Про театр у РФ, досвід біженства та роботу в Німеччині з українськими акторами: інтерв’ю з російською режисеркою Анною Демидовою

Анна Демидова — російська театральна режисерка. Народилася 1986 року в Москві. У 2014 році закінчила Інститут сучасного мистецтва. Керувала незалежним театром Urban Forest Echo у Москві. З першого дня повномасштабного вторгнення Росії в Україну вийшла на антивоєнні мітинги. У березні 2022 року, побоюючись переслідувань російських силовиків, виїхала до Берліна.

Сьогодні Анна Демидова — гостя програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

“Коли почалася війна, мені здавалося, що проти будуть усі”

— Ви виїхали з Росії 2022 року, а чому не виїхали раніше?

— Це важке питання. Просто Росія — країна, в якій я народилася, в якій прожила більшу частину свого життя. І хоча я була докорінно не згодна з тим, що відбувається останні 20 років, але мені весь час здавалося, що є шанс щось змінити, і що все залежить від людей і від мене, зокрема. Можливо, це якесь дуже нереалістичне уявлення про життя, але чомусь у мене воно було таким.

— Просто 2014 року Росія анексувала Крим, захопила частину Донбасу, і вже в Москві були мітинги. І після цього влада посилила своє ставлення. І все одно ви трималися.

— Для мене внутрішнім поворотним моментом стали мітинги на підтримку Олексія Навального 2021 року, коли він повернувся до Москви і його заарештували. Попри те, що вони були дуже масштабними, і багато людей у них брало участь, але вони нічого не змінили. Усе якось безславно згорнулося. І з’явилося відчуття такого безперспективняка.

А коли все сталося 24 лютого 2022 року, мій перший імпульс був вийти на Пушкінську площу в Москві і кричати “Ні війні!” Цього разу вийшли навіть ті мої друзі, які ніколи не виходили. Це був стихійний мітинг. Люди просто вийшли, тому що вони так відчували.

І з 24 лютого я виходила щодня. Кожного дня ставало складніше, тому що було все більше і більше поліції на вулицях.

І все складніше було координуватися. Були Telegram-чати, які координували ці протести, як “Весна”, наприклад. Вони, припустімо, пишуть: ми збираємося в такій-то точці, біля такого-то пам’ятника. І ти ще не встигаєш туди прийти, там уже все закрито поліцією. Поліція сиділа в цих чатах, і вони знали про все, що відбувається. А якщо поліція забирає у відділок, то ніколи не знаєш, що там відбуватиметься.

Я зробила свою низову ініціативу, я дуже стежила за безпекою. Спочатку я у свою групу додавала тільки тих людей, кого я знаю особисто: своїх друзів, тих, кому я можу довіряти. Але ця група протягом кількох днів почала зростати в геометричній прогресії. Тому що люди, які там були, запрошували своїх друзів і так далі. І в якийсь момент поліція почала приходити в будинки до тих людей, які були в цій групі. Я впевнена, що ніхто зі співробітників поліції в саму групу не потрапив. Але існують камери стеження, і якщо твоє обличчя засвітилося десь, то тебе можуть знайти.

А 4 березня ввели закон “про фейки” (заборона на дискредитацію російських збройних сил, — ред.). І якщо ти щось говориш проти російської армії, то тебе можуть заарештувати і посадити. А якщо ти щось організовуєш — це до 15 років позбавлення волі. І в цей момент я перестала почуватися в безпеці, тому що я зрозуміла, що рано чи пізно це може статися, і якщо я потраплю до в’язниці, то нікому від цього краще не стане. І я нічого не зможу зробити, нічого не зможу змінити, і я буду заблокована у своїх діях (6 березня 2022 року Демидова покинула Росію, — ред.).

— У цьому русі перших тижнів чи багато було людей вашого кола, театрального кола, акторів, режисерів, художників?

