Укриття смерті: як і чому Росія ховає сліди масового вбивства в Маріупольському драмтеатрі? 

Три роки тому Росія цілеспрямовано розбомбила Маріупольський драмтеатр, вчинивши жахливий і цинічний злочин проти українських громадян, які намагалися там сховатися. Тепер Кремль замітає сліди одного з найжахливіших воєнних злочинів проти України. 

На що Росія перетворила місце вбивства сотень мирних жителів і як намагаються замести сліди воєнного злочину – про це у свіжому випуску “Спеціального репортажу” на телеканалі FREEДOM. 

Автор — Марина Нестерова. 

Маріуполь на Донеччині — це місто, яке стало одним із символів відчайдушного опору українців. Кремль ще 2014 року спробував узяти його під контроль через свою проксі так звану “ДНР”, але вже тоді вони зіштовхнулися з сильним опором. Маріуполь залишився підконтрольний Україні. 

Після початку повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року російські війська увійшли в місто з особливою ненавистю і жорстокістю, атакувавши його з землі, повітря і моря, цілеспрямовано знищуючи мирне населення. Саме в цьому Маріуполі російські війська здійснили наймасовіше одномоментне вбивство мирних жителів. 

“Маріуполь бомбили з усіх боків, обстрілювали ракетами, реактивною артилерією і ствольною артилерією, потім з’явилися літаки”, — каже ексрадник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко.  

Уже наприкінці лютого 2022 року окупанти розбомбили залізницю, відрізавши можливість евакуюватися цивільному населенню. 2 березня місто опинилося в повній блокаді. 

“Люди, які пробували виїхати, не могли цього зробити, тому що траси були перекриті й окупанти вже стояли на основних напрямках”, — розповідає виконувач обов’язків голови Маріупольської районної ради Вадим Пікуз. 

У місті почалася гуманітарна катастрофа: люди залишилися без світла, зв’язку, опалення, води. У 21 столітті маріупольці готували їжу на вогнищах, топили сніг, щоб вгамувати спрагу, і все це під постійними авіаналетами путінських військ. 

“Авіація залітала як до себе додому, на жаль, у нас не було ППО. Росіяни рівняли Маріуполь із землею, скидали півтонні КАБи. У людей були зруйновані будинки, їм ніде було ховатися і вони шукали притулок”, — каже Вадим Пікуз.  

Укриття в Маріупольському драмтеатрі

Віра Лебединська — актриса Маріупольського драмтеатру. Вона не з чуток знає, що таке “русский мир”. У 2014 році Віра змушена була покинути Донецьк, перебратися до Маріуполя і будувати життя з нуля. 

“Я не могла зрозуміти, яка може бути війна. До мене не доходило, що у 21 столітті буде війна і що таке зроблять із містом і людьми”, — каже Віра. 

Будинок Віри Федорівни знаходився всього за дві зупинки від драмтеатру. Коли снаряди прилітали в сусідні будинки, вона вирішила там сховатися. 

“Було дуже голосно. Одного разу я пішла в підвал у нашому будинку, але він був такий, що один вхід і один вихід. Я зрозуміла, що якщо в будинок буде приліт, то ми опинимося під завалами та не врятуємося. Вирішила вирушити до театру, мені здавалося, що я маю там вижити, я була в цьому впевнена”, — згадує актриса. 

Щодня людей у Маріупольському драмтеатрі ставало дедалі більше. Місцеві знали, що там є велике бомбосховище і міцні стіни будівлі. Сподівалися, що це врятує від російських бомб, ракет і снарядів, якими окупанти буквально день і ніч засипали місто.  

“Ми жили в самому центрі на вулиці Італійській. З початку березня повз будинок стали дуже часто ходити люди з якимись сумками, котами, собаками, дітьми. Драмтеатр для жителів міста був ніби безпечним місцем. Була ж така інформація, що Росія нібито обстрілює тільки точково військові об’єкти. Люди йшли до драмтеатру, бо не вірили, що його будуть бомбити”, — каже президент “Маріупольського телебачення” Микола Осиченко. 

Пізніше біля драмтеатру мала розпочатися офіційна евакуація цивільних. 

“Такі умови були озвучені росіянами — збір був на площі перед драматичним театром. Маріупольська міськрада підготувала тоді 143 автобуси. Усе було готово для того, щоб вивезти людей”, — згадує ексрадник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко. 

На машинах були написи “ЛЮДИ”. Маріупольці стояли на площі в надії на виїзд із блокадного міста. Але російські військові зірвали евакуацію, порушили домовленості та продовжили обстрілювати територію “зеленого коридору”.

“Окупанти категорично не випускали мирних жителів із міста, для них це було невигідно. У них була така тактика, що мирні жителі, страждаючи в місті, змусять Маріупольський гарнізон здатися”, — каже Микола Осиченко. 

Театр перетворився на імпровізоване місто – понад тисяча людей згуртувалися в один механізм і швидко облаштували побут. Було організовано польову кухню, дозвілля у вигляді піаніно на сцені, де ввечері збиралися люди, дитячий садок і маленький медичний кабінет. Інформацію люди отримували від радіоприймачів або на аркушах від місцевої територіальної оборони. Працівники театру стежили за порядком і вели перепис. 

“У театрі кипіло життя. Ми не знали, коли все це закінчиться, тому просто жили”, — згадує актриса Маріупольського драмтеатру Віра Лебединська.

Пізніше працівники театру написали величезними білими літерами слово “ДІТИ” перед головним входом до будівлі. У такий спосіб вони хотіли його позначити як цивільний об’єкт за всіма нормами міжнародного гуманітарного права, в надії убезпечити театр від ударів окупаційної армії. 

“Вночі було особливо чутно прильоти, відльоти, вибухи. Ми щоразу здригалися і прокидалися від цього звуку, а вдень бачили дим від прильотів, і заграву від “Азовсталі”, — згадує актор Маріупольського драмтеатру Ігор Китриш. 

Понад 600 жертв

16 березня 2022 року російська авіація скинула на Маріупольський драмтеатр дві авіабомби.

“Усе було як у тумані, пам’ятаю дірку, людей на сходах — вони вже були мертві. Там була мати, дитина і хтось ще — вони всі загинули. Коли ми вискочили у вестибюль театру, люди вискакували з бомбосховища, хто в крові був повністю, хто в побілці. На підлозі лежала маленька дівчинка, батьки над нею нахилилися і намагалися привести до тями”, — згадує актриса Віра Лебединська. 

Коли пролунав вибух, Вадим Пікуз був за кілька кілометрів від театру і разом із чоловіками одразу кинувся туди. 

“Ми об’їжджали драмтеатр навколо і ми чітко побачили момент обвалення. Було видно, що під нахилом заходив снаряд і була ще одна велика вирва поруч. Ми виводили тих, хто був уже ближче до виходу, одразу посадили людей у машини. Когось відправляли в інші бомбосховища, комусь лікарі й наші медики надавали допомогу”, — розповідає виконувач обов’язків голови Маріупольської районної ради Вадим Пікуз.  

Окупанти, увійшовши в місто, знищили всі частини Державної служби з надзвичайних ситуацій, тож рятувати людей з-під завалів уже не було нікому, і нічим.  

“Десятки людей померли вже протягом кількох днів — їх просто не могли дістати. Вони ще були живі під завалами. Деякі не загинули через вибух чи пожежу, а від того, що на них уся будівля посипалася. Там точно були живі люди. Це просто жахлива смерть. В один момент, така кількість людей”, — каже ексрадник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко.  

Терористичний авіаудар по драмтеатру, здійснений армією РФ, забрав життя понад 600 невинних жителів Маріуполя, за офіційними даними Маріупольської міськради. Ці цифри також підтверджує і міжнародна правозахисна організація Amnesty International, а також міжнародне видання Associated Press. Але це лише приблизні цифри, бо точну кількість жертв, які загинули в драмтеатрі, не вдається встановити й донині. 

З 20 травня 2022 року Маріуполь перебуває під окупацією і до місця трагедії не допустили жодну міжнародну організацію. Після авіаудару Росія намагається ретельно приховати свою причетність до воєнного злочину і цинічно звинувачує в усьому Україну.

“Удень 16 березня жодних завдань, пов’язаних із завданням ударів по наземних цілях у межах міста Маріуполя, російська авіація не виконувала. За наявними правдивими даними, бойовики націоналістичного батальйону “Азов” здійснили нову криваву провокацію, підірвавши заміновану ними будівлю театру”, — заявляли в Міноборони РФ. 

Уже в окупованому місті генпрокуратура так званої “ДНР” провела своє нібито незалежне розслідування.  

“Матеріали кримінальної справи, допити очевидців, уже проведені експертизи, дослідження свідчать про те, що вибух у будівлі драматичного театру стався всередині, під час розбору завалів будівлі драматичного театру не було виявлено жодного вражаючого елемента. Є свідчення осіб про те, що незадовго до вибуху, за кілька днів до вибуху, в будівлю драмтеатру заносили особами у військовій формі якісь ящики, ми припускаємо, що, можливо, саме ці ящики детонували і підірвали будівлю”, — заявив глава слідчого управління Генпрокуратури “ДНР” Олексій Куцурубенко. 

Докази спланованої атаки

Усі ці гучні крики російських пропагандистів – це класична дезінформація, адже правду легко відновити завдяки сучасним технологіям.

“Дослідження, яке проводила Amnesty International, було безпрецедентним у тому плані, що воно проводилося у співпраці з компанією, яка за допомогою супутникових знімків і 3D-моделювання змогла відтворити події, що були до, під час і одразу після того, що сталося. Переважно ця інформація збирається з відкритих джерел. Ми опитали 53 свідки, з них 28 — люди, які безпосередньо пережили цей удар, перебували всередині будівлі або поруч із нею”, — каже директорка Amnesty International в Україні Вероніка Вельч. 

Правозахисники Amnesty International дійшли висновку, що на Драмтеатр окупанти скинули дві 500-кілограмові авіабомби типу ФАБ-500.

“При моделюванні того, коли стався вибух, до і після, було зрозуміло, як пошкодилися стіни, стеля і так далі. Саме моделювання показало, що це був досить сильний вибух і для такого рівня вибуху повинна була бути чиста вибухова маса в районі 400 до 800 кг. Відповідно, на той момент російська авіація застосовувала різні види озброєння, в основному 500-кілограмові бомби. Найімовірніше, це була комбінація з двох бомб. Для того, щоб було завдано удару такого типу, йдеться здебільшого про так звані ФАБ-бомби, які можуть нести вибухівку від 200 до 300 кг. Комбінація двох таких бомб, скинутих одночасно, дала такий рівень вибуху”, — коментує Вероніка Вельч.  

Цю інформацію також підтвердили в Донецькій обласній прокуратурі, яка наразі займається кримінальним провадженням у справі про умисне бомбардування театру.

“Результати вибухотехнічної експертизи свідчать про те, що причиною руйнування будівлі Донецького академічного обласного академічного драматичного театру став скид, імовірно, фугасної авіаційної бомби типу ФАБ-500, розробленої ще в Радянському Союзі й оснащеної фугасною боєголовкою. Її досить часто використовують військово-повітряні сили РФ. Також вдалося встановити, що ймовірно вона була скинута з літака збройних сил РФ Су-24М, який був носієм зазначених авіаційних бомб і залетів у повітряний простір України з території Росії за кілька хвилин до атаки по драмтеатру”, — коментує речниця Донецької обласної прокуратури Анастасія Медведєва.  

Версію про “випадковість” такої атаки також було спростовано. 

“Ми не могли знайти жодних інших військових об’єктів, які перебували б у радіусі драмтеатру і могли б стати потенційною ціллю”, — каже директорка Amnesty International в Україні Вероніка Вельч.  

Складно уявити, що окупанти могли переплутати будівлю драмтеатру з чимось іншим. 

“Драматичний театр у Маріуполі — це дуже добре впізнавана культурна пам’ятка. Він розташований у центрі міста у відкритій парковій зоні, вона дуже видима і досить-таки ізольована”, — коментує правозахисниця, голова організації “Центр громадянських свобод” Олександра Матвійчук. 

Також було спростовано версію з підривом, про який говорить Росія. 

“Для того, щоб стався вибух такого рівня, вибухівка має бути закладена саме в театрі, і, найімовірніше, це мала бути або основна сцена, або десь над сценою. І це не просто якась маленька скринька з тротилом — це має бути один кубічний метр тротилу, занесений і встановлений. Жодних схожих рухів протягом 24 годин або в інші дати до 16 березня не відбувалося. Ми також розглядали варіант, чи могла бути вибухівка, встановлена на вантажівках, скажімо, зверху або десь збоку від самого театру. Ні, не могла, бо обвалилася стеля і склалися стіни, а це характерно у випадку, тільки якщо снаряд скинути зверху. Це є воєнним злочином, тому що було ураження цивільних людей, дітей, найбільш вразливих груп, які захищаються в законі війни. Це було звірство стосовно цивільного населення з боку окупантів”, — пояснює директорка Amnesty International в Україні Вероніка Вельч.  

Атака Маріупольського драмтеатру була цілеспрямованою і таке рішення не міг ухвалити офіцер середньої ланки без наказу згори. У момент удару драмтеатр мав усі ознаки цивільного об’єкта. Перша — це напис “ДІТИ” біля головного входу, який було видно навіть на супутникових знімках. Друге — присутність великої кількості цивільних усередині та біля театру. Це підтверджують не тільки слова очевидців, а й супутникові знімки, і зроблені напередодні фото та відео. 

“Коли ми робили комп’ютерне моделювання знімків, які були зроблені до й одразу після, то там не було зафіксовано жодних переміщень – ані військових, ані техніки, ані артилерії, нічого, що дало б право російським військовим вважати драмтеатр законною військовою ціллю. Там були тільки мирні громадяни й це був типовий цивільний об’єкт за всіма нормами міжнародного права”, — каже Вероніка Вельч.    

Україні вдалося ідентифікувати російського полковника, який віддав наказ про руйнівний удар по драмтеатру в Маріуполі. Сергій Атрощенко на момент атаки командував 960-м штурмовим авіаційним полком, дислокованим у Приморсько-Ахтарську Краснодарського краю – саме звідти здійснювали вильоти російських бойові літаки. За “заслуги” перед батьківщиною полк отримав звання “гвардійський” за вказівкою Путіна, а сам Атрощенко був підвищений до звання генерал-майора. 

Росія намагається приховати сліди злочину

Діставшись до місця злочину, Росія одразу ж почала зривати своє злодіяння. Почали з так званої неофіційної ексгумації тіл. 

“Із Драмтеатру всіх загиблих, кого змогли ексгумувати, дістали, завантажили на тракторні лафети, вивезли та поховали. Ми навіть не знаємо, на якому кладовищі. Є три місця масових поховань у Маріуполі та околицях: Старий Крим, Мангуш і Виноградне”, — каже ексрадник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко.  

Росія намагалася зробити все, щоб приховати сліди свого воєнного злочину. 

“Роблять це досить цинічно. Нікого не пускають на окуповану територію і місце трагедії — ні місії ООН, ні інші міжнародні організації, ні незалежних журналістів, ні Міжнародний комітет Червоного Хреста. Проводять масштабні зачистки та вивозять залишки зруйнованих будівель. Тобто фактично знищують матеріальні докази”, — коментує правозахисниця, голова організації “Центр громадянських свобод” Олександра Матвійчук. 

Пізніше тіла місцевих жителів просто перекопали бульдозерами і взялися будувати новий театр. 

“Будують на руїні. Усе розібрали, а фундамент труїли хлоркою. Драмтеатр — єдине місце в Маріуполі, яке росіяни труїли хлоркою для того, щоб прибрати запах і сліди трупного гниття. Можна уявити, що там було, що до фундаменту треба було протравити, а потім уже зверху заново заливати бетоном”, — каже ексрадник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко. 

На місці вбивства росіяни влаштовують концерти з пропагандистськими промовами та навіть запрошують туди дружні делегації. 

“Можна звернути увагу, що вони зараз взагалі не згадують, про те, що було. Так, є ось зруйнований драмтеатр, який відновлюють, але в інформаційному порядку денному в Росії нічого немає про цивільних жертв і обстріли. Тоді після чого відновлюється Маріуполь? Таке враження, що просто після українського управління. Типу так погано управляли містом, що щось воно розвалилося до такого стану”, — коментує Петро Андрющенко. 

Злочин проти людяності

Атака на драмтеатр у Маріуполі — воєнний злочин російської окупаційної армії. Про це також заявило ОБСЄ, зазначивши, що це порушення міжнародного гуманітарного права. 

“Матеріали щодо удару по драмтеатру Маріуполя перебувають у міжнародному кримінальному суді в місті Гаага. Передано всю необхідну інформацію, яка є в Офісу генпрокурора. Це злочин, за який Росія повинна заплатити”, — каже адвокат, який займається збором доказів воєнних злочинів Юрій Білоус. 

Такий злочин росіян не має терміну давності. 

“Росія і конкретні особи, які приймали рішення про цю цілеспрямовану атаку і виконували це рішення, будуть притягнуті до відповідальності. Є чомусь розхожі домисли, особливо в Російській Федерації, що війна все спише. Насправді у війни є правила. Ці правила складають корпус міжнародного гуманітарного та міжнародного кримінального права і їх не можна порушувати”, — пояснює правозахисниця, голова організації “Центр громадянських свобод” Олександра Матвійчук. 

Росія, скинувши бомби на драмтеатр, грубо порушила всі правила і звичаї війни, забравши життя сотень невинних людей. Атака на Маріупольський театр має стати окремим розділом у міжнародному трибуналі нарівні з незаконною депортацією українських дітей і цілеспрямованим знищенням цивільної інфраструктури. 

“У Міжнародному кримінальному суді можуть бути окремі провадження, і переважно створення там серйозного трибуналу або розгляд цього, безсумнівно, буде йти окремою статтею. Це трагедія величезного масштабу, і під час розгляду таких справ є дуже багато людей, які безпосередньо були причетні до процесу — не тільки ухвалювали рішення, а й імплементували його. Це цілий ланцюг причетних осіб, які мають понести відповідне покарання”, — говорить директорка Amnesty International в Україні.

Те, що Росія зробила з Маріупольським драмтеатром — це частина спланованої політики.

“Це частина масштабних злочинів і систематичної політики держави у способі ведення війни. Це злочин проти людяності, за який можна судити в Міжнародному кримінальному суді в Гаазі. Атака на драмтеатр має стати важливим складником міжнародних та внутрішніх розслідувань”, — коментує адвокат, який займається збором доказів воєнних злочинів, Юрій Бєлоус.

Росія, ратифікувавши Гаазькі положення та Женевські конвенції, демонструє повне нехтування міжнародними нормами ведення війни. Міжнародні організації вже зафіксували систематичні атаки як частину воєнної стратегії РФ щодо знищення українського народу. Це не просто воєнні злочини — це геноцид і злочини проти людяності, які будуть піддані правосуддю не лише в Україні, а й у Міжнародному кримінальному суді.

Читайте також: Перемир’я на 30 днів: Київ і Вашингтон згодні, але як себе поведе Путін — думки експертів