Зневага до інших культур була притаманна російським письменникам: інтерв’ю з літературознавцем Олегом Лекмановим

Олег Лекманов — філолог, російський літературознавець.

Народився 1967 року в Краснодарському краї. На початку 1990-х закінчив Московський педагогічний держуніверситет, стажувався у Великій Британії. Є лауреатом безлічі літературних премій. Автор понад 700 опублікованих робіт, зокрема біографічних книг про російських поетів і письменників.

У 2022 році після повномасштабного вторгнення Росії в Україну покинув країну. Із серпня 2023 року — запрошений професор Принстонського університету у США. У жовтні 2024 року оголошений у Росії “іноземним агентом”.

Олег Лекманов — гість програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

— З від’їздом із Росії ви пройшли зі своєю сім’єю великий географічний шлях — спочатку Тбілісі, потім Ташкент, тепер — США, Прінстонський університет. Як так вийшло?

— 24 лютого 2022 року я у своєму Facebook написав, що думаю про повномасштабне вторгнення РФ в Україну: що я обурений, що це жах і так далі.

А через деякий час ректори російських університетів підписали лист на підтримку війни. І ректор Вищої школи економіки, де я тоді викладав, теж підписав цей лист. Я написав у Facebook, що як працівник Вищої школи економіки я не згоден із цим рішенням. Перед тим, як це написати, я все обдумав — я розумів, що більше не буду працювати у “Вишці”.

Плюс у день початку війни ми з дружиною вирішили, що не будемо залишатися в Росії. І я написав у своєму пості, що якщо є якась робота для мене, то я готовий розглянути пропозицію. І незабаром надійшла пропозиція з Національного університету Узбекистану імені Мірзо Улугбека в Ташкенті. Я її прийняв.

Спочатку деякий час ми жили в Грузії, у місті Мцхета, а потім я поїхав викладати в Ташкент. Це було дуже цікаво і дуже корисно для мене. І спасибі ташкентським друзям, які мене прихистили. Коли я працював у Ташкенті, прийшло запрошення з Прінстона. І вже два роки я працюю тут запрошеним професором.

— А що ви викладаєте в Прінстоні зараз?

— У Прінстоні я веду курс для аспірантів російською мовою. Читав курс з Осипа Мандельштама, зараз читаю курс з російської літератури Срібного століття і радянської літератури.

— На початку ХХ століття перед революцією і громадянською війною дуже чуттєві люди, які складали атмосферу Срібного століття, передчували трагедію. Вони дуже відчували якийсь кошмар, що наближається. Ось перед цим кошмаром, який зараз прийшов, було передчуття в російській літературі, в російській думці?

— Щось витало в повітрі, були люди, які передчували. Мені здається, одним із головних таких людей був письменник Володимир Сорокін. Я змінив своє ставлення до нього. Мені він завжди здавався таким майстровитим, дуже холодним автором, тексти якого мене не чіпали. Але коли почалося те, що почалося, наприклад, його книжка “День опричника” або “Цукровий Кремль”, яка просто майже по кроках описує те, що відбувається сьогодні в Росії. Зрозуміло, це книжка гротескова з деякими перебільшеннями, але взагалі-то дуже схоже.

Але якщо говорити про коло моїх знайомих письменників, літераторів, що все одно 24 лютого 2022 року стало несподіванкою.

І навіть до цього дня я зідзвонювався зі своїми друзями, ми були в жаху від того, що насувається, але все одно прогнози були, скоріше, оптимістичні. І напередодні війни кілька людей, навіть серед політологів, теж мені говорили: не хвилюйся, це просто якась політика, нічого не буде.

Я чудово пам’ятаю ранок 24 лютого — це один із найстрашніших ранків у моєму житті, коли вбігла дружина моя зі словами: “Бомблять Київ!”. Думаю, те саме відчували люди, які 22 червня 1941 року дізналися про таку саму новину, тільки тоді бомбили нацистські злочинці, а сьогодні — рашистські злочинці.

— У Росії до 2011 року ви викладали на факультеті журналістики Московського держуніверситету. Це якраз покоління молодих путінських журналістів. Як би ви охарактеризували цих студентів? Чи було видно, що вони індоктриновані, вже з певною пропагандою в умах?

— Коли деканом факультету журналістики МДУ був Ясен Засурський (керував факультетом з 1965 по 2007 рік, — ред.), він щосили намагався, щоб факультет був осередком свободи думки.

Що стосується студентів, то вони були дуже різні. Була дуже велика кількість студентів вільнодумних. І, наприклад, коли приїжджав Дмитро Медведєв, у період свого маріонеткового президентства, студенти нашого факультету стояли з плакатами. Це був період [2010 року], коли журналісту [видавничого дому “Коммерсантъ”] Олегу Кашину невідомі проломили голову, був такий скандал. І ось студенти стояли з плакатами “Чому?”, “Неподобство” тощо. Тобто безліч було вільнодумних хлопців, вони й сьогодні працюють у “Радіо Свобода” та в інших незалежних виданнях.

Але, звичайно, тоталітарні тенденції, які наростали в суспільстві, не могли не позначитися на журналістиці.

І я це дуже сильно помітив. Під час вступу на журфак після іспиту йде співбесіда, і одне із запитань: які ваші улюблені телепрограми. Протягом тривалого часу вони називали, наприклад, програму Тетяни Толстої та Авдотьї Смирнової “Школа лихослів’я” (ток-шоу, яке виходило на російському телебаченні впродовж 12 років, до 2014 року, — ред.), або програму Олександра Архангельського “Тем временем” (підсумкова інформаційно-аналітична програма, присвячена основним культурним подіям тижня, виходила до 2020 року, — ред.), та інші справді цікаві, цікаві програми. А останнім часом раптом велика кількість студентів стала називати раптом програму “Время”. Це було свідченням того, що вони чуйно ловлять настрій у суспільстві.

І коли сталася ось ця історія з Медведєвим, із протестом на підтримку Кашина, то серед студентів знайшлися такі, що почали публічно обурюватися і казати, що це наша рідна домівка, що гостя треба зустрічати радісно і так далі. Тобто конформістські настрої наростали.

Коли я вже поїхав із Росії, то по телеканалу “НТВ” у якійсь пропагандистській програмі цитували мій пост із Facebook, у якому я говорив, що “Путін — злочинець, що війна — це злочин”. І одним із ведучих цієї програми був мій колишній студент. Було так доволі несподівано, тому що він був одним з улюблених студентів, такий розумний, хороший хлопчик. Було кумедно, що коли другий ведучий (я не пам’ятаю їхнього прізвища) сказав, що “це негідники” і таке інше, то мій колишній студент відповів: ви знаєте, він був моїм викладачем, він не негідник, він щиро помиляється. Це все на що його вистачило.

Тому так, серед пропагандистів, на жаль, теж є мої колишні студенти.

— Вища школа економіки (ВШЕ), мабуть, була останнім вишем у РФ, який зберігав якісь принципи свободи. Ви практично до кінця викладали. Як там відбувалася індоктринація?

— Посилення жорсткості у “Вишці” багато в чому було пов’язане з Валерією Касамарою (старший директор із взаємодії з органами влади НДУ ВШЕ у 2008-2023 рр., — ред.). Коли вона з’явилася, клімат змінився. До останнього моменту, коли я викладав у “Вишці”, все-таки було видно, що вони намагаються трішечки протистояти тому, що відбувається, але не активно протистояти, не публічно. Була така полохлива обережність.

Наприклад, [2018 року] вийшла книжка “Венедикт Єрофєєв: сторонній” (я її написав у співавторстві з Іллею Симоновським і Михайлом Свердловим), вона здобула якісь премії, і факультет хотів влаштувати її презентацію. Але коли я у Facebook написав пост на захист Олексія Навального, одразу ж усі ці розмови про презентацію було припинено.

Зараз у Вищій школі економіки викладають багато моїх друзів, вони намагаються бути чесними, наскільки це можливо в сьогоднішній ситуації.

Мені здається, що настав час, коли кожен відповідає за себе.

Ось зараз ці суперечки — хто виїхав, хто не виїхав, хто правий, хто винен… Ось я обрав такий шлях, я по-іншому не міг вчинити. Ті, хто залишилися, у них теж були якісь свої резони. Усім, хто не зігує, хто не “зетнічає” і не прославляє війну, — усім їм я співчуваю.

— Як взагалі покинути простір мови, якій ви присвятили все своє життя, вивченню літератури, мови? Ви тепер краще стали розуміти російських емігрантів, письменників, поетів?

— Так, особистий досвід важливий. Зрозуміло, що ситуація кардинально змінилася, з появою інтернету ми можемо з вами спілкуватися.

Ситуація російського життя в царині того, що пов’язано з культурою, з літературою, поки що нагадує, швидше, кінець 1920-х років, а не 1930-х.

Наприклад, у деяких російських виданнях виходять навіть статті емігрантів, зокрема й мої. Почали поновлюватися суперечки, дискусії, які здавалися назавжди минулими.

Еміграцію, звісно, починаєш краще розуміти, пропустивши це через себе. Найважче — це не відірваність від російської мови (цього немає, бо я слідкую за новинами російською мовою, дивлюся російські фільми, тут доволі багато людей, з якими я розмовляю російською). Найстрашніше — невизначеність. Коли ти не знаєш точно, що буде з тобою, з твоєю сім’єю за рік чи за два. Але я намагаюся жити сьогоднішнім днем, радіти тому, що є сьогодні, і, зрозуміло, засмучуватися з приводу того, що сьогодні відбувається. Війна, яку розв’язала злочинна російська держава проти України, те, що відбувається сьогодні в Ізраїлі, підтримка ХАМАСу в західному суспільстві — мене жахає.

У межах проєкту “Люди доброї волі” я робив інтерв’ю з американською літературознавицею, професоркою Євою Томпсон (див. Майже кожен російський класик украй імперіалістичний: про колоніалізм у російській літературі говоримо з літературознавицею Евою Томпсон). Її книжка “Трубадури імперії” (Imperial knowledge) зараз перекладена українською мовою, готується переклад російською. Це аналіз російської класики (від початку ХІХ століття до радянських письменників) з погляду присутності в ній імперіалізму та колоніалізму. Як ви ставитеся до такого підходу до російської літератури?

— Це новий поворот. Такої серйозної розмови в російському, в радянському літературознавстві ніколи толком не вели. І на Заході на це не звертали особливої уваги. А між тим, цей поворот необхідний.

Звичайно, потрібно говорити про зневагу, яка була притаманна російським письменникам. Зневага до інших культур — і не тільки до української, до тієї ж середньоазіатської культури, я сам це бачив у Ташкенті, люди про це пам’ятають.

Якщо ми говоримо про літературознавство, то зараз літературознавці мають вести цю розмову, щоб ось цій істериці і цим скандалам, які кояться в соцмережах, протиставити нормальний, серйозний філологічний аналіз, незаангажований. Не виправдовуючи і не звинувачуючи, а просто аналізуючи як філолог. Це відбувалося тільки з російською культурою чи це відбувалося з іншими культурами, які були імперськими культурами? Як те, що відбувалося з російською культурою, співвідноситься з тим, що відбувалося з іншими культурами? У чому відмінність, у чому схожість тощо?

І ось така спокійна розмова зі спокійним аналізом, мені здається, дасть якісь результати, якісь набагато довговічніші плоди, ніж істеричні суперечки, які сьогодні ведуться. Я поки що не готовий писати зараз таку книжку, але багато хто про це зараз думає — люди, які мають якусь совість.

Попередні випуски проєкту “Люди доброї волі”:

Прямий ефір