла шляхом, що є чорне і біле. Це моя суб’єктивна думка. Людська психіка влаштована так, що доки ти сам не опиняєшся в гущі війни чи цієї проблеми, ти не можеш повноцінно отримати цей досвід і, відповідно, діяти. Ми очікуємо від інших лідерів або від інших суспільств, націй розділення з нами цієї проблеми, цієї війни, цього болю. Частково воно є, але частково його й не може бути через те, що вони не опинилися в нашій ситуації.

Що ми робимо? Ми намагаємося на різних рівнях пояснювати: дивіться, те, що ми проживаємо сьогодні, — це загроза для вас. Ось просто пояснювати. Тому що є бар’єри природного характеру. Наприклад, Європа живе комфортним життям. Ми говоримо, що вони платять за війну, але їхня платіжка збільшується на якусь невелику суму. Так, раніше Європа купувала російські енергоносії, а сьогодні вона від них відмовляється. Або, наприклад, країни виплачують дотації, надають іншу допомогу українським громадянам, яких приймають у себе.

І ми кажемо: дивіться, те, що ми проживаємо, — це пекло. І, на жаль, світ влаштований так, що якщо це зло не зупиняється, воно просто збільшується в просторі. І це пекло може прийти до вас. Тому будьмо свідомими.

Це взагалі великий тест. Ніхто не знає, що буде завтра.

У нас у серпні минулого року була конференція послів. І [головнокомандувач Збройних сил України] генерал Залужний презентував своє бачення війни. Він навів цитату одного з американських президентів, що найкращий спосіб передбачити майбутнє — це його сформувати. От я абсолютно чітко керуюся суттю цієї цитати, і вважаю, що ми всі маємо розуміти, що єдиний спосіб нам сформувати майбутнє, яке ми хочемо, — це за нього боротися і намагатися до цього майбутнього долучити інших, які не живуть у цій воєнній дійсності. А якщо це не вдасться, і, скажімо, Путін досягає своїх якихось завдань, то однозначно наша війна — це лише початок.

— Нещодавно стало публічно відомо, що оборонна промисловість Болгарії працює практично в цілодобовому режимі, і основна частина цього виробництва йде в Україну. А в перші місяці війни обсяг болгарської зброї для України сягав 30% від усієї військової допомоги. Також ми бачимо позицію Німеччини: ще на початку минулого року канцлер Олаф Шольц відмовлявся надавати танки Leopard (“Леопард”), і буквально через місяць позиція змінилася. Ба більше, Німеччина стала європейським лідером військової допомоги для України. Чи багато ще таких позитивних кейсів, які поки що не розкриті суспільству?

— Ведуться переговори з багатьох позицій, про які ми не говоримо публічно. І не варто про них говорити публічно, тому що це чутлива інформація, нею може користуватися противник.

Завдання — зробити армію України максимально ефективною. А це можливе за рахунок того, що ми отримуємо ті чи інші позиції. Не тільки системи ППО, не тільки оборонні системи, а й наступальні системи, тобто цілий комплекс усього. Переговори тривають.

Пам’ятаєте, на початку повномасштабної війни, коли тільки заходила мова про комплекси Patriot (“Петріот”), наратив був — це неможливо. Сьогодні ми живемо вже в момент, коли “Петріоти” знищують російські ракети “Кинджал”.

Українська дипломатія керується принципом — неможливе можливо. І тільки так, бо війну інакше не виграти.

Війна, крім фізичного аспекту, має аспект духу. Росія гібридними способами намагається цей дух зламати. Ми не можемо дозволити собі цього. Як каже глава МЗС Дмитро Кулеба, ми не можемо дозволити собі втому від України, від українського питання. Він це транслює партнерам. Тому що якщо цю втому дозволяти, це означає, що Путін переміг, що світ програв, що війна буде в різних регіонах.

“Хочеться вірити, що в нас буде Акмесджит замість Сімферополя, Кефе замість Феодосії”

— На ваших кросівках зображено Кримський (Керченський) міст. Що буде з реальним Кримським мостом? Що будемо з ним робити?

— Є дві версії. Одна з них: ми дочекаємося, поки вони покинуть Крим через міст, і потім знищимо міст як символ окупації. Або ж ми знищимо його відразу, не чекаючи відходу окупантів.

— А що робити тоді з росіянами, які колонізували Крим?

— Добиратися до себе додому можна по-різному, не тільки через міст. Раніше пороми ходили. Це я зараз у жартівливій формі відповідаю, звісно.

Якщо серйозно: у світі визнають право України самостійно визначати шлях повернення Криму. І оскільки тема Криму нерозривно пов’язана з поверненням інших територій, з подіями на полі бою і з тим, як наша армія ефективно справлятиметься з тими чи іншими завданнями, то я думаю, що це буде якийсь гібридний варіант повернення.

Тобто ніхто не виключає дипломатію як інструмент. Наприклад, досвід Хорватії. Коли країна воювала проти диктатури Мілошевича, там у них була Сербська Країна (це щось на кшталт так званих “ДНР” і “ЛНР” на Донбасі). Хорватія дві третини території повернула у воєнний спосіб, а одну третину — у дипломатичний спосіб.

Думаю, що для України це теж може бути кейс, що коли частину території повертати воєнним шляхом, частину — дипломатичним. Але Україна повинна мати сильну позицію для того, щоб запускати будь-які дипломатичні переговори.

— Феодосії повернеться історична назва Кефе?

— Дуже хочеться. Щодо деколонізації, зокрема історичних назв у Криму, на сьогодні є вже проміжні рішення. Думаю, що цей трек триватиме. Це теж відновлення справедливості і чесності стосовно одне одного. Я маю на увазі в українському суспільстві.

Мені хочеться вірити, що в нас буде Акмесджит замість Сімферополя, Кефе замість Феодосії, Ескі Кирим замість Старого Криму тощо.

— У Криму зараз сильно чекають на Україну, розуміючи, що Росія колонізувала півострів, завезла туди дуже багато своїх “ура-патріотів”?

— Мені здається, що кримські татари здебільшого чекають на Україну. Через зрозумілі причини. Через те, що наш народ історично страждав від Росії.

У Криму було 30% етнічних українців. Але питання: скільки з них чекають на Україну, скільки з них не чекають або скільки з них, скажімо, як манкурти — ще більше росіяни, ніж етнічні росіяни. Складно сказати, немає такої статистики.

Але ми бачимо в Криму рухи опору “Жовта стрічка” і “Кримська солідарність”. Бачимо і низку інших проявів ненасильницького опору — наприклад, на свята люди використовують синьо-жовті серветки, кульки, салюти запускають за київським часом, а не за московським. Люди таким навіть банальним побутовим способом намагаються виявити своє почуття незадоволеності від дійсності. Таких ознак дуже багато. Я впевнена, що досить багато таких людей, і точно більше, ніж хтось може собі уявити.

Але водночас Російська Федерація теж не дрімає. Наприклад, триває активна пропаганда в освітній системі (це теж воєнний злочин) — починаючи з дитячого садка і продовжуючи в школі, коли дітям навіюють, як добре жилося або живеться з Росією, і як погано було при Україні. Способів пропаганди дуже багато. Загалом вони формують покоління, яке вважатиме, що Росія — це могутня, велика країна, і що в Україні “нацисти” і “фашисти”. Це те, чим годують, зокрема наших громадян.

— А цьому поколінню на окупованих територіях уже по 10 років. Ці діти не бачили Крим в Україні.

— Сто відсотків.

Ще класична політика Росії — воювати українцями проти українців. Це коли або примусово, або іншими способами наших громадян направляють на війну проти українців.

Це великі злочини. І Україна веде активний трек із захисту своїх прав у судових інстанціях. Це Міжнародний суд ООН і Міжнародний кримінальний суд. Ми ведемо великі переговори про те, щоб запустити трибунал щодо злочину агресії. Є група країн, яка підтримує трибунал, і тривають переговори щодо модальності цього трибуналу — в якій формі він буде і де цей трибунал відбуватиметься.

Тобто цей трек із відновлення справедливості вже дуже активний. Так, він трохи довший, але, мені здається, що “Нюрнберг 2.0” буде.