“Запозичена” культура: Росія як країна великого плагіату і злодійства

Так звана “велика культура Росії”, як і її унікальні винаходи — не більше ніж чергова легенда, створена наполегливими стараннями радянського агітпропу і російської влади. Для яких цілей — у цьому розбиралася Ольга Михалюк у “Спеціальному репортажі” телеканалу FREEДOM.

Пісні

Про “велику російську культуру” сурмлять і самі діячі цієї самої культури, й російські пропагандисти, й кремлівська влада. У самій Росії — це чи не святиня.

Ось тільки стовпи “великої російської культури”, як і унікальні наукові та технічні розробки, дуже часто — запозичені. В України, у колонізованих держав і у “загниваючого” “безкультурного” заходу. Тобто, попросту, є плагіатом.

Головна пісня Росії — її національний гімн (“Россия — священная наша держава, Россия — любимая наша страна”). Композитором значиться Олександр Александров, раніше на цю ж мелодію були покладені слова гімну СРСР. Ось тільки музика виявилася краденою. Її свого часу “позичили” в українського композитора Миколи Лисенка. Абсолютну схожість із його твором “Епічний фрагмент” помітив член Національної спілки композиторів України Андрій Бондаренко.

“Друга частина рефрену і була перероблена товаришем Александровим у помпезному дусі соцреалістичної епохи. Тим часом “Епічний фрагмент” Лисенка залишається маловідомим. Можливо, піаністи остерігаються його з політичних причин”, — зазначав Бондаренко.

Подібна історія і з піснею “Священна війна” (“Вставай, страна огромная! Вставай на смертный бой!”). Вона стала радянським символом і гімном часів Другої світової.

Композитор нібито той самий Александров. А сам марш, як запевняла влада колишнього СРСР, уперше прозвучав 26 червня 1941 року на Білоруському вокзалі. Її перед відправленням на фронт виконала група Червонопрапорного ансамблю пісні та танцю.

“Доведений факт, що “Вставай, страна огромная” — це пісня “Вставай, вставай, народе мій” столітньої давності. Лебедєв-Кумач слова написав, Александров видав за свою музику, і ця пісня стала російською, радянською. Але це не так. Чималі гонорари вони за це отримали”, — розповідає український телевізійний ведучий, музичний продюсер Ігор Кондратюк.

Те, що “Священна війна” насправді — це марш повстання українських селян Криворізької області проти більшовиків 1920 року, виявив заслужений артист України Тарас Силенко. Спочатку в історичних хроніках знайшов вірш, а потім уже й ноти української пісні. Ось початкові її слова:

Повстань, повстань, народе мій!
Берись за зброю вмить!
За Україну в смертний бій!
Свята війна горить!

І якщо раніше факти розкрадання інтелектуальної власності виявляли через багато років, то тепер завдяки сучасним технологіям плагіат обчислюють практично відразу.

27-річний Михайло Алексенко — проросійський бойовик із Донецька з позивним “Крест”. Воює на боці росіян у складі батальйону “Спарта”. У найкращих традиціях російської пропаганди — на тлі триколорів і Z-символів в окупованому Донецьку — “Крест” із напарником зняли кліп на пісню “Все гремит и земля дрожит — братик близкими дорожит…” Вона про те, як бойовики допомагають армії окупантів воювати проти України.

Ролик розмістили на YouTube, звастливо написали: “Зацініть, пісня чіпляє!” І жодного слова про те, що мелодію вкрали в тих, проти кого й воюють. Пильні інтернет-користувачі відразу впізнали композицію українського репера Skofka “Чути гімн” (“В небі чистому чути грім, В небі свист, але чути гімн”).