— Коли почалася повномасштабна війна, мені здавалося, що всі ж вийдуть, всі ж будуть проти такого, такого не може бути. І що жодна людина в моєму оточенні не буде це підтримувати. Виявилося, що це не зовсім так.

“Російський театр дуже ієрархічний”

— Є кілька шкіл, у яких формувався новий театр у Росії — недержавний, більш вільний. Був “Театр.doc”, був режисер Кирило Серебренніков, був Борис Юхананов, який працює на стику експерименту. Хто вам ближчий? Чи вам ближча своя школа?

— Моя школа — це я.

Проблема російського театру, що він дуже ієрархічний, і він у якомусь сенсі відображає державний устрій.

Будь-який театр, навіть найвільніший, навіть найекспериментальніший — це все одно ієрархічна система з якимось великим відомим режисером. А всі інші дивляться знизу догори на цю велику постать і чекають, що ця постать буде казати, що їм робити, буде визначати стратегії розвитку і як взагалі це все буде.

Мені здавалося, що це неправильно. Я постійно думала, чи може в театрі ініціатива виходити не тільки від однієї людини, а й від усіх інших. Тобто горизонтальні взаємини. Я часто їздила до Європи, вчилася у європейських режисерів, я бачила це там і думала, як це привезти в Росію. І одна з проблем була в тому, що ти пропонуєш акторам і чекаєш ініціативу від них, а вони не завжди готові її взяти, вони однаково намагаються з тебе зробити таку фігуру, якій вони будуть поклонятися.

— Як довго проіснував ваш театр Urban Forest Echo, на які гроші?

— Першу виставу я випустила 2018 року, і відтоді цей театр став існувати, і він проіснував до травня 2022 року. Я вже поїхала, а мої хлопці брали участь у фестивалі. Але після цього всі теж роз’їхалися, і якось це все розпалося.

Що стосується грошей. У моїх роботах були дуже критично налаштовані до влади теми, і з такими темами дуже складно отримувати державне фінансування. Я все це робила своїми силами, часто використовувала краудфандинг, коли люди донатять суми на створення вистави. Мені здавалося, що раз суми збираються, значить, люди бачать сенс у тому, що ти робиш, значить, це має існувати.

— Як вам одній було їхати з Росії? Адже ваші актори залишилися.

— Дуже боляче було їхати. Але я дуже швидко це рішення прийняла. Купила квитки і вже через півтора дня мала виїхати. Я всі свої речі, всю свою колекцію літератури віддала своїм акторам. Вони прийшли до мене додому, все, що хотіли, взяли собі як пам’ять. І ми зробили прощальну вечірку.

Але був цікавий досвід. З кимось ми прощалися мало не назавжди, а за два дні я когось із них зустріла в Стамбулі. Там я пробула два дні, і потім — у Берлін.

“Німецьке суспільство виявилося відкритим”

— Як вас прийняла Німеччина?

— У мене була відкрита шенгенська віза, і я могла приїхати без особливих проблем. Але питання було, що робити після приїзду, як я можу легалізуватися? Я дізналася, що посвідку на проживання можна отримати як артист-фрілансер. Мені в цьому допомогла правозахисна організація “Солідарус”, вона підтримує людей зі Східної Європи і, зокрема, з СНД.

Я зібрала звичайний пакет документів. Плюс до нього в мене був документ від адвоката, що у зв’язку з політичними розслідуваннями я не можу повернутися до Росії. І саме на цій підставі я подаюся в Німеччині одразу на посвідку на проживання, минаючи отримання національної візи. Це все спрацювало.

— Як швидко ви змогли повернутися до своєї прямої діяльності, до театру?

— З моменту, як я сіла в літак, у мене вже народилася ідея вистави, яку я буду робити. І після прильоту в Берлін я відразу почала думати, як реалізувати свою ідею. Я написала про це в усі театри Берліна. І мене дуже вразила реакція. От у Росії, де театри великі, державні, не припускають, що хтось може бути настільки нахабним, що їм напишуть, у багатьох із них на сайтах навіть немає форми зворотного зв’язку. А в Німеччині навпаки — всі були дуже відкриті й відповідали практично всі, 90%. Багато хто говорив, що нам не цікаво, ми не можемо нічим допомогти, але є така-то організація, є така-то ініціатива, є такий театр, є така людина — ви можете написати. Німецьке товариство виявилося відкритим, реально дуже, дуже підтримуючим.

І я вже поставила першу і другу свою виставу.

Перша вистава Refugee Rave (“Рейв біженців”) — та, яку я почала придумувати в літаку. Це вісім історій, об’єднаних докупи, в яких ми з артистами рефлексували на тему біженства — що це таке, коли ти втрачаєш свій дім і приїжджаєш в іншу країну, з якими складнощами стикаєшся, що з тобою відбувається. Мені було важливо, що це був абсолютно горизонтальний проєкт, що ініціатива буде йти не тільки від мене, а більше від артистів. Там вісім артистів, і в кожного є своя історія.

А артисти з різних країн: з України, з Росії, з Італії, з Румунії. Ми отримали фінансування під цей проєкт (я виграла гранд). Ми його показали, взяли участь у двох фестивалях і плануємо наступного сезону продовжити його грати.

А на другу виставу — “Маленький принц”, мене вже запросили як режисерку до театру, але продакшн уже був не мій, а цього театру.

“Не всі можуть визнати, що все попереднє життя було брехнею”

— А ваше спілкування з українцями в Німеччині? Не завжди виходить спілкування з тими, хто з Росії виїхав до Європи. І не зрозуміло, чи доречно зараз щось робити разом.

— Я працюю з українцями, тому, природно, що це можливо (до вистави “Рейв біженців” залучені шість акторів з України, — ред.). У Берліні дуже багато українців, дуже велика кількість артистів з України. І загалом ми чудово спілкуємося.

Я знаю, що в багатьох моїх колег із Росії ніби виникає це питання, і вони думають, що українці не хочуть із нами взагалі співпрацювати. Мені здається, тут дуже важливо просто бути людиною і бути відкритим.

У театру дуже багато терапевтичного потенціалу, який ми не завжди використовуємо. Театр — це дуже людське мистецтво, це про людину, це зроблено людиною для людини.

І багато лікувального в процесі самих репетицій, для тих, хто до них залучений. Коли ми створювали виставу про досвід біженства, то в процесі обговорювали велику кількість тем. І через те, що у мене в команді більшість акторів з України та трошки було з Росії, налагоджувати цей контакт не завжди було легко. І як люди відкриваються. Я думаю, що для кожного з учасників ці процеси були дуже терапевтичними.

І для глядачів теж, коли вони приходять на виставу. Мені здається, ми дуже вдало зробили — через 8 історій, які розказані різними людьми, різними персонажами, і вони велику проблему просвічують з різних боків, з різних точок зору. І багато наших глядачів говорили, що для них це теж була терапія.

— Є якісь духовні, історичні причини, через які Путін почав цю війну, а росіяни її допустили?

— Одна з великих проблем — у дуже багатьох росіян імперська свідомість. І дуже часто ми самі цього не помічаємо, бо це щось те, що ти вбираєш із повітрям.

У мене був великий привілей, що я досить багато подорожувала, і в мене багато друзів із різних країн, і я маю змогу подивитися на Росію не тільки зсередини, а й ззовні, збоку.

І ще одна проблема — досвід Радянського Союзу або Російської імперії ніяк не критикують у Росії, не розглядають з погляду інших країн, які перебували під гнітом імперії.

І я б хотіла показати таке, що б підсвічувало цю проблему і показало б інший погляд, що інші люди думають. Але тут виникає питання: а чи готова інша людина це сприймати, це почути, чи вона скаже — ні, мені це не треба знати?

Бо не всі можуть визнати, що все попереднє життя було брехнею.