“Я щовечора засинаю під звуки вибухів снарядів”: військкор FREEДOM Анастасія Волкова про життя в прифронтовому Слов’янську

Військова кореспондентка каналу FREEДOM Анастасія Волкова з початку повномасштабного вторгнення живе у прифронтовому Слов’янську Донецької області. Лише раз на місяць ненадовго дає собі перепочинок, переїжджаючи до Дніпра. Настя каже, що жодного разу не думала про те, щоб поїхати далі від фронту, та мріє однією з перших журналісток увійти до звільненого від російських військ її рідного Луганська.

Настя розповіла, як ховається від вибухів, що зараз зі Святогірською лаврою та де знаходиться “Музей ненависті”.

“Люди повертаються до Слов’янська”

— Яка ситуація у Слов’янську?

— Люди почали повертатися до міста. Багато хто хоче пережити зиму вдома. Адже винаймати житло дуже дорого — ми з чоловіком відчуваємо це на собі, винаймаючи квартиру в Дніпрі. Тож у багатьох просто немає вибору.

— Попри обстріли?

— Це річ рандомна. Ніколи не вгадаєш, куди що прилетить. Часто обстріл відбувається після наших успіхів на фронті. Росіяни тоді просто розпочинають артилерійські обстріли міста, руйнуючи будинки мирних жителів.

Але, як це не страшно звучить, тут вже всі звикли до обстрілів. Ми знаходимося у прифронтовій зоні — до лінії фронту менш ніж 30 кілометрів.

Якщо до повномасштабного вторгнення у Слов’янську було понад 100 тисяч мешканців, то тепер — 50 тисяч. І люди постійно повертаються, сподіваючись, що з ними нічого страшного не станеться.

— Ви чуєте фронт?

— Так, коли ввечері лягаєш спати, відкриваєш вікно, то чути бойові дії у напрямку окупованого Соледара. Звідти долітають тяжкі вибухи.

По суті, я щовечора засинаю під звуки розриву снарядів. Нещодавно вночі прокинулася від того, що летіли “Шахеди”.

— Ви ходите в укриття?

— Зізнатися, за півтора року великої війни я жодного разу не ходила до укриття. У нашому будинку немає підвалу, й для мене найбезпечніше місце — ніша у коридорі. Там завжди стоїть сумка з документами та речами першої потреби. Хоча я не можу з точністю сказати, де безпечніше. У Слов’янську є вулиці, на яких не лишилося жодного цілого будинку.

“Святогірська лавра досі під Московським патріархатом”

— Ви робили великий репортаж про те, як живе деокупований Святогірськ.

— Ми спеціально поїхали туди на День Незалежності України. Хотіли показати, як живе місто, яке було звільнено від окупації майже рік тому.

За 3,5 місяці, коли там були російські війська, Святогірськ був практично на 80% розбитий.

Відомо, що снаряди влучили у Святогірську лавру. Дерев’яний скит повністю згорів. А ось саму лавру “підлатали”.

Вона досі належить Московському патріархату Російської православної церкви (РПЦ). Коли ми хотіли взяти інтерв’ю у священнослужителів, нам сказали, що треба звертатись через пресслужбу. А це означає — до Москви. Наскільки довго там буде РПЦ — це питання часу.

— Які настрої у місцевого населення?

— Біля лаври ми зустріли чоловіка, який після окупації у 2014 році виїхав з Донецька. Говорить, що пережив дві окупації і тепер щасливий, що “дихає свіжим повітрям”. Згадував, як за окупації Святогірська на вулиці практично не було людей. Усі сиділи по підвалах, бо російські військові могли розстріляти будь-кого, хто виходив надвір.

— Місто відновлюється?

— Нас вразила турбота місцевої влади про людей, які продовжують жити у Святогірську, попри величезні руйнування. Ми не бачили жодної вцілілої багатоповерхівки.

У місті досі немає можливості відновити водопостачання — багато закритих квартир, до яких немає доступу. Місцева влада за підтримки міжнародних організацій встановила соціальні пральні та душові.

Щодня городяни можуть отримати безкоштовний обід. Регулярно привозять хліб, приїжджають лікарі, які проводять безкоштовні прийоми.

На зиму буде створено спеціальні пункти обігріву. Багатьом уже роздали калорифери.

Люди повертаються та відновлюють свої будинки. Нині у місті налічується 950 мешканців.

— У місті працюють магазини?

— Є один будівельний магазин, продуктові, і нещодавно відкрився магазин одягу. Навіть запрацювала заправка — до цього найближча була за 30 кілометрів. Знаєте, я назвала Святогірськ містом незламності.

“У пункті пропуску є “Музей ненависті”

— Ви знімали репортаж у єдиному пункті пропуску на кордоні з Росією — на Сумщині. Що запам’яталося найбільше?

— Історії порятунку людей. Ми спілкувалися з сім’єю, яка їхала зі Старобільська, — жінка з двома дітьми 2 та 3 років. Вона розповідала, що у Старобільську багато військової техніки та зараз російська влада проводить насильницьку паспортизацію. Вона ж не хотіла отримувати російський паспорт та чекала до останнього.

Дістатись пропускного пункту було непросто. Щоб підвезли до кордону, їй довелося за кожного заплатити по 11 тисяч рублів (трохи більше як 100 доларів). Але підвозять не до самого пункту, до кордону треба йти близько 3 кілометрів.

Жінка була зовсім без сил — малюка їй довелося весь час нести на руках. Але вона була щаслива, потрапивши в Україну, і сказала, що у Старобільську чекають на наших військових. Потім, як і всі, хто попадає на Батьківщину, пішла до музею.

— Музею?!

— Так, у пункті пропуску на першому поверсі є “Музей ненависті”, де люди, які перейшли на територію України, розривають свої російські гроші. Розуміють, що вони їм більше не потрібні, і роблять це з особливим задоволенням. За місяць зібрано вже понад 70 тисяч рублів!

За час роботи пункту до України повернулося понад 18 тисяч людей. І кожен, з ким ми говорили, визнавав, що на окупованих територіях дуже чекають на повернення української влади.

“Про можливість переговорів ніхто навіть не думає”

— Що кажуть наші воїни на передовій?

— Є розуміння того, що треба готуватися до тривалого “забігу”. Вони розуміють, що треба берегти сили, щоб не видихнутися зараз і воювати довго з меншими втратами у живій силі. Про можливість переговорів там ніхто навіть не думає.

Наші воїни вмотивовані. Кажуть, що повернуться додому лише тоді, коли повернуть Україну до кордонів 1991 року.

Джерело: Факти