Вирок на 10 років Олесю Біляцькому: ситуацію в Білорусі обговорюємо з дружиною правозахисника Наталією Пінчук

На початку березня білоруський режим Лукашенка засудив до 10 років позбавлення волі Олеся Біляцького — голову правозахисного центру “Вясна”, лауреата Нобелівської премії миру (2022 р.).

Гостя програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM — Наталія Пінчук, дружина Біляцького. Наталя пройшла з Олесем тяганини першого судового процесу за сфабрикованими звинуваченнями 2011 року. Дочекалася звільнення чоловіка 2014-го.

Правозахисника із соратниками знову затримали в Мінську в липні 2021 року, вирок винесли 3 березня 2023 року знову за сфабрикованими звинуваченнями — за “контрабанду” та фінансування протестів 2020 року, які спалахнули після фальсифікації результатів президентських виборів і привласнення перемоги Олександром Лукашенком. На той час Біляцький приєднався до Координаційної ради опозиції Білорусі, створеної Світланою Тихановською.

Разом із Біляцьким у справі про центр “Вясна” засуджено його заступника й одночасно віцепрезидента Міжнародної федерації за права людини (FIDH) Валентина Стефановича (9 років позбавлення волі), юриста “Вясни” Володимира Лабковича (7 років) і члена правозахисного центру Дмитра Соловйова (8 років).

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

Умови утримання політв’язнів

— Репресивний термін, до якого засуджено Олеся, вражаючий — 10 років. Як ви цю новину сприйняли? Як ви почуваєтеся, усвідомлюючи, що людину під час абсолютного озвіріння режиму Лукашенка засуджено на 10 років?

— Говорити, що я приймаю це спокійно, не доводиться. Адже сім’я — це наше довге спільне життя. І знати, що твою рідну людину засудили на такий термін, досить важко.

Дехто мені каже, що ви вже не вперше проходите через подібне. Але раніше терміни були іншими. У 2011-му його засудили до 4,5 років, з яких він відсидів 3 роки. Це теж значний термін. Але звичка до цього не виробляється. Щоразу це важко.

— У вас немає зараз можливості зустрічатися з Олесем. Але хоча б за зовнішніми ознаками, за фото, за відео, що ви можете сказати — як він почувається?

— Дійсно, я можу судити здебільшого за зовнішніми ознаками, за тими фотографіями, які були здебільшого в офіційних джерелах. Тому що, як ви розумієте, робити ці знімки та публікувати могли в основному офіційні засоби масової інформації.

Ось, виходячи з цього, багато хто відзначає блідість Олеся. Якщо раніше він не користувався окулярами, зараз користується, тобто зір падає.

Тобто за ці півтора року є очевидні ознаки погіршення фізичного здоров’я.

Що стосується того, як він тримається. Люди, які безпосередньо були присутні на судових засіданнях, зазначають, що Олесь демонстрував стійкість, мужність. Адже під час суду він перебував у наручниках, у клітці. При цьому людей, яким давали значно більші терміни, їх не тримали в наручниках. Тримали якраз правозахисників.

— Є зв’язок із ним якийсь, може, через адвокатів?

— З контактом завжди було дуже складно. Якщо в першу відсидку була можливість листуватися, отримувати листи, зокрема листи підтримки, то зараз комунікація дуже обмежена. Він не отримує листи з-за кордону, він отримує мої листи, і то не завжди. Це такий спосіб тиску на нього.

Що стосується адвокатів, тут зовсім плачевна ситуація. У якому плані? Адвокати дають підписку про нерозголошення. І цим вони закривають можливість будь-якого контакту і передачі будь-якої інформації від засудженого. Єдине, що вони роблять, — ведуть правовий супровід процесу.

Але зараз проблема і з адвокатами. Одного з адвокатів Олеся посадили. Іншого адвоката позбавили ліцензії.

Але ця ситуація не тільки з Олесем, це ситуація з усіма тими, хто зараз перебуває в ув’язненні в Білорусі. Зараз дуже складно знайти адвоката, який би не боявся вести справи ув’язнених такого роду.

— Я так розумію, політв’язні в Білорусі на особливому становищі. І ось Олеся і його колег засудили до суворого режиму. Що це означає в умовах нинішнього силового режиму в Білорусі?

— Це означає максимальне обмеження контактів, зокрема з рідними. Це обмеження можливості отримувати посилки. До речі, і в період першої відсидки Олесь цілий рік не міг отримати жодної передачі. Це зараз практикується і щодо інших ув’язнених.

Крім того, у Білорусі активно використовують відправку в ШІЗО — у штрафний ізолятор. За будь-які провини.

Щоб мати уявлення про те, що таке штрафний ізолятор, можна прочитати той самий “Архіпелаг ГУЛАГ”. Там наведені всі приклади, коли саджають в ізолятор, де холодно, де нікуди прилягти. Це значною мірою підриває здоров’я людей і досидіти, не кажучи вже про 10-річний термін, але навіть і менші терміни дуже проблематично.

— А інформація? Він може радіо слухати, чи є доступ до інтернету, якісь роздруківки отримувати?

— Поки він перебуває у слідчому ізоляторі, то офіційні ЗМІ він може дивитися, слухати. А про інтернет розмова навіть не ведеться.

Напевно, вже безпосередньо в ув’язненні в нього буде такий самий доступ до інформації. Хоча, за свідченнями інших ув’язнених, іноді у в’язницях проводять катування цією офіційною інформацією.

Тому загалом говорити про якусь обізнаність політичних в’язнів, поінформованість зараз дуже складно. Вони відрізані від світу, і за цим дуже суворо стежать.

— Олесь опинився за ґратами в мінському СІЗО до присудження Нобелівської премії миру. І премію 10 грудня в Осло отримували ви за Олеся. Після премії білоруська влада якось змінила своє ставлення до нього, до його оточення?

— Ми припускали, що ця звістка може навіть посилити утримання Олеся. І подальший перебіг подій був показовий у цьому плані. І вони зробили процес відкритим, щоб дискредитувати Олеся і його товаришів. Вони прагнули показати, що це не політичні справи, а кримінальні, економічні. Плюс ті самі наручники, клітка.

Тобто це був посил світовій спільноті від влади, що ваше рішення про Нобелівську премію миру нас не цікавить, ми його ігноруємо. І ось подивіться, що ми з ними зробимо, що ми робимо з ним.

— Обсяг справи щодо “Вясни” — 285 томів. Що вони в такому обсязі назбирали?

— Важко сказати. Я не бачила цих томів. Вони збирали велику базу, але зрештою нічого особливо не прозвучало. Навіть свідки обвинувачення, яких вони викликали, не свідчили на користь того, у чому звинувачували Олеся і Валентина Стефановича.

— А чому саме зараз винесли вирок?

— По суті, політика репресій не зупинялася з 2020 року. Зараз це вже особиста помста [Олександра Лукашенка] всім тим, хто не підтримав його під час виборів. І ця особиста помста знаходить своє втілення у всіх таких справах.

Якщо подивитися звіти правозахисників, то в Білорусі щодня арешти. До 200 осіб по всій країні. Щодня проходять суди. Тобто впроваджується система тотального страху, коли не можна навіть голову підняти, щось сказати. Усе під забороною.

Можуть затримати в будь-який момент, можуть перевірити телефон. Якщо знайдуть там якісь кадри, пов’язані з протестами, ти знову ж таки потрапляєш під суд, під певні терміни. Я можу зрозуміти людей, які, попри страх, не знищують ці кадри. Тому що це було таке піднесення, це була така віра, що щось зміниться, що вирвати з кінцями людина не може. Вона хоче залишити хоча б якусь пам’ять. Але цим користується влада, і репресивна машина діє дуже жорстко.

Катування застосовуються як до чоловіків, так і до жінок. Наприклад, правозахисницю Настю Лойко тримали 8 годин без одягу в холодну погоду. Репресивна машина спрямована на приниження людської гідності.

Репресії за антивоєнну позицію

— Війна проти України як вплинула на ситуацію в Білорусі?

— Від початку війни білоруси активно почали виступати з антивоєнною позицією. І тепер з’явилися нові ув’язнені, які виступали проти війни.

Крім того, почали діяти партизани. Їх теж ловлять і засуджують. Білоруси активно надсилали відео з транспортуванням військових вантажів. За все це люди отримують величезні терміни — до 23-24 років.

— Не забуваємо, що у Лукашенка досі діє смертна кара.

— Причому в лютому парламент Білорусії ухвалив закон, що до смертної кари можна засуджувати за так звану зраду батьківщині.

І всі дії солідарності з Україною зараз можуть кваліфікуватися зовсім по-іншому, і за це може не тільки загрожувати ув’язнення, а навіть і смертна кара.

Але попри те, що вже було ухвалено закон про смертну кару за держзраду, у річницю нападу Росії на Україну в Мінську вивісили український прапор.

— У 2020 році ми з величезною надією і захопленням дивилися на білорусів. На протести вийшли мільйони людей. А що з ними зараз, адже не всі змогли виїхати, вони втратили надію?

— Вони не втратили надію. Так, частина з них виїхала.

Але потрібно розуміти, що зараз Білорусь — це як в Україні окуповані Росією території. У Білорусі стоять російські війська. І люди перебувають не тільки під пресингом білоруської влади.

І поки Білорусь перебуває під окупацією — внутрішньою і зовнішньою — говорити про якісь масові виступи не доводиться.

Але я хочу акцентувати — білоруси проти війни. І тут потрібно розділяти владу і білоруський народ.

Білоруси — не росіяни, вони не мають цих імперських амбіцій. У них немає цих фантомних болів про землі, що пішли від них. Білорусам війна не потрібна жодною мірою.

Тому більшість білорусів не підтримують агресію. Але відкрито говорити про це багато хто не може, через цю тотальну репресію.

— А як сам Олесь бачить спосіб, як прибрати цю пухлину під назвою Лукашенко і його режим? Чи він просто переродитися в наступного, наступного, наступного? Адже боротьба Олеся та інших білорусів, яка триває вже майже 30 років, напевно має якусь мету.

— Мета одна — побачити Білорусь вільною, демократичною, незалежною. І нашу мету змінити неможливо. Що може бути для людини головніше за свободу? Тільки у вільній країні, у вільній державі людина може себе реалізувати, вільно дихати.

І боротьба за свободу — це і є основний сенс життя Олеся, життя його соратників.

Так, він ідеаліст, він бореться за цю ідею. Є, звичайно, й інші шляхи. Але я інших шляхів не бачу, і Олесь інших шляхів не бачить. Тільки боротьба. Олесь бачив мирний шлях боротьби за свободу.

Так, зараз Білорусь продана Росії, Білорусь окупована Росією. Але все ж залишається картинка незалежної Білорусі.

Ситуація погіршується, але іншого шляху, як боротьба за незалежність, мені здається, не існує.

Нобелівська премія миру

— Мені приємно чути, коли білоруси попри русифікацію країни продовжують спілкуватися своєю рідною мовою. І Олесь свої звернення робив білоруською, зокрема його промову ви зачитували в Осло під час вручення Нобелівської премії миру. Ви вдома теж говорите рідною мовою, я так розумію?

— Так, наша сімейна мова — білоруська. І з білорусами, навіть з українцями я розмовляю білоруською. Інша річ, що зараз ми з вами спілкуємося російською, оскільки ваша програма транслюється для російськомовного закордоння.

Що стосується російського впливу, Лукашенко дійсно провідник русифікації в Білорусі. У країні білоруськомовних шкіл залишилося тільки п’ять у Мінську і десь 9% по селах. Ось це прояв так званої інтеграції в Росію.

Білоруська мова — чудова, українська мова — чудова, завжди із задоволенням її слухаю. І спасибі вам за те, що підтримуєте білорусів у їхніх прагненнях.

Тому що тільки спільно в боротьбі проти спільного ворога ми можемо відстояти кожен свою незалежність.

— Я дивився церемонію вручення Нобелівської премії. Так трапляється в історії, що іноді замість великих правозахисників, борців за свободу на сцені змушені стояти їхні рідні люди. Так, Олена Боннер отримувала премію за Андрія Сахарова, який не зміг зі зрозумілих причин виїхати в Осло. І вона потім у своїх спогадах писала, що їй було жахливо незатишно, жахливо тяжко це робити. Коли ви читали слова, сказані Олесем, що ви відчували?

— По-перше, важко було в тому плані, що це була величезна відповідальність. Це була та робота, яку потрібно було зробити добре замість Олеся.

Наскільки комфортно мені було промовляти його слова, не свої? Загалом у кожному слові я з ним згодна, і в цьому плані мені було не важко.

Єдине, що тягар відповідальності мене обтяжував. Мені важливо було донести через слова Олеся той біль, страждання, і те, що переживає зараз Білорусь, білоруський народ. Знову ж таки роз’єднаємо: влада і народ — це абсолютно різні частини держави.

— Потім був прийом, спілкування. Про що вас запитували? Чи знали учасники номінації про Білорусь?

— Члени Нобелівського комітету, звісно, дуже добре поінформовані про те, що відбувається в Білорусі. Що стосується спілкування в кулуарах, то люди справді говорили: чому ми не знаємо, що відбувається зараз у Білорусі, чому? Чому міжнародна громадськість так мало поінформована про цю рану?

Гадаю, що Нобелівський комітет якраз і вбачав завдання в цьому, щоб не просто дати премію Олесю, але поставити у фокус уваги якраз саму Білорусь і ту ситуацію, яка зараз там відбувається. І в цьому плані це рішення дуже значуще.

— І останнє запитання: важко бути дружиною правозахисника?

— Ви знаєте, я завжди замислююся над цим запитанням, коли мені його ставлять. Мені його ставлять дуже часто. Ставлять ще в такому формулюванні: що б ми хотіли змінити у своєму житті, якось по-іншому пройти цей шлях?

Я не скажу, що шлях легкий. Ось журналісти порахували, що Олеся затримували та піддавали судовому переслідуванню близько 20 разів. Тобто все життя наше таке.

Але якщо говорити про себе, то я б не хотіла змінювати своє життя. Для мене важливі й я люблю ідеалістів. У цьому плані в мене батько був відданий комуніст — так, ідеаліст, але в іншій сфері. Я, загалом, не бачила для себе й іншого чоловіка. І те, яким був Олесь, його ідеї, вони мене дуже захопили.

І всі його цінності — це мої цінності, цінності, пов’язані з Білоруссю.

Для Олеся Білорусь на першому місці. Білоруською це звучить: “Беларусь перш за ўсё”. Це гасло — це його життя, це основа нашої родини, не виключаючи й дітей. Адже діти теж виростають у цьому оточенні. Для них це може бути не стільки момент боротьби, скільки момент абсолютного життєвого розуміння. Для них теж поняття свобода — це основне.