Головна
Публікації
Якщо Росія не розвалиться — війна повернеться: інтерв’ю з кримськотатарським командиром Наріманом Біляловим

Якщо Росія не розвалиться — війна повернеться: інтерв’ю з кримськотатарським командиром Наріманом Біляловим

Опубліковано: 18 Лют / 2025 18:37

Наріман Білялов — український доброволець, командир батальйону “Крим”. Відомий як розвідник Іса Акаєв. Народився 1965 року в Узбекистані, закінчив Самаркандський архітектурно-будівельний інститут. У березні 1990 року повернувся до Криму, кілька років жив у Євпаторії, потім у Сімферополі.

Після вторгнення Росії до Криму 2014 року залишив півострів і долучився до батальйону “Дніпро-1”. Пізніше заснував добровольчий батальйон із бійців кримського походження. У 2022 році брав участь в обороні Києва та звільненні Київської області. Кавалер ордена “За заслуги” III ступеня.

Наріман Білялов — гість чергового випуску програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

Знайомство українців із кримськими татарами

— Вже 11-ті роковини трагедії, як Росія розпочала злочинну підлу операцію з окупації. Ви пам’ятаєте цей день? Я тоді не був у Криму, я був у Києві, але в мене відчуття, що це було ніби кілька місяців тому.

— Так, є таке відчуття, що це було буквально вчора. Але деякі подробиці вже забулися. Але я добре пам’ятаю, який тоді був настрій і які були відчуття. Як усе відбувалося і в якій послідовності — я це чудово пам’ятаю. Мене до останнього моменту не відпускало відчуття, що відбувається щось недобре, яке буде дуже важко виправити.

— Тоді ви, напевно, ще не уявляли масштаб подій?

— Я навіть не припускав, що це торкнеться всієї України. Я думав, росіяни закінчать на Кримському півострові. Наші люди похилого віку краще знають народ РФ, і мама мені завжди говорила: синку, за Крим ще буде війна, Росія нікого від себе не відпускає.

Я приїхав до Криму, коли мені було 24 роки. І, як то кажуть, одразу з літака — у національний рух. Я всюди їздив і брав участь у всіх мітингах та акціях, які проводив Меджліс. Потім став старшим і вже менш гостро почав це сприймати. Відчувалося, що ми не цікаві кримській владі. І якби нас не було — їм було б краще.

— Тобто були проблемою?

— Так, я з цим мав проблеми постійно і всюди. У 2000-х рр. якщо потрібно було отримати прописку — це була ціла проблема. Потрібно було приносити купу довідок. Для кримських татар купити, наприклад, мисливську зброю було дуже проблематично. Може для тих, хто був близький до влади або мав гроші, ситуація була іншою, звісно. Але я був звичайною людиною.

Наприклад, коли я виїхав на материкову Україну і був у добровольчому підрозділі, то Збройні сили України не могли давати нам зброю. Доводилося все самостійно купувати й оформляти. І тут до нас ставлення було зовсім інше.

Українці тут, на материковій частині країни, про нас знали дуже мало. У деяких місцях практично не розуміли, хто такі кримські татари. Коли 2015 року ми вийшли із зони активних бойових дій, я почав займатися громадською роботою. Ми зробили акцент на тому, щоб постаратися максимально ознайомити українців із нами. Важливо було нагадати, що ми — частина українського народу, частина корінного народу. Незнання завжди породжує недовіру.

Щоб пройти цей момент, я поставив для себе мету — знайомство українців із кримськотатарським народом. У нас є дуже багато спільного, адже ми всі жили в радянській імперії. Якщо люди не пройшли через депортацію, то пройшли через голод, якщо не через голод, то ще через щось. Деякі народи були практично повністю знищені та від них нічого не залишилося, деякі народи радянська влада асимілювала.

Знищуючи кримськотатарську культуру, нашу мову і все інше, радянська влада замість цього підсовувала нам свою культуру і літературу. Багато хто не знає жодного кримського татарина, який був би поетом, письменником, громадським діячем. Зате всі знають російських письменників і діячів.

— Як ви бачите, за всі ці роки від початку злочинної путінської авантюри в Криму, чи вдається донести до України інформацію про те, хто такі кримські татари? Мені здається, що вдається.

— Це правда. Українці готові це чути та приймати — це найголовніше. Нехай українці вибачать, але раніше для мене не було різниці між ними, білорусами та росіянами. Нам це все навіювали в Радянському Союзі. Я вважав, що це один народ, але потім він розділився і кожен пішов своїм шляхом.

Коли 2014 року я виїхав на материкову Україну, то вперше зустрівся з українцями, разом із ними воював пліч-о-пліч. Я побачив, що це зовсім інший народ, який категорично відрізняється від росіян. Нічого спільного з ними немає, українці ближчі до нас за духом.

За що воюють росіяни

— Я великий любитель давньої тюркської історії, й для себе цю схожість пояснюю скіфами та сарматами. Ми, як два народи, мали один з одним контакти задовго до того, як російський етнос взагалі виник. Іса, може, коли-небудь це дійде до росіян і білорусів? Ми якраз не вважаємо, що це один народ, але пропаганді піддані й ті, і ті. Чи можуть вони коли-небудь усвідомити, що за трагедію вони вчинили щодо кримськотатарського народу і взагалі Криму?

— Складно дуже сказати, я не знаю. Мені здається, що це такий народ. Я ніколи не бачив, щоб, росіяни визнавали свої помилки та брали на себе за це відповідальність. Хоча б попросити вибачення. Ви пам’ятаєте? Я пам’ятаю, як один із католицьких пап Іван Павло Другий просив вибачення перед мусульманами за хрестові походи. Я не думаю, що серед російських громадських діячів знайдеться людина, яка перепросить від імені всього народу за скоєні дії.

Сьогодні ми бачимо, що російські громадські діячі кажуть: “російський народ не винен, винен Путін”. А як Путін прийшов до влади? Хто його привів і дав усю повноту влади? Якби не було підтримки народу, як би він міг утриматися при владі 25 років?

Я можу помилятися, але я вважаю, що росіянин — це не національність, а ідеологія. Якщо людина будь-якої національності, будь-якої раси приймає цю ідеологію і готова за неї боротися, то вона — росіянин.

Ці люди позбавлені можливості самовираження, вони мріють бути причетними до чогось великого, чого всі будуть боятися. Нам це теж навіювали в школі: ми такі великі, у нас є атомна бомба, найкращі танки, ми всіх знищимо. І всі цим пишалися, а пишатися за великим рахунком нічим.

Пишатися можна, коли ти робиш найкращі автомобілі, комп’ютери, коли громадяни твоєї країни живуть у достатку і вільно подорожують світом. Ось цим можна пишатися. Коли у твою країну люди хочуть приїхати й жити, стати громадянами, тому що захищені всі їхні права.

Усе, що росіяни могли робити, вони робили переважно руками українців і білорусів. Сьогодні можна побачити, що в основної частини офіцерів збройних сил РФ є українське коріння. А дворяни і верхівка суспільства часто мали тюркське походження.

Потрібно підтримувати зв’язок із Кримом

— Як вам здається, Іса, за 11 років світ не забув про Крим?

— Якщо ми будемо про нього нагадувати, то я думаю, що не забудуть. Зараз в Україні люди, на жаль, втомилися від того, що відбувається. Людина так влаштована. Люди не стають жорстокими чи безсердечними, а просто втомлюються. Дехто каже, що війна триває 3 роки, хоча насправді вона триває вже рівно 11 років.

Нещодавно ми ховали свого побратима в Івано-Франківську. Коли ти дивишся на ці кладовища, де поховані наші військові, то це дуже важко. Ти дивишся вік хлопців, а там від 18 до 25-30 років. Мого віку людей там дуже мало, на пальцях можна порахувати. В основному там молодь. Наш побратим, якого ховали, воює з 19 років з 2014 року.

— І кінця цьому не видно, судячи з того, як наш “сусід” налаштований. У мене немає жодного оптимізму в цьому сенсі.

— У нас інших варіантів немає. Звичайно, у багатьох питаннях ми залежимо від наших західних партнерів. Ми повинні перемогти.

Якщо ми зараз остаточно не повалимо окупантів, щоб імперія розсипалася і перестала існувати, то війна повернеться. Я не вірю в розмови, що потрібно просто, щоб помер Путін.

Навіщо далеко ходити? Можна подивитися історію. Скільки разів таке було, що коли з Росією підписували мирний договір, то минало 5, 10, 20 років — і окупанти поверталися з великим натиском і практично все знищували. Ми всі з цим уже мали справу. Увірвалися, отримали, відійшли, зализали рани, зробили висновок із помилок, заново пішли, знайшли за цей час зрадників, які потім ставали “елітою” народу.

— Багато кримських татар дивляться на Туреччину як на великого нашого союзника. Останнім часом турецький президент Реджеп Таїп Ердоган мовчить, хоча, напевно, багато робить за рамками публічності. Як ви вважаєте, Туреччина — це союзник і чи може ця держава відіграти вирішальну роль у підтримці?

— Туреччина підтримує питання “Турана” — створення такого об’єднання для тюркського світу, щоб допомагати один одному розвиватися. Але сьогодні в Туреччині досить-таки багато своїх внутрішніх проблем. Будь-який керівник країни буде насамперед думати про свою країну. Коли іноді наші брати кажуть, ось турки такі-сякі, я кажу: турки насамперед будуть робити те, що їм потрібно для їхнього і народу.

Ми, українці, повинні в першу чергу теж думати про своє. У нас зараз така ситуація. Ми повинні думати про свої проблеми, тому що наші діти помирають, наші дорослі помирають, ми втрачаємо життя, весь добробут летить під три чорти. Слава богу, цього року, хоч електрика була.

Ті, з ким я спілкуюся, моляться і чекають звільнення Криму. Мої близькі, всі друзі, товариші, навіть ті, хто не в Криму зараз, чекають. Багато хто в окупації не тільки на півострові, а й у Херсонській області. Вони кажуть: коли буде все готово, ми вас підтримаємо.

— Свого часу представники Меджлісу говорили, що питання з Кримом може бути вирішене дипломатичним шляхом. Зараз уже про це немає мови. А як ви вважаєте?

— Я спочатку вважав, що з росіянами по-іншому неможливо розмовляти. Ми їх можемо перемогти тільки силою зброї, по-іншому вони не розуміють. Сьогодні я якраз новини слухав і зареєстрували знову закон про ленд-ліз. І один із республіканців ще сказав, що з цим народом по-іншому спілкуватися не можна. Це навіть американці розуміють.

Щойно Кремль відчує в нас слабкість, він відновить свої наміри. Причому, не замислюючись. Росія чекатиме свого моменту, тому її потрібно зруйнувати. На місці РФ має виникнути кілька держав. І що далі кордони цієї умовної Московії будуть від України, то спокійніше ми житимемо.

Про релігію

— Україна перебуває на стику східної культури та західної. Ми можемо це максимально використати для того, щоб нашу країну зробити заможною, красивою, квітучою і максимально комфортною для народу. Ми повинні в цьому напрямку рухатися. Зв’язок між Сходом і Заходом допомагатиме нам розвиватися.

Господь Всевишній нам сказав у Корані: “Я вас створив племенами та народами для того, щоб ви пізнавали один одного”. У кожного народу є своя родзинка, якої немає в іншого. Ми маємо допомагати одне одному розвиватися — ось ця основа.

У цьому напрямку мають працювати люди, які впливають на душі. Це діячі культури або ті, хто називає себе релігійними діячами. Людей потрібно виховувати та пояснювати, що добре, а що — погано. Якщо ми не будемо про це говорити, то буде хаос.

У людей завжди мають бути певні межі. Мене, наприклад, моя релігія навчила того, що моя свобода закінчується там, де починається свобода мого сусіда.

— А чому релігія не навчила цього главу Чечні Рамзана Кадирова? Релігія одна й та сама, сури одні й ті самі.

— Бувають люди, які використовують релігію для своїх особистих потреб. Як говорив один із моїх учителів, ми повинні навчитися будувати своє життя навколо релігії. А люди релігію підлаштовують під своє життя. У цьому й проблема. Те, що їх влаштовує, вони беруть на озброєння, а те, що їх не влаштовує, — ігнорують.

Будь-який народ стоїть на трьох стовпах: релігія, культура і мова.

Що робити зі зрадниками?

— Росіяни нерідко практикують переселення і заселення своїх громадян для зміни національного ландшафту. Вони цим зараз займаються в Криму?

— Зараз уже особливо не хочуть їхати до Криму. А після анексії охочих було багато. З’явилися нові житлові комплекси та, відповідно, мешканці. Здебільшого, росіяни, звісно. Говорили, що було дуже багато можливостей для тих росіян, які приїжджали з материка до Криму — давали якісь виплати, гроші, пільги для бізнесу. Створювали можливості для розвитку. Було вигідно працювати в будівництві, тому що після 2014 року почався будівельний “бум”, росіяни скуповували житло за будь-якими цінами.

Зараз у Криму житло вже більше продають і мало не собівартість готові віддати. Багато будівництв законсервували.

Моя особиста думка — Кримський (Керченський) міст нам не потрібен. Я б його зніс, щоб росіяни потім вплав добиралися додому у РФ.

— Ви за 11 років, напевно, бачили, що хтось із ваших знайомих пішов на зраду. Як ви думаєте, навіщо вони це зробили?

— Ця система поступово людей затягує спочатку якимись фінансовими моментами, а потім уже починає підсовувати ідеологічні. І якщо людина починає це приймати, то їй відкривається ще більше можливостей і її проштовхують далі. Але якщо людина починає закриватися і готова працювати, але без жодної ідеології, то її усувають. Деякі люди, які цю межу перейшли, вони настільки далеко зайшли за ці роки у своїй зраді, що зворотного шляху вже немає.

Навіть якщо вони не мали безпосереднього відношення до злочинів, які скоюють окупанти, то в будь-якому разі вони мають стосунок до окупаційної влади в Криму. Очевидно, Путіну дуже важливо, щоб кримські татари переходили на його бік. Він навіть телефонував Мустафі Джемілєву. Їм потрібна була людина такого рівня, як Мустафа. Взяти нашого муфтія — спочатку в нього була нормальна позиція, але через рік вона стала змінюватися.

Я прихильник того, щоб вони виїхали. Я своїм старшим дітям кажу: у нашій сім’ї не братимуть дівчаток у дружини з цих сімей і не віддаватимуть своїх дівчаток у ці сім’ї. Однозначно.

У мене таке ставлення і до тих, хто просто звідси виїхав, коли війна почалася. Вони не захотіли в цьому брати участь. До моєї доньки сватався один чоловік, і я відповів: вибач, ми з тобою разом молимося, разом постимось, ти — мусульманин, але ти вибрав свій шлях, я теж вибрав свій шлях, я не хочу з тобою ріднитися. Вибач.

Я — кримський татарин

— Мене ще до війни дивувало, як мало кримськотатарської культури було, як мало закладів, центрів, якихось заходів. Мені цього не вистачало.

— До 1990-х років нашою рідною мовою можна було говорити тільки вдома зі своїми батьками. Мені було 14 років, це був 1979 рік, коли я приїхав до Криму перший раз у свідомому віці. Був у таборі в Євпаторії й там була радянська традиція — дні національної культури різних народів у нашій “братській дружній родині”.

Мені вихователька каже, щоб я вдягнув узбецький костюм. А я відповідаю, що я — не узбек, я буду кримським татарином. Вона каже, яким татарином? Я кажу, кримським татарином. Вона каже, синку, немає таких татар. Я кажу, у сенсі, ні? Вона каже: татари живуть там, у Поволжі. Тут, каже, татар ніколи не було. Тут жили греки, потім турки, а тепер — росіяни.

Попередні випуски проєкту “Люди доброї волі”: