Україні не потрібен Захід для захисту. Нам потрібна допомога у підготовці до війни

Альона Гетьманчук – директорка Центру “Нова Європа” – аналітичного центру, що займається зміцненням зв’язків між Україною та Європою.

16 січня 2022 року

КИЇВ, Україна

Прикро, що Україна здебільшого була відсутня на переговорах американських, європейських та російських дипломатів минулого тижня. Тим паче, що на кону – наше майбутнє, а запити Києва можуть стати несподіванкою.

Наша країна не сповнена надії на західного рятівника чи порятунку НАТО перед обличчям російського вторгнення. Те, чого ми хочемо від наших західних партнерів, які поділяють наше бажання бути справжньою демократією, вільною від російського ярма, – це допомоги в підготовці до війни, щоб у нас був шанс, якщо Москва вторгнеться.

Хоча ми, українці, цінуємо, що американські лідери намагаються сказати: “Нічого про Україну без України“, це не зовсім так. Наш голос часто заглушується серед риторичних вигуків, якими торгують Сполучені Штати, їхні союзники з НАТО та Росія.

Щоб було зрозуміло: розмови – це не просто “розмови”, коли у вас пістолет до голови. І це те, що зараз відбувається з нами в Україні.

Під час переговорів у Женеві та Брюсселі Росія почала перекидати військові гелікоптери до кордонів України та провела нові військові навчання в сусідніх з Україною російських регіонах. Це сталося після того, як Москва зібрала на кордоні близько 100 000 військових; також повідомляється, що вона переміщує військову техніку та персонал до кордону з інших частин Росії.

Незалежно від того, вторгнеться вона чи ні, ми знаємо, що президент Володимир Путін, найімовірніше, використовує це нарощування військ, щоб зрештою змусити Європу та Сполучені Штати переглянути баланс сил на континенті.

Але ми не політичний футбол. Західним лідерам варто пам’ятати, що справжньою жертвою в цій історії є Україна. Викликає занепокоєння, що ці переговори нібито спрямовані на розв’язання проблем безпеки Росії, агресора, хоча наша має бути на першому місці. Західні лідери повинні уникати ситуації, коли шляхи для діалогу переважають можливості для стримування Росії – і така ситуація зараз.

Звичайно, дипломатія має вирішальне значення, і ми всі знаємо, як реальна політика часто керує шоу. Але також наївно вважати, що Росія буде вести переговори совісно. Сполучені Штати, наприклад, звинуватили Москву в тому, що вона посилає диверсантів на схід України, щоб влаштувати інцидент, який міг би стати приводом для вторгнення пана Путіна.

Тому переговори мали супроводжуватися чіткими діями щодо підвищення стійкості України, як-от надання додаткової оборони та військової допомоги – зокрема, протиповітряної оборони.

Україна не вимагає, щоб Захід її захищав. Імовірніше, вона просить допомоги, щоб підготуватися до цієї битви та зміцнити наш військовий потенціал. Крім того, найкращий спосіб захистити Україну – це захистити західні доктрини та цінності, включно з принципом “без сфер впливу”, який забороняє великим країнам домінувати над своїми сусідами, й політикою “відкритих дверей” НАТО, яка схвалює нових претендентів на членство в Альянсі. Тісна співпраця між Україною та Альянсом – на кшталт військових навчань, які підвищують здатність української армії працювати з державами-членами НАТО, а також нагадують Росії, що Україна не самотня – має продовжуватися.

Хоча ми розуміємо дискусію про ризики прийняття України до НАТО, між державами-членами НАТО також має бути дискусія про ризики не зробити цього. Блокування вступу України може дати Росії відчуття, що вона має право вето в НАТО або може отримати вигоду від розпалювання конфліктів в інших країнах, які прагнуть вступити до Альянсу.

Це наші запити. А поки ми готуємося до найгіршого.

Ще зовсім недавно опитування показували, що українці переважно бояться зростання комунальних платежів та погіршення економіки, і менше половини говорили, що війна можлива. Це тому, що після майже восьми років агресії пана Путіна українці звикли до його, на жаль, успішного використання брязкання зброєю як тактики, щоб отримати запрошення на переговори із Заходом на його власних умовах.

Але зараз українців дедалі більше хвилює перспектива нового вторгнення. Вони не вірять, що переговори з паном Путіним будуть продуктивними, а це означає, що Росія розглядатиме військові дії як єдиний спосіб повернути Україну до сфери впливу Москви. Ці занепокоєння лунають у моїй роботі в аналітичному центрі, а також у розмовах з друзями та родиною.

Не дивно, що сьогодні популярною темою є те, як приєднатися до цивільних загонів “опору” для доповнення військових у разі вторгнення. Рекламні щити в багатьох містах України та на автомагістралях закликають людей вступати в ряди з номером телефону для запису. Я бачив, що у Facebook з’являються повідомлення про необхідність так званої екстреної сумки з предметами першої необхідності, щоб захопити, коли почнеться вторгнення.

Навіть Київ, який вважали майже безпечним притулком, далеким від війни на сході та окупованого Криму, переживає побоювання, що Путін може напасти на Україну.

Оновлення про дипломатичні переговори домінують у вечірніх новинах та оживлюють розмови у Facebook. Як показало одне з наших опитувань, більшість українців упевнені, що пан Путін і надалі зачіпатиме Україну, навіть якщо вона відмовиться від надії на вступ до НАТО чи Європейського Союзу в майбутньому.

Західні лідери за столом переговорів мають пам’ятати, що українці заслуговують на те, щоб мати можливість планувати своє життя відповідно до своїх мрій, а не відповідно до імперіалістичних пристрастей пана Путіна. І що провал України був би не лише перемогою режиму пана Путіна, а й ударом по глобальній демократії.

Джерело: The New York Times