Вчора о 22:17
Російські еліти, а також російська номенклатура по-різному бачили раніше і зараз бачать війну Росії проти України. В інтелектуальних, бюрократичних та олігархічних колах відбувається переосмислення того, що відбувається. У Кремлі ж розпочалися пошуки винних у провалі путінської “операції” проти України. Таку думку висловив в ефірі марафону “FreeДОМ” на телеканалі UA кандидат історичних наук, військовий експерт Юрій Федоров.
– Ще у січні українські ЗМІ писали нібито про групу чиновників, які штовхали Володимира Путіна до повномасштабної війни проти України. Тоді українські ЗМІ називали групу з чотирьох високопосадовців, що входять до близького кола російського президента, а саме: Ніколай Патрушев – секретар Ради безпеки Російської Федерації, основний акціонер “Банку Росії” Юрій Ковальчук, Ігор Сєчин – голова нафтогазової компанії “Роснефть” та Олександр Бортников – директор Федеральної служби безпеки РФ. З цього списку ЗМІ виділяють саме Юрія Ковальчука, його називають найкращим другом Путіна, який начебто є головним натхненником процесу, про який думає Путін, – возз’єднання Росії з іншими пострадянськими країнами. Спробцємо з’ ясувати, це дуже хитка тема. На Вашу думку, наскільки ці чотири особи близькі до Путіна, щоб щось втовкмачувати йому в голову?
– На мою думку, ситуація виглядає так: троє з цих чотирьох персонажів, справді, були близькі до Путіна до початку вторгнення в Україну. Я маю на увазі Бортникова, Патрушева та Сєчина. Щодо нинішньої ситуації, то тут, на перший погляд, впадає у вічі прихована діяльність Ковальчука. І я можу робити висновки про це з того, що пов’язані з ним ЗМІ, зокрема, електронна газета “Погляд” та ціла низка Telegram-каналів, які орієнтуються на Ковальчука та на Сергія Кирієнка – одного з дуже впливових чиновників адміністрації президента, – ці ЗМІ, справді, виступають із такими божевільними тезами і заявами, вимагаючи продовження війни до кінця, до перемоги. Хоча, загалом, зрозуміло, що перемоги не буде, принаймні у тому сенсі, в якому Путін її формулював на початку війни. Тобто не буде приєднання України до Росії, проведення там масових чисток (саме це малося на увазі під денацифікацією) і кардинального роззброєння України або скорочення армії до символічних розмірів – було сформульовано саме такі завдання. Наскільки я уявляю собі, їх підтримувала майже вся російська еліта, всі люди, які входили й сьогодні до оточення Путіна. Але якщо подивитися на картину, яка складається саме зараз, перші, хто одразу на видноті, – це Ковальчук та Кирієнко, про що ми можемо робити висновок із публікацій у ЗМІ. Друга постать, яка виступає за війну до переможного кінця і робить дуже багато для цього, – це міністр закордонних справ Сергій Лавров, який не має іншого способу вижити, тому що в період підготовки війни саме МЗС виступало публічно з тезами про те, що Захід прийме агресію Росії проти України, проковтне і, як завжди, змириться з тим, що у Східній Європі відбудуться найбільші стратегічні та геополітичні зміни. Сьогодні у Лаврова немає іншого виходу, окрім як постійно підштовхувати найвище керівництво до того, щоб вести справу до ще більшого рівня напруженості у відносинах із Заходом і таким чином намагатися якщо не реабілітувати себе, то принаймні відтягнути свій найближчий кінець як політичного діяча.
Якщо згадати про долю Суркова, генерала Бесєди – дуже важливу постать у Федеральній службі безпеки, то, можливо, йдеться не лише про збереження посади, а й збереження свободи. Ще є низка політиків, які виступають також із дуже жорсткими заявами за війну до переможного кінця.
Це Дмитро Медведєв, речник палати представників Держдуми Володін. Про це теж можна зробити висновок із їхнії заяв, постійного нагнітання ворожості щодо України, вимог знищення України тощо. Отже, в адміністрації президента є постаті нижчого рівня, які, наприклад, курирують “РИА-Новости”, бо саме вони публікують найжахливіші статті, присвячені “денацифікації” України та ліквідації України як суверенної держави, знищення всього українського як способу життя, як мислення тощо.
– Навіщо вони так відверто це роблять? Взяти ту саму статтю у виданні “РИА-Новости”, в якій описано завдання Росії щодо знищення України як держави.
– На мою думку, сьогодні міжнародна реакція хвилює ці групи вищих чиновників Росії, людей, які входять у якесь коло, принаймні з яким Путін може радитися. Ці публікації, по-перше, є відображенням досить глибоких настроїв у російському істеблішменті і в російському суспільстві, які давно вже носили такий, я б навіть сказав, не просто нацистський характер. Ці публікації користуються популярністю не так у глибинному народі, який ці джерела не дивиться і публікації не читає. Швидше за все, бюрократична вертикаль, номенклатура, читає ці статті та намагається якось їх засвоїти. Так ось, мова йде про те, що війна з Україною – це хороший привід для Росії замкнутися, припинити зв’язки із Заходом, які розглядаються як украй шкідливі та розкладають російське суспільство, знищити тих, кого вони називають лібералами, хоча часто дуже ці люди нічого спільного із лібералами не мають. Це люди на зразок Чубайса, Набіулліна . Після цього російська влада хоче створити православно-фашистську диктатуру, реалізувати ідею російського фашизму, коріння якої сягає дуже глибоко в історію. Такий настрій певної частини російської номенклатури та пов’язаних з ними інтелектуальних кіл, на кшталт Дугіна та Проханова, формується навколо так званого Ізборського клубу. Це впливова ідеологія, але вона не для масового споживання. Для масового достатньо Соловйова, Скабеєвої та інших крикунів і клоунів на телебаченні. А ось для номенклатури ці люди, по-перше, самі є частиною номенклатури, а по-друге, є комплексом ідей, які ця номенклатура споживає.
– Готовність західних країн іти на переговори після подій у Бучі вкрай низька, як на мене. Як Ви вважаєте, Юрію Євгеновичу?
– І так, і ні, бо умови, які Захід висуватиме для припинення війни в Україні, посилюватимуться. Ну, тут є й інший бік. На мій погляд, глибокі інтереси Заходу вимагають, по-перше, припинення війни в Україні, збереження країни як незалежної держави, більш того, відновлення економіки та військової могутності України, щоб перетворити її на такий військово-політичний бар’єр проти Росії – це перше. Захід не підтримуватиме такі ось далекосяжні вимоги Москви.
Щодо Росії, ось тут виникають серйозні розбіжності, як мені здається, у західній інтелектуальній та політичній спільноті. Одна група теоретиків і пов’язаних з ними політиків виступає за кардинальні послаблення Росії, інша група – за те, щоб ліквідувати загрозу, яку становить Росія для всього світу, найшвидшим і радикальним чином – перш за все, йдеться про ліквідацію російської ядерної зброї чи кардинальні обмеження. Але це швидше погляд на майбутнє. Інша група політиків і теоретиків, інтелектуалів каже, що Росія має бути ослаблена, але все-таки Росія є важливим елементом у системі міжнародних відносин у Європі, у геополітичній системі Європи, і треба зберегти її за умови, що на чолі країни стоятимуть адекватні люди. І тут головний акцент робиться на особистість Путіна.
Мені здається, що друга думка доволі поширена. І вона небезпечна, тому що весь розвиток Росії після краху Радянського Союзу свідчить про те, що, так, були якісь періоди, коли російське керівництво виглядало більш менш свідомим. Наприклад, за Єльцина із Заходом були нормальні відносини, та й тоді виступали часто проти Заходу, просто сил тоді було набагато менше. Отже, будь-якої миті у російському керівництві можуть статися якісь політичні зрушення, і до влади прийде якийсь новий Путін, якийсь божевільний чи напівбожевільний генерал, який знову може розв’язати війну в Україні чи деінде.
– Наскільки високою і реальною є ймовірність повалення Путіна в цих умовах?
– Я можу припустити, що у вищому керівництві Росії є великі побоювання, що продовження війни в Україні та збереження Путіна при владі можуть призвести до економічного краху країни. І ось такі настрої, як мені здається, зафіксовані, наприклад, у великій доповіді Мішустіна, з якою він кілька днів тому виступав у Державній Думі. Там були досить песимістичні оцінки того, що відбувається у Росії. І Мішустін, фактично, не говорив про те, що він або уряд, який він очолює, підтримують війну, що війна неминуча, що вона потрібна для Росії і так далі. На відміну від того ж Лаврова. Отже, ці настрої характерні для бюрократичної номенклатури, губернаторського корпусу, регіональних еліт, які, на мою думку, не зовсім розуміють, а навіщо, власне, Путін пішов війною на Україну.
Коли війна починалася, коли в Москві і взагалі в Росії, були дуже поширені оптимістичні оцінки результатів: “За кілька днів приєднаємо Україну, наведемо там лад, і Захід все це, звичайно, проковтне, війна буде короткою, малокровною, після цього ми зможемо диктувати Заходу свої умови з більшими можливостями”. Такі настрої на початку війни були, але зараз вони вже зникли, і тому номенклатура та бюрократія (вища, середня, і в Москві, і в регіонах) починають замислюватися, а навіщо їм ця війна? Тому що їм особисто ця війна не потрібна, більше того, вона загрожує їхнім особистим інтересам, вона заважає вирішувати ті проблеми, які вони мають вирішувати за своїми службовими обов’язками. Тому що в умовах санкцій, скажімо, забезпечувати більш менш прийнятний рівень охорони здоров’я чи освіти або якісь соціальні проблеми вирішувати стає набагато складніше. Люди не розуміють, а навіщо це їм потрібно, ба більше: у мене такі відчуття, що найбільш критично до цього ставдятьсям еліти на схід від Уралу. Тому що там взагалі розглядають частину країни на захід від Уралу як Росію. І ось такі сепаратистські настрої у Сибіру на Далекому Сході завжди були.
Цілком імовірно, що найближчими місяцями в Москві розпочнеться великий пошук відповідальних за провал в Україні, тому що провал поставлених перед війною завдань – це вже фіаско. Отже, хто винен? Наразі відправляють у Лефортово Лисенка, який відповідав за збір інформації в Україні по лінії ФСБ, ще когось із його підлеглих, ось Сурков потрапив під удар. Зрозуміло, що ті звинувачення, які цим людям висувають, тобто розтрата коштів – це привід, бо крадуть усі в Росії, і крадуть не менше, а може, й у великих масштабах, але цих людей не садять. А ось ці двоє потрапили під удар, мабуть, бо малювали Путіну далеку від реальності картину того, що відбувається в Україні. Ось це їхня головна провина. Трьох командувачів арміями півтора тижня тому зняли і двох посадили під домашній арешт. Це також абсолютно фантастичне явище. Ніколи раніше такого удару по російській військовій верхівці не було.
Читайте також: Колишній депутат Державної Думи РФ Ілля Пономарьов в інтерв’ю телеканалу UA розповів, що прагнення європейських країн у НАТО – це заслуга Путіна.
Не пропусти наші відео на YouTube-каналі FREEДОМ
Якщо заблоковано доступ до сайту та соцмереж FREEДОМ — алгоритм дій
