Як Москва викрадає українських дітей та робить їх росіянами

Один із воєнних злочинів Росії в цій війні — примусове вивезення дітей з окупованих українських територій до РФ, а також їхнє незаконне усиновлення російськими сім’ями. Адже навіть якщо батьки загинули, їхні діти мають бути усиновленими в Україні, а не депортованими до Росії.

У Російській Федерації стверджують, що ці діти не мають батьків або опікунів, які б про них піклувалися, або що з ними неможливо зв’язатися. Але видання Associated Press з’ясувало, що українських дітей депортували до Росії чи на непідконтрольні Україні території без згоди, брехали їм, що вони не потрібні їхнім батькам, використовували їх для пропаганди, поміщали до російських родин та давали їм громадянство РФ.

У своєму розслідуванні AP спирається на десятки інтерв’ю з батьками, дітьми та офіційними особами як в Україні, так і в Росії, а також на російські документи та відкриту інформацію у ЗМІ.

У відповідь на розслідування AP офіційний представник Держдепартаменту США Нед Прайс назвав історію з викраденими дітьми “абсолютно жахливою, але, на жаль, не дивною”.

Далі пропонуємо оглядові фрагменти матеріалу AP, доповнені окремими уточненнями.

Викрадене дитинство

AP зазначає, що незалежно від того, чи є у них батьки, чи ні, виховання дітей у період війни в іншій країні чи культурі може бути сигналом геноциду, спробою стерти ідентичність нації. Це також може бути пов’язане з президентом Росії Володимиром Путіним, який явно підтримав усиновлення.

Так, російське законодавство забороняє усиновлення дітей-іноземців. Але в травні цього року Путін підписав указ, який спрощує в Росії усиновлення та надання громадянства українським дітям, які залишилися без піклування батьків, і ускладнює Україні та родичам їхнє повернення.

Росія також підготувала реєстр російських сімей для українських дітей і платить їм за кожну дитину, яка набула громадянства, — до 1000 доларів для дітей з інвалідністю. РФ проводить літні табори для українських сиріт, заняття з “патріотичного виховання” і навіть працює гаряча лінія для об’єднання російських сімей із дітьми з Донбасу.

“Це жахлива історія. Ми не знаємо, чи є у наших дітей офіційний батько чи прийомні батьки, тому що їх вивезли російські війська насильно”, — зазначає Петро Андрющенко, радник мера Маріуполя, який стверджує, що тільки з цього міста було вивезено сотні дітей.

Точну кількість депортованих до Росії українських дітей визначити дуже складно — українські офіційні особи заявляють про майже 8 тисяч. Росія не називає загальне число.

У березні уповноважений з прав дітей у Росії Марія Львова-Бєлова заявила, що до РФ перебуває понад 1000 дітей з України. За її словами, за літо 120 російських сімей подали документи на опікунство, а понад 130 українських дітей набули російського громадянства. З того часу їх побільшало.

Ольга Волкова, яка очолює школу-інтернат в окупованому росіянами Донецьку, не приховує, що “евакуювала” 225 дітей у район російського міста Таганрога, а у квітні 10 дітей прийняли російські сім’ї — складається список кандидатів, її школа-інтернат оформляє для них громадянство та відправляє у нові сім’ї у Росії.

Росія не вперше викрадає українських дітей. Це триває з 2014 року — з анексії Росією Криму та окупації частини Донбасу. Так, у 2014 році понад 80 дітей із Луганська було зупинено на блокпостах та викрадено. Україна подала позов, і Європейський суд з прав людини ухвалив, що дітей вивезли до Росії “без медичного супроводу та необхідних документів”. Дітей повернули до України до ухвалення остаточного рішення.

Правозахисниця української організації “Регіональний центр з прав людини” Катерина Рашевська повідомила, що знає близько 30 українських дітей із Криму, усиновлених росіянами у межах програми, відомої як “Потяг надії”. Вона сказала, що деякі з цих дітей сьогодні можуть бути російськими солдатами.

Голова Луганської обласної військової адміністрації Сергій Гайдай звинуватив російських чиновників у складанні документів, які позбавляють права батьків-українців. Він також побоюється, що українських дітей зарахують до російської армії.

Цього разу з березня після переговорів до України повернули щонайменше 96 дітей. Українська влада встановила особи ще тисяч у Росії, але імена багатьох інших досі не відомі.

“Ми не можемо просити Росію повернути дітей, тому що не знаємо, кого вони повинні повернути”, — сказала Катерина Рашевська.

Трагічні випробування родини Лопаткіних

Ольга Лопаткіна з рідними та прийомними дітьми жила в українському Вугледарі Донецької області. На зимових канікулах шестеро прийомних дітей відпочивали у Маріуполі, а 18-річна біологічна дочка Рада перебувала на змаганнях з боксу під Харковом. Війна раптово розділила сім’ю.

Серед дітей, які перебували в приморському місті, найстаршому — Тимофію — було 17 років, він раптово став батьком для всіх своїх братів та сестер. У трьох були хронічні захворювання чи інвалідність, а наймолодшому було лише 7 років.

Тимофій телефоном пообіцяв матері, що доглядить молодших, але 1 березня електрика в Маріуполі відключилася, і він повністю втратив зв’язок з Ольгою.

Від обстрілу діти ховалися у підвалі. Коли молодші лякалися, Тимофій носив їх на руках. Щодня підліток прокидався о 6-й ранку в моторошному холоді та рубав дрова для багаття, щоб приготувати їжу. На його руках утворились мозолі.

Настав момент, коли над головою гуркотіли літаки, і він більше не біг до укриття.

“Коли ти йдеш і бачиш мізки людей на дорозі, просто на тротуарі, нічого не має значення”, — згадує Тимофій.

Місцевий лікар спробував евакуювати родину із Маріуполя. Але на блокпосту російські сили відмовилися визнати документи дітей, ксерокопії офіційних документів, що засвідчують їхню особу та їхніх батьків. Благання Тимофія ні до чого не привели.

Натомість діти опинилися в лікарні в так званій “Донецькій народній республіці”. Тимофію залишалося лише кілька місяців до 18 років — вік, коли його могли призвати до “армії ДНР” воювати проти України.

“За “ДНР” я б ніколи в житті не пішов воювати. Я розумів, що маю бігти звідти так чи інакше”, — розповідає Тимофій.

Хлопець зміг вийти на зв’язок із матір’ю та повідомити, що вберіг дітей.

“Здорово, що вони живі. Але ми вже за кордоном”, — відповіла вона.

Тимофій був зовсім спустошений. Його батьки поїхали з України без нього. Він відчував, що вони викинули його, як сміття, разом із п’ятьма дітьми, яких він не знав, як захистити.

“Дякую, що залишили мене” — люто написав хлопець у відповідь.

Його мати Ольга Лопаткіна, вчителька музики та мистецтва, прожила нелегке життя. Вона втратила власну матір у підлітковому віці. 2014 року, коли в Донецьку почалися перші бої, вона також втратила будинок. Потім вони жили у Вугледарі, який знаходився менш ніж за 100 кілометрів від Маріуполя. Сам Вугледар теж у березні став прифронтовим.

Жінка “переслідувала” українських чиновників, соціальні служби — усіх, хто міг евакуювати її дітей із Маріуполя. Вона сподівалася, що її дітей евакуюють до Запоріжжя (куди переважно виїжджали мешканці обложного Маріуполя), та поїхала з чоловіком туди. Але за два дні після їхнього прибуття вже й мешканців Запоріжжя закликали евакуюватися.

Лопаткіної довелося ухвалити ще одне болюче рішення. Чи варто чекати на евакуацію з Маріуполя, якої може і не бути, чи вона має поїхати під Харків забрати свою старшу дочку Раду, доки не втратила зв’язок і з нею. Вирішила їхати за дочкою. Потім вони разом бігли до Франції. В останньому проханні регіональним чиновникам вона написала: “Не забувайте про моїх сиріт”.

Коли мати отримала повідомлення від Тимофія, який звинувачує її в дезертирстві, вона не була здивована.

“Якби я була на його місці, я б відреагувала так само, а може, навіть гірше”, — каже Ольга.

Лопаткіна продовжувала тиснути на російських та українських чиновників. Вона надіслала їм ксерокопії українських документів, які б підтверджували її опікунство, повідомила їм, що деякі діти були хворі.

Дітей показали по російському телебаченню і сказали, що мати їх не любить. Це розбило їй серце.

“Щодня вони налаштовували проти нас дітей: твої батьки покинули тебе, ми віддамо тебе в найкращі сім’ї, тут у тебе буде найкраще життя”, — розповідає Ольга Лопаткіна.

Вона влаштувалася на швейну фабрику у Франції та купувала меблі, одяг та іграшки для дітей, які могли б повернутися. Вона облаштовувала для них спальні у своєму маленькому дуплексі.

Згодом жінка дізналася, що іншим українським сиротам, які були з її дітьми, видали нові документи від “ДНР”. Донецька “влада” заявила: вона могла б повернути своїх дітей — якби приїхала через Росію до окупованого Донецька, щоб забрати їх особисто.

Лопаткіна розуміла, що щось тут не так. Якщо вона поїде до Росії, їй, можливо, ніколи не дозволять виїхати.

“Я подам на вас до суду. Ви забрали моїх дітей. Це злочин”, — пригрозила вона донецьким “чиновникам” в електронному листі від 18 травня 2022 року.

Тим часом Тимофій із молодшими братами та сестрами жив у лікарні у Донецьку. Злий та нещасний, він сперечався з “чиновниками” і майже нічого не їв. Нова реальність на новому місці жахнула хлопця, затьмаривши його гнів на матір. Телефоном вона пояснила, що сталося. Він відчув глибоке полегшення.

“Я сумував за своїми батьками. Мені було дуже важко без підтримки мами та тата. Я постійно плакав, як дівчинка: “Мамо, мені важко, я втомився”, — згадує він.

Маленькі діти неодноразово запитували, коли зможуть повернутися додому до мами. За словами Тимофія, їх погано годували, били та лаяли.

Донецькі “чиновники” сказали Тимофію, що “суд ДНР” позбавить Лопаткіну та її чоловіка опіки. Його молодші брати та сестри вирушать спочатку до дитячого будинку, а потім до нових родин у Росії. Тимофій піде до школи у Донецьку.

“Цього не можна робити! Це незаконно!”, — Тимофій лютував, додаючи, що був наляканий і вже розчарований, ні в що не вірив.

Він був сповнений рішучості зберегти свою сім’ю і хвилювався, що його брати та сестри опиняться в російських сім’ях, яким вони були потрібні лише для отримання держдопомог. Хлопець сказав своїй матері, що може одружитися зі своєю новою дівчиною та усиновити своїх братів і сестер, коли йому виповниться 18 років.

У цей момент зусилля Ольги Лопаткіної нарешті справдилися. Вона працювала з Дарією Касьяновою, директоркою некомерційної організації “SOS Дитячі села — Україна”, яка вже допомогла домовитися про звільнення 25 українських дітей із Росії. Після двох місяців переговорів та початкових заперечень з боку високопоставленого російського чиновника “влада ДНР” нарешті погодилася дозволити волонтеру з довіреністю від Лопаткіної забрати дітей.

Тимофія запитали, чи хоче він із братами та сестрами повернутися до приймальної української родини чи залишитися в Донецьку.

“Тепер, коли маю шанс, я, звичайно, поїду додому до своїх батьків”, — сказав він.

Документ було складено та підписано. І дітей через Росію та Латвію автобусом повезли до Берліна, де їх зустрів батько, а згодом — до Франції до матері.

Тимофію знадобилося кілька днів, перш ніж він зміг повірити, що справді повернувся до своїх батьків. За його словами, образи не лишилося. Він стер гнівне повідомлення, яке надіслав матері, зі свого телефону та з пам’яті.

“Я дотримався свого слова. Відповідальності більше немає. Потім я сказав: “Мамо, візьми все в свої руки, тепер я — дитина”, — поділився хлопець.