Оригінальний проникливий трек “Чути гімн” Skofka присвятив своєму другові — майстру спорту з важкої атлетики, морському піхотинцю з Рівненщини Валеніну Коноводову, який загинув на Херсонщині. Це правдива музична рефлексія на цинічне повномасштабне вторгнення Росії в Україну. У тексті автор перераховує міста, де звірствувала російська армія:

Ну, а поки будемо бити вас
за Азов і Бучу
За Дніпро і кручі
за Ірпінь, який ти мучив…

Кіно

“Великий російський кінематограф” — теж часто-густо українські фільми, які якщо і видавали в прокат, то тільки російською мовою. Оригінали українською знищували. Так сталося з фільмом “За двома зайцями”.

“Маргарита Криніцина — виконавиця ролі Проні Прокопівни — мені не раз говорила: “Ми ж знімали українською мовою, де цей варіант?” Але ж тоді всі відзняті кіноматеріали здавали у фільмофонд СРСР (який тепер фільмофонд Росії). У комплекті були російськомовні фонограми та українською мовою, їх залишали тут [тоді ще в Українській РСР]. А оскільки тут архіву не було — вони пропадали”, — пояснює кінокритик, історик кіно Сергій Тримбач.

У 2015 році в Маріуполі виявили оригінал звукової доріжки до фільму “За двома зайцями” українською мовою.

Деякі інші шедеври українського кінематографа опинилися в Росії після 1948 року, коли під Москвою створили Держфільмофонд СРСР. Туди вивезли оригінали плівок Київської та Одеської кіностудій. Так до Росії потрапили найкращі кінострічки Довженка, Вертова, Кауфмана, Кавалерідзе і Шпиковського.

Так сталося і з українським комедійним фільмом “Шкурник” режисера Миколи Шпиковського. Прем’єра відбулася ще 1929 року, у Києві. Події розгортаються під час більшовицької окупації. Головного героя, колишнього чиновника, Аполлона Шмигуєва затримують за крадіжку військового провіанту, мобілізують і призначають… погоничем верблюда. Тут-то і починаються його авантюрні пригоди.

В образі “шкурника”-пристосуванця, який вміє вийти сухим із води і раз у раз приєднується до різних протиборчих сторін, радянська влада угледіла карикатуру на саму себе. Єдину копію комедії сховали в сховищах. А пізніше оголосили російською спадщиною.

Але плівку вдалося повернути до України. Зараз вона перебуває у фільмофонді ім. О. П. Довженка в Києві.

Багато ідей, персонажів і трюків у фільмах великих радянських і російських режисерів підглянуто у західного кінематографа. Скопійовано не тільки сюжети, а й образи акторів.

Фільм “12” режисера Микити Міхалкова, який уславився шедевром, виявився ремейком “12 розгніваних чоловіків”, знятого на півстоліття раніше. “Кавказька полонянка” Леоніда Гайдая нагадує американський фільм “Пісня шахрая”, знятого — на 35 років раніше. “Діамантова рука” багато в чому повторює данський фільм “Бий першим, Фредді”, знятий на три роки раніше. А сюжет “Іронії долі, або З легким паром” Ельдара Рязанова нагадує американську “Квартиру”, зняту 15 роками раніше. І в “Собачому серці” Володимира Бортка кінокритики впізнали інше “Собаче серце”, екранізоване італійським режисером 13 років раніше.

“У 1930-ті роки радянський режисер Григорій Александров з Ейзенштейном поїздив по США і надивився американських фільмів. У той час якраз був розквіт американського комічного кіно, побудованого на гегах, трюках, ексцентричній музиці. І всі фільми Александрова 1930-40 років (“Веселі хлопці”, “Цирк”, “Волга-Волга” та інші) — це кальки американських фільмів. Ба більше, він стягнув образ Марлен Дітріх, створений у “Блакитному ангелі” Штернберга. І в перших фільмах Александрова образ, створений Любов’ю Орловою, за гримом, малюнком обличчя, костюмом, малюнком ролі, темпоритмом — це просто калька”, — зазначає кінокритик Сергій Тримбач.

Література

Присвоєні Росією й українські письменники, і художники, і філософи. Своїм надбанням там вважають і художника-авангардиста киянина Казимира Малевича, мариніста-кримчанина Івана Айвазовського, маріупольця Архипа Куїнджі. І навіть привласнюють українського “кобзаря” Тараса Шевченка та письменника Миколу Гоголя.

Скопійована стилістика, наслідування складу, запозичення образів. Російську літературу складно вважати унікальною. Швидше, кажуть експерти, це такий собі сурогат.

“Толстой, Достоєвський, Чехов, Чайковський — це все XIX століття. Той же Пушкін — це такий коктейль із французької поезії та трошки англійської. І не випадково Лермонтов писав: “Ні, я не Байрон, я інший”. Оскільки він, власне, починав із перекладів англійських віршів”, — коментує медіаексперт Олексій Ковжун.

Військовий плагіат

Трофеї, запозичення, адаптації, ремейки, копії та репліки. За цими словами в Росії ховають плагіат. А схильність до нього сучасна РФ успадкувала від Радянського Союзу. Не створюючи нічого свого, нелегально використовуючи чужі досягнення, наукові відкриття і західні технології та видаючи їх за свої — радянські, а потім російські. Запозичували все — від дрібниць у вигляді гвинтика до автомобілів, і навіть зразків військової техніки. Безкарно. Тому й апетити постійно зростали.

Масштаби запозичень у колишньому СРСР у сферах машинобудування і військових розробок колосальні. У 1930-ті роки країна Рад вкладала величезні суми для отримання зарубіжних технологій і документації.

Купували цілі заводи. Одна тільки фірма архітектора Альберта Кана з американського Детройта створила для СРСР за одними даними 520, за іншими — 570 промислових об’єктів.

Так, контракт на будівництво Сталінградського тракторного заводу обійшовся СРСР у 4 млн доларів.

Усі наступні проєкти — розроблялися вже в Москві. Під керівництвом Моріца Кана (брата Альберта Кана) Московська філія існувала до 1932 року й офіційно називалася “Держпроєктбуд”. У ній працювали 25 американських інженерів і близько 2500 радянських. Після того, як радянські проєктувальники отримали необхідний досвід, фірму Альберта Кана випровадили з СРСР:

Військова техніка копіювалася з розробок європейських країн. Наприклад, танк Т-26 був ліцензійною копією британського Vickers Mk E.

“Візьмемо автомат Калашникова, він списаний з німецької автоматичної штурмової гвинтівки. На 95% це те, що зробили німці. Був радянський інженер Калашников, йому це все привласнили. А німця, який працював у полоні вже на Совєти, його годували, але не прославляли”, — розповідає історик Олександр Палій.

І навіть електронний підручник, яким глава “Ростеха” Сергій Чемезов на камери хвалиться президенту РФ, не виявився російським науково-технічним проривом. “Унікальний” планшет, “аналогів якому немає”, вже дуже нагадав американський гаджет десятирічної давності. З мінімумом додатків і застарілою операційною системою 2010 року.

Автомобілі, телевізори, фотоапарати, обчислювальна електроніка і навіть дитячі ігри — копії іноземних розробок, які видавалися за геніальні досягнення радянських “кулібіних”. Так, автомобіль Ford стає ГАЗом, Buick (“Бьюїк”) — “Ленінградом”, а Opel — “Москвичем”.

Популярна іграшка радянських дітей “Електроніка ІМ-02”, де вовк із мультфільму “Ну, постривай!” ловить у кошик яйця, мала японський прототип.

Зараз через комплекс санкцій, накладених на Росію через війну проти України, тенденція до запозичення чужого тільки посилиться. Держдума РФ давно ухвалила закон, що буквально дозволяє красти технології у США і виробляти продукцію без згоди правовласника. А після повномасштабного вторгнення, коли багато іноземних компаній згорнули бізнес у Росії, уряд і зовсім легалізував контрабанду — дозволив постачальникам продавати імпортну продукцію без дозволу власника товарного знака.

Колонізаторські “запозичення”

На колонізованих територіях — у Бурятії, на Кавказі, на Сахаліні, в Сибіру — росіяни “запозичують” не тільки природні ресурси, а все, що тільки можна. Стираючи ідентичність народів.

“Борщ у них — це російська їжа. Шашлик — це російська їжа. Усе, чого торкнулася російська людина, стає російським. Як сказав Путін, “якщо в світі немає Росії, навіщо цей світ?”, — каже політтехнолог, медіаексперт Олексій Ковжун.

Навіть шапку Мономаха — символ самодержавства в Росії — запозичили у правителів Золотої Орди. Цим головним убором вінчали московських князів, а потім і царів, видаючи його за давньоруський.

“Володимир Мономах був онуком візантійського імператора. І Росія вигадала цю “шапочку”, щоб обґрунтувати свої претензії на престол, важливість царського роду. Насправді ця шапка зроблена в XIV столітті в Середній Азії. Це тюбетейка. І найцікавіше, що ця тюбетейка жіноча, вона була подарована князю Калиті ханом Золотої Орди на знак його васальної залежності. І московські царі цією жіночою тюбетейкою “коронувалися” до кінця XIX століття”, — пояснює історик Олександр Палій.

Крадіжка історичного масштабу

Нинішні апетити Росії до привласнення чужого перестали бути нешкідливими. Шляхом повзучої експансії виросли в історичну і територіальну клептоманію особисто глави Кремля. 

Ось так президент РФ Путін привласнює Росії князя Ярослава Мудрого і оголошує королеву Франції Анну російською княжною:

“Освічена французька публіка знає про Анну — королеву Франції. Вона молодша дочка нашого великого князя Ярослава Мудрого, була дружиною Генріха I”.

Через кілька років Путін публічно повідомляє: Україна створена вождем пролетаріату:

“Хто її створив то? Ленін Володимир Ілліч, коли створював Радянський Союз”.

А у зверненні до російського народу — через рік після повномасштабного вторгнення — знову заявляє про нібито “право” РФ на українські землі:

“З України почали робити антиРосію. Цей проєкт сягає корінням ще в XIX століття. Його вирощували і в Австро-Угорській імперії, і в Польщі, і в інших країнах з однією тільки метою: відірвати від нашої країни ці історичні території, які сьогодні називаються Україною”.

На цих легендах про “все російське” — побудована ціла ідеологія. Не створюючи і не розвиваючи майже нічого свого, Росія прищеплює своїм громадянам міф про велич народу. Щоб потім маніпулювати патріотичними почуттями, використовуючи їх у своїх політичних цілях.

“Мною ухвалено рішення про початок спеціальної військової операції. Денацифікація і демілітаризація, а також притягнення до відповідальності тих, хто вчинив криваві злочини проти мирних жителів, зокрема і громадян Росії”, — заявив Путін 24 лютого 2022 року, розпочинаючи повномасштабну війну РФ проти України.

Медіаексперт Олексій Ковжун зазначає, що конструкт “велика російська культура” допомагає російській людині усвідомити свою особливість і свою велич. І, загалом-то, Путін зміг зробити те ж саме, що зробив Адольф Гітлер свого часу.

“Він подав один єдиний сигнал. Ви — найкращі, ви — окремі, інші вас просто негідні. І якщо вони не хочуть стати такими, як ви, їх можна просто вбити, який у них сенс?”, — каже експерт.

Не покарана ніколи і ніким за крадіжку чужих ідей і культурної спадщини, Росія так і не створила своєї унікальної і духовної культури. Це такий собі “франкенштейн”, зліплений із привласнених досягнень світової цивілізації. Міф про “велику російську культуру” став для влади однією з основ національної ідеології. І ефективним способом маніпуляцій.