“Визволителі” прийшли, нас — у Сибір, а хату собі забрали”: жителі Луцька розповіли про репресії в 1940-х роках (ВІДЕО)

У День пам’яті жертв політичних репресій кореспонденти телеканалу FREEДОМ зустрілися з жителями Волинської області, яких ще дітьми з рідної домівки вивезли до Сибіру. Причина — вони просто були українцями, а їхні рідні не хотіли миритися з тоталітарним комуністичним режимом. Десятиліттями їм не дозволяли повертатися на батьківщину.

Надії Забіроніній зараз 88 років, вона мешкає в Луцьку. Дитиною вона була зв’язківцем УПА — допомагала сестрі передавати таємні повідомлення. У 1947 році її родину репресували. Комуністи вивезли до Сибіру всіх мешканців села Борохів, у якому мешкала Надія з родиною.

“Ми не чекали тієї нечистої сили, ми її не чекали в 1947 році. Так було тихо тієї ночі, що жоден собака не загавкав. А з нашого села вивезли 14 сімей. Вагони вирушають, відбили засуви, і нас туди, в ті брудні, смердючі, холодні, от нас усіх у той вагон. Наш, добре пам’ятаю, був 12-й. Ось до нас стільки, і стільки ж після нас”, — згадує Надія Забіроніна.

Три тижні в нелюдських умовах людей везли до сибірських таборів. В одному вагоні тіснилося кілька сотень репресованих. Серед них — 11-річна Надія разом із хворою мамою. Її сестру пізніше НКВС заарештував, а потім розстріляли.

“Уже пішли морози, у вагоні — холод. Це найстрашніше було. Так було вже, що все, хоч помирай. На вулицю не випускали. У барак привезли, барак довгий-довгий. Метр був тільки ширини, щоб пройти. Скрізь стояли труни: з одного боку труни і з іншого боку труни. Готувалися, помирали люди, і їх викидали з вагонів, а тут нам приготували”, — розповідає Забіроніна.

У Кемеровській області Надія прожила 20 років. Там вийшла заміж, народила двох синів. Разом із чоловіком працювала на баштовому крані. Коли вони повернулися в рідну Волинську область, ніхто не хотів давати їм місцеву прописку, тому вони до початку 1990-х років жили в Естонії та Білорусі. Доти, доки Радянський Союз не розпався.

“А тут — Чорновіл, а тут — “Рух”! А як же я без цього? І пішла в “Союз українок”, і 30 років ще пропрацювала”, — поділилася спогадами Надія.

Нині, ставши знову свідком агресії Росії, Надія Омелянівна в перемозі України не сумнівається.

“Зникне, як роса на сонці, бо вже час їм зникнути. Молюся”, — додала вона.

У 79-річного Анатолія Поперецького була репресована вся родина, батько був в УПА. Його дідуся і бабусю вивезли до сталінських таборів ще 1945-го року, а за два роки комуністи прийшли за ним і мамою.

“Вивозили, забирали все. Ввозили своїх людей сюди, наших вивозили. “Визволителі” прийшли, нас — у Сибір, а хату собі забрали. І ми ховалися три роки по селах. Поїхали до батька в Карагандинську область, туди, де він сидів у в’язниці. Йому дали 15 років, 11 уже відсидів. Я зайшов у його табір, була неділя, мені дозволили. Я був у вишиванці й у синіх шароварах. Як вони мене обступили там! Як стали гроші давати, два “Кобзарі” дали”, — згадує лучанин Анатолій Поперецький.

Дідусь і бабуся Анатолія Дем’яновича так і загинули в таборах. Батька звільнили, але повертатися в Україну заборонили.

“Мама там працювала безкоштовно, за їжу. Ми виїхали до Прокоп’євська Кемеровської області, і там жили, поки я не пішов в армію. У 16 років пішов на роботу, у три зміни працював, бо хотів заробити грошей”, — розповідає Поперецький.

Пізніше родині дозволили повернутися в Україну. Уже тут, у рідній Волинській області, Анатолій Поперецький завів сім’ю, виховав двох дітей, чотирьох онуків і правнучку.

Читайте також: Як українська вишита сорочка пережила часи репресій, модернізувалася і стала світовим трендом