Рани загоїлися, а кошмари досі сняться: як живуть переселенці — історія Олега з Рубіжного (ВІДЕО)

Мільйони українців із початком повномасштабного вторгнення РФ на територію України були змушені залишити свої будинки. Комусь пощастило повернутися після деокупації частини територій. Багато хто продовжує жити в евакуації. Серед них — Олег Свилогузов. Рік тому чоловік переїхав на Прикарпаття з міста Рубіжне Луганської області, повідомляє FREEДОМ.

“Кошмари… досі кошмари мені сняться. І око досі не бачить”, — каже переселенець із Рубіжного Олег Свилогузов.

Посічене осколками обличчя та сповнені страху очі — у такому стані Олег приїхав до Івано-Франківська евакуаційним потягом із Луганської області. Його та ще з десяток переселенців тоді розмістили в одній із обласних лікарень. Зараз чоловіка не впізнати.

“Залишилися шрами, але вони вже більш-менш загоїлися. І життя продовжується”, — говорить він.

Рубіжне — рідне місто Олега — із перших тижнів повномасштабного вторгнення стало епіцентром бойових дій у Луганській області. Чоловік розповідає: у мікрорайоні, де він жив разом зі своїми літніми батьками, розташовувався один із заводів. Тож цю частину міста російські окупанти обстрілювали регулярно.

“Розбитий повністю, там тільки згарище, цегла, бетон і все”, — каже Олег Свилогузов.

На початку березня минулого року Олег втратив батька. Розповідає, що ховати його довелося під обстрілом. Маму паралізувало. Виїхати з Рубіжного можливості не було: на той момент усі дороги вже прострілювалися. А 5 квітня 2022-го російський снаряд влучив в їхній будинок. Сусіди встигли викликати рятувальників.

“Нас витягли через вікно, поранених, я не пам’ятаю нічого, бо був у шоковому стані. Дуже постраждало обличчя, і поранило кисть правої руки. Мама мала черепно-мозкову травму і теж поранене обличчя”, — розповідає Олег Свилогузов.

Евакуюватись із Рубіжного потягом Олег та його 84-річна мама Любов Никифорівна змогли 7 квітня. За словами Олега, думали, що на кілька днів, максимум — тижнів. На Прикарпатті він мешкає вже рік. Торік у червні поховав маму. Поряд із її могилою — ще могили українських переселенців.

“Моя мама похована, поряд — бабуся: ані імені, ані прізвища — хто вона, що сказала, те й написали. І далі, далі багато людей — переселенців, які пішли з життя не на своїй землі. Ми всі переселенці. Ми сюди переїжджали не з доброї волі з нашими торбинками. Не купували тут будинок. Ми тікали від війни, тікали від горя та жаху”, — говорить Олег.

Перші 6 місяців після евакуації чоловік провів у лікарні: він не мав документів.

“У мене все згоріло, повністю. І на той час, куди мене могли переселити? — каже він.

До вересня його паспорт відновили. Це дозволило Олегу переїхати у шелтер, який відкрили на базі дитячого садка. Нині у шелтері живуть 13 людей. Серед них — багато літніх і тих, хто не може самостійно пересуватися. Їх доглядають рідні.

“Я приїхала із сином, він інвалід-візочник. Ми приїхали 2022 року в квітні. Тяжко, читаємо щодня новини”, — каже переселенка із міста Краматорськ Донецької області Рита.

Продуктами переселенців забезпечують волонтери. Побут вони облаштовують самостійно.

“Коли в кімнаті є кілька ліжок, і ти розумієш: ось твоє все — твоя сумка, якась тумбочка, якийсь невеликий столик і все. І тарілочка, яку мені видали у лікарні бабусі”, — каже переселенець із Рубіжного Олег Свилогузов.

Будівля дитсадка, в якій розташовний шелтер, — стара і непристосована для проживання дорослих. Найбільша проблема — з водою, її набирають із колодязя. Кілька днів тому Олег переїхав у сучасніший шелтер.

За освітою він — спеціаліст харчових технологій. Вдома, у рідному Рубіжному, колись заробляв на життя тим, що випікав торти на замовлення. Нині теж любить готувати.

Окрім державних виплат, Олег отримує мінімальну зарплату. Уже пів року він працює майстром виробничого навчання у Рубіжанському професійному хіміко-технічному ліцеї. Навчальний заклад зараз також в евакуації — на Житомирщині. Лекції Олег проводить онлайн. Говорить, що це допомагає відволіктися від тяжкості втрати будинку та близьких.

“Я ж сюди не переселився, скажімо, з рідними чи друзями. Все лишилося там, і все розвалилося повністю. Ти весь час згадуєш те своє життя. Я спілкуюсь із психологом. Тому що війна не минає безслідно. Тим більше для людей, які не в телевізорі все спостерігають. Війна, яка відбувалася на очах, яка розбила моє життя”, — говорить Олег Свилогузов.

За рік життя на Прикарпатті Олег зміг знайти друга. Ним стала санітарка тієї лікарні, де він мешкав перші пів року. Після смерті мами вона його підтримувала та оточувала турботою.

“Зараз ми такі друзі, він — до мене, я — до нього, на каву покличе. Я його люблю та поважаю, як своїх синів”, — каже молодша медпрацівниця Любов.

“Це відчуття, ніби я вдома, тому що ці люди дають мені частку свого серця та душі. І в мене відчуття, що в мене не якась лікарня, шелтер, безликі, а маю будинок, куди я можу прийти та відчути тепло”, — зізнається Олег.

Чоловік мріє про свій будинок, у якому не доведеться ні з ким ділити кухню. Якщо такий буде, то хоче знову розвивати своє хобі — пекти торти.

“Зараз я тут, тут похована моя мама. Івано-Франківська область, хоч це і жорстко буде сказано, але примусово стала моєю рідною землею. І, звичайно, я зараз дуже мрію і дуже хочу, щоб у мене було хоч і дуже скромне, хоч і без жодного фанатизму, але моє житло. Саме моє. Не з кимось чи у когось”, — ділиться переселенець із Рубіжного Олег Свилогузов.

Читайте також: Волонтер із Китаю годує переселенців та розмальовує зруйновані будинки у Харкові