Убивство свободи слова: як Путін задушив незалежну журналістику в Росії

Рейдерські захоплення ЗМІ, тюремні ув’язнення за правду, отруєння і вбивства. “Куля, отрута або суд”, — так відома російська журналістка Анна Політковська відгукувалася про долю колег, яку їм приготував Путін. На початку 2000-х ці слова могли звучати надмірно драматично, адже тоді вільна журналістика в Росії розправляла крила, а репресивні лещата Кремля іскрилися від опору тих, кого намагалися задушити. 

Але з роками метал ставав міцнішим, затиск сильнішим, а вільні голоси — тихішими. Про те, як Путін задушив вільну журналістику в Росії дивіться у “Спеціальному репортажі” на телеканалі FREEДOM. 

Автор — Ксенія Барвіненко. 

Росія — без YouTube

8 серпня 2024 року російські користувачі виявили, що переглянути кілька відео від улюблених блогерів вранці за сніданком тепер неможливо, тому що YouTube не відтворює контент. Його почали блокувати, а за кремлівським новоязом — уповільнювати. 

Російські чиновники одразу почали сипати відмовками та казати, що це не вони, а у відеохостингу проблеми через старе обладнання та відсутність оновлень. 

“Через проблеми, пов’язані з діями самого YouTube і визнаної в Росії забороненої корпорації Google, у нас виникають серйозні проблеми з відтворенням і запуском YouTube. 70% впаде швидкість і пов’язано це з діями самого YouTube”, — заявив депутат Держдуми РФ, голова комітету з інформаційної політики Олександр Хінштейн. 

Тільки в ці відмовки може повірити лише людина з дуже короткою пам’яттю, адже про наміри блокувати сервіс російська влада говорила ще на початку повномасштабного вторгнення в Україну. 

“Google і YouTube ідуть шляхом нарощування конфронтації з російськими регулювальними органами, тому що YouTube вдався до вакханалії заборон на все нові російські інформаційні ресурси”, — каже Олексій Пушков, голова комісії Ради Федерації з питань інформаційної політики та взаємодії зі ЗМІ.   

Є тільки дві причини, чому російська влада озлобилася на YouTube — це помста і бажання остаточно опустити залізну завісу в інформаційному медіапросторі. Кісткою в горлі для Кремля YouTube став у березні 2022 року після того, як масово почав блокувати та видаляти канали російських пропагандистів. 

До бану потрапили співаки-путіністи, усі кремлівські телеканали та особисті ютуб-канали пропагандистів. Деякі, як Володимир Соловйов, намагалися боротися з відеохостингом, створюючи канали-клони, але їх одразу ж блокували. 

“YouTube не тільки не скасував блокування колишніх інформаційних ресурсів, а й додав до них багато нових, як правило, це наше державне телебачення та інформаційні канали. Моя особиста думка полягає в тому, що YouTube колись перейде ту межу, після якої він не зможе працювати на території Російської Федерації”, — заявив Олексій Пушков, голова комісії Ради Федерації з інформаційної політики та взаємодії зі ЗМІ. 

За останні роки кремлівські телеканали втратили понад 25 млн глядачів, а заборона незалежних ЗМІ та повернення старих шоу не рятують від рейтингових провалів. Люди все більше переходять у YouTube. “Ті, хто дивиться за медіа” Сергій Кирієнко та Олексій Громов вирішили позбавити росіян альтернативи. 

“Людина, яка в адміністрації президента за це все відповідає, — Олексій Громов. Він завжди був сконцентрований на ТБ, а на інтернет дуже довго не звертав уваги. Зараз Громов за нього не відповідає, тому що взагалі нічого не розуміє. Цим зараз займається Сергій Кирієнко і досить успішно. Він одночасно створює свою сітку провладних Telegram-каналів і душить вільні канали”, — каже журналістка видання “Важные истории” Марія Жолобова. 

Марія Жолобова виїхала з Росії ще до повномасштабного вторгнення, видання, яке вона заснувала, Кремль визнав “небажаним” і це загрожувало кримінальною справою. Зараз вона пише для незалежного проєкту “Важные истории”, YouTube якого регулярно збирає сотні тисяч, а то й мільйони переглядів.

Російська влада хоче задушити YouTube, тому що там є незалежні журналісти, яких Кремль вигнав із країни. Вони можуть вільно говорити та відкривати росіянам правду. Тепер можливість діалогу зникає. Населенню доступний широкий асортимент монологів пропагандистів Соловйова, Скабєєвої, Симонян, які десятиліттями обманюють співвітчизників. Але як так сталося, що російське телебачення окупували патологічні брехуни та путінські лизоблюди?

Рейдерське захоплення НТВ

3 квітня 2001 року в ефірі найпопулярнішого тоді російського телеканалу НТВ був екстрений випуск програми “Итоги” з Євгеном Кисельовим. 

“Усе, що відбувається, стосується не тільки долі телекомпанії, не тільки долі її журналістів, а й усіх громадян цієї країни, тому що якщо цим людям вдасться зробити те, що вони хочуть зробити — НТВ не буде”, — заявив тоді Євген Кисельов.  

Позаду довгі місяці фінансових перевірок холдингу “Медіа-міст”, куди входив НТВ: обшуки, кримінальні справи через нібито розголошення комерційних таємниць, звинувачення власника олігарха Володимира Гусинського в розкраданні та шахрайстві і його арешт. А кредитор держкомпанія “Газпром” почала вимагати виплату боргів. Як компенсацію “Газпром” отримав чверть акцій “Медіа-Моста” і взявся наводити порядки. 

“Порядок у компанії НТВ потрібно було наводити давно, необхідне кризове управління, і на зборах акціонерів директором було призначено Бориса Йордана”, — заявив тоді Альфред Кох, генеральний директор “Газпром-Медіа” (2000-2001).

Борги, криза, господарський конфлікт — саме так у Кремлі намагалися представити епопею з НТВ. Для населення все мало виглядати як покарання знахабнілого олігарха, якби не “протокол №6” — пропозиція віддати медіакомпанію “Газпрому” в обмін на свободу. На такий самий “вибір” натякали й журналістам телеканалу. 

“Умови прості: ми вам давамо спокій, якщо ви перестанете обстоювати інтереси цієї компанії, перестанете дорожити тією свободою, яка у вас є, та принципами”, — коментує Сергій Пархоменко, засновник і головний редактор журналу “Итоги” (1996-2001).  

Сергій Пархоменко — один із тих, хто стояв біля початків вільної журналістики в Росії. У березні 1996 року він заснував тижневик “Итоги”, який пізніше став частиною компанії “Медіа-Мост” поряд з НТВ. Як Кремль ламав медіакомпанію і телеканал через коліно Сергій Пахоменко знає не з чуток. 

“Ми бачили на власні очі півтора року, як вони тиснуть, ламають, руйнують і нескінченно придумують щось нове для того, щоб цю компанію знищити. Це був, зрештою, перший випадок, коли для знищення однієї компанії держава залучила все, що мала у своєму розпорядженні — міліцію, прокуратуру, слідчих, федеральну службу безпеки, податковий комітет, митний комітет, санітарів, пожежників, суди. Усі вони працювали на знищення цієї компанії”, — згадує Пархоменко.  

Попри протести журналістів і громадськості компанію відписали “Газпрому” і 14 квітня на світанку “нове керівництво” з’явилося в редакцію. Стало очевидно, що НТВ потрапило в опалу через незручні для Кремля розслідування, викриття путінської корупції, правди про Першу чеченську війну. 

“Путін і люди, які його підтримували, повинні були усунути те, що вони тоді вважали найважливішою для себе загрозою. Це медіа, у яких є свій погляд і на Чеченську війну, і на дуже дивні вибухи будинків у Москві, і на всілякі дивовижні кадрові призначення, що стали відбуватися з переходом Путіна до влади”, — каже Сергій Пархоменко. 

І якщо таку свободу та інакомислення в Кремлі тоді ще могли пробачити, то жартувати про закомплексованого екс-кгбіста Путіна в Росії стало недозволенно. Сатиричну програму “Куклы” Віктора Шендеровича з приходом газпромівців спочатку пересунули на нічний час якомога далі від прайм-тайму, а пізніше і зовсім закрили. Шендерович залишив НТВ ще у квітні 2001 року, разом з іншими зірковими журналістами та телеведучими. Тоді вони заявляли, що не можуть продовжувати свою роботу через рейдерське захоплення телеканалу. 

Журналісти намагалися працювати й на ТВ6, і на ТВС, але цим телеканалам теж блокували мовлення. 

“Журналістам послідовно давали зрозуміти, що роботу не дадуть. Те, що сталося з НТВ, мало колосальний педагогічний ефект. Сенс полягав у тому, щоб усі бачили, як буває, якщо ви відмовитеся співпрацювати з владою”, — каже засновник і головний редактор журналу “Итоги” (1996-2001) Сергій Пархоменко. 

Тих, хто пішов під кремлівське крило, обсипали мільйонними зарплатами, і за 20 років вони змогли домовитися з совістю і перетворити колись прогресивний телеканал на пропагандистський смітник.

“Будь-яка свобода слова має бути обмежена твоїм власним сумлінням і професійними критеріями, а також розумінням того, де ти працюєш”, — так це коментує головна редакторка Служби інформації НТВ Тетяна Міткова. 

Це був перший виток репресій і становлення кривавого режиму. Путін розумів, що телебачення, яке так легко допомогло йому піднятися на кремлівський трон, може так само легко і знищити його кар’єру. Щоб утриматися при владі, Путін не гребував жодними методами.  

Убивства неугодних журналістів

Російську журналістку і правозахисницю Анну Політковську вбили в під’їзді її будинку п’ятьма пострілами впритул. Вона була одним із найкращих розслідувачів у Росії. Для неї не було заборонених тем — писала про вибухи будинків у Москві, Волгодонську, Буйнакську. 

“Потрібен був вибух відповідних настроїв у суспільстві, потрібно було почати війну, потрібно було так її обґрунтувати, щоб у суспільства не було жодних питань. Намічалися вибори, Путіну потрібен був високий рейтинг. Його потрібно було зробити господарем Кремля, у російській термінології — царем. Іншого способу як війна і бажано кривава — не було”, — так говорила Анна Політковська. 

В умовах, коли російські ЗМІ зі шкіри геть лізли, підлабузнюючись перед Путіним і створюючи навколо нього “культ особистості”, Політковська не боялася називати речі своїми іменами. Вона розповідала про тортури, які застосовували російські військові в Чечні. Політковська говорила про те, що не можна залишати злочини безкарними. 

Безкарним залишився і той, хто замовив убивство Політковської. Слідчі спіймали виконавців і організаторів — колишнього співробітника московського РУБОЗу Сергія Хаджикурбанова і полковника Дмитра Павлюченкова. Перший пішов на угоду зі слідством, пообіцявши назвати замовника. Сергія Хаджикурбанова помилували 2023 року, не відсидівши й половини терміну, він поїхав на війну в Україну. Імена замовників убивства так і не прозвучали. Рішення про помилування засуджених у Росії ухвалює виключно Путін. 

“Тут прозвучало запитання: хто вбив Аню? Я даю пряму відповідь: Аню вбив Путін, президент РФ. Вона мені сказала, що їй передавали від Путіна погрози. Я прекрасно розумію, що в Росії журналіста рівня Політковської може вбити тільки одна людина — це Путін”, — так сказав на своїй останній пресконференції ексофіцер ФСБ Олександр Литвиненко 19 жовтня 2006 року. 

Через 12 днів після цих слів Олександра Литвиненка отруять полонієм за путінським наказом. На прицілі були всі, хто становив загрозу режиму або його васалам. 

Голова ради правозахисного центру “Меморіал” Олександр Черкасов згадує свою колегу журналістку і правозахисницю Наталію Естемірову. Вона писала про тортури, викрадення людей, страти і розстріли в Чечні. Наталю було вбито 2009 року.  

“Влітку 2009 року вона дійсно відчувала навколо небезпеку. Були попередження, що щось готується, але їй потрібно було кілька днів, щоб завершити свої справи. Але цих кількох днів не було. Наташу захищало те, що певний час у неї у квартирі ночували різні друзі та колеги. Першого ранку, коли вона вийшла з дому одна, її викрали під під’їздом. У другій половині дня Наташу знайшли вбитою”, — згадує голова ради правозахисного центру “Меморіал” Олександр Черкасов. 

Справу Естемірової теж спустили на гальма. Одразу знайшли так званих “бойовиків”, які восени 2009 року раптово загинули в горах. За дужками залишилися не стикування в розслідуванні та вдалі збіги, як-от знайдене знаряддя вбивства в будинку бойовика.

Стовпи російської свободи слова руйнувалися за кремлівським наказом, заборонених тем ставало більше, а голоси незалежних журналістів ставали тихішими від страху повторити долю Політковської та Естемірової. 

“У Радянському Союзі існувала смертна кара. Когось із дисидентів намагалися зламати, погрожуючи статтею про зраду Батьківщини та смертною карою. З 1996 року смертна кара в Росії не діє. Неофіційно цю нішу за Путіна зайняли політичні вбивства. Цю систему практично відновлено з підручних матеріалів, і її завдання — це створення нового суспільства, де два головні інструменти — війна і репресії”, — каже Олександр Черкасов. 

Зачистка свободи слова перед війною

Роман Цимбалюк — останній український журналіст, який залишався в Росії. Він бачив, як змінювався путінський режим від 2008 року до повномасштабної війни. 

“У Росії почали дуже різко фашизуватися. Є навіть дата — 7 травня 2012 року, коли Путін вирішив повернутися в Кремль. На Болотній площі були протести, людей судили, почали закручувати гайки”, — згадує український журналіст Роман Цимбалюк. 

20 років рейдерських захоплень, переслідувань і вбивств не минули даремно. Режиму вдалося залякати більшість журналістів настільки, що вони покірно прийняли свою роль. 

“У Росії журналістів дуже мало, більшість — продовження пресслужби Кремля. Вони просто масовка”, — каже Роман Цимбалюк. 

Незмінюваність влади призводить до її неосудності. Путін почав бачити ворогів у кожному журналісті, чий голос вибивався з масовки російських медіа. Особливо, якщо цей голос звучав не російською мовою. Кремль не міг собі дозволити вбивати та залякувати іноземних журналістів, зате міг зробити їхню роботу неможливою. Тим часом до повномасштабної війни проти України залишалося 12 років, до анексії Криму та окупації частин Луганської та Донецької областей — 2 роки. 

У Росії ухвалили закон “про іноземних агентів” і це дало можливість проводити точні репресії на адресу ЗМІ. Трохи згодом було ухвалено закон “про небажані організації”. Першою такою небажаною організацією стала американська “Радіо Свобода”. 

Репресивні закони ще кілька разів переписували, щоб за клацанням із Кремля можна було на будь-кого повісити ярлик “іноагента” або “небажаного”. Видання The Insider, для якого пише Олексій Левченко, теж визнали іноагентом. 

“Кремль свідомо почав видавлювати ЗМІ, які найбільше дратують його, з країни за пів року до початку повномасштабної війни. Тоді, у квітні 2021 року, перше видання було визнано іноагентом із пулу тих, хто не належить безпосередньо до іноземних ЗМІ, — це видання “Медуза”. Потім у липні було визнано небажаним видання “Проект”. Це видання багато писало про дочок Путіна і, як вважається, саме через це постраждало”, — каже редактор видання The Insider Олексій Левченко.  

Терміни “за фейки”

З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Кремлю вже не потрібно було вигадувати приводи, щоб блокувати ЗМІ. 4 березня було ухвалено дві нові статті — “за фейки” і “за дискредитацію армії” на 15 і 5 років в’язниці відповідно. 

“Почалася війна і це був етап, коли Кремлю потрібна була тотальна цензура. Не можна, щоб хтось усередині, в легальному полі обговорював історію того, що відбувається, і давав якісь альтернативні думки. Війну повинні були всі підтримувати”, — коментує Олексій Левченко. 

Майже 200 російських журналістів у суді або вже отримали вироки за так звані фейки та дискредитацію. А в реальності — за правду. Бо вони не брехали та не мовчали про воєнні злочини путінської армії. 

Марію Пономаренко засудили до 6 років в’язниці за те, що писала про розбомблений росіянами Драмтеатр у Маріуполі.

7 років отримав журналіст Роман Іванов за три публікації в Telegram-каналі про злодіяння російської армії в Бучі. 

“Я хочу попросити вибачення у всіх громадян України, яким наша країна принесла горе, яких наша країна позбавила рідних, близьких, друзів, яких уже ніколи не повернути. Хочу стати на коліна перед рідними тих людей, яких було вбито в Бучі. І хоча я не знаю, хто їх убив, це наслідки того, до чого прийшла наша країна”, — з публікації Романа Іванова в Telegram.  

Дмитро Іванов — адміністратор Telegram-каналу “Протестний МГУ” відправився за ґрати на 8,5 років за репости про напади росіян на Запорізьку АЕС і звірства в Бучі. 

“8 років за слова! Люди ж не скоювали жодних злочинів, вони просто робили свою роботу”, — коментує редактор видання The Insider Олексій Левченко. 

Інші мали вигідне для Кремля громадянство, наприклад, як журналістка Алсу Курмашева. Вона піддана США і Росії. У липні 2024 року її засудили до 6,5 року в’язниці за так звані фейки. Того ж дня вирок винесли ще одному громадянину США — Евану Гершковичу, звинувативши у шпигунстві. Йому дали 16 років. Менше ніж за місяць його і Курмашеву обміняли. Росія видала тих, кому сфабрикувала кримінальні справи, і отримала назад своїх шпигунів і кілерів. Це ще раз доводить, що люди для Кремля — не більше ніж ресурс для шантажу цивілізованого світу.

Український журналіст Дмитро Хилюк у російському полоні вже 2,5 роки. Його схопили ще в березні 2022 року в рідному селі на Київщині. 

“Вони просто прийшли до нього додому, викрали разом із батьком. Батька пізніше відпустили, але Дмитра не відпустили та він перебуває в Росії. За останньою інформацією від “Репортерів без кордонів”, ми знаємо, що Дмитро важить не більше 45 кг. На нього нацьковують собак, ламають ребра і не надають медичну допомогу”, — розповідає українська журналістка Тетяна Поляковська. 

Росіяни приховують будь-яку інформацію про Дмитра, як і ще про три десятки полонених українських журналістів.

“Батьки Дмитра дуже сильно на нього чекають. Вони літні люди і їхня найбільша мрія — побачити Дмитра. Його мати хворіє і я дуже сподіваюся, що вона дочекається повернення свого єдиного сина”, — каже Тетяна Поляковська. 

Рада Європи вважає, що журналісти стали головними жертвами переслідувань на окупованих Росією українських територіях. А саму державу-агресора називає рекордсменом за кількістю репортерів, які перебувають у в’язницях і піддаються нападкам. Людей, які жили, розділяючи ідеали та принципи Анни Політковської, Кремль намагається винищити.

“Політковська своїм життям і смертю насправді привела в журналістику дуже багато людей. Є така прекрасна Олена Костюченко, яка пішла в журналістику, дізнавшись ім’я Політковської. У самій “Новій газеті” Анну Степанівну змінила ціла плеяда чудових журналістів-розслідувачів”, — розповідає голова ради правозахисного центру “Меморіал” Олександр Черкасов. 

Журналістку “Нової газети” Олену Мілашину жорстоко побили посіпаки путінського намісника Чечні Рамзана Кадирова, коли вона їхала до Грозного висвітлювати суд. Олену Костюченко та її колег незалежних журналістів намагалися отруїти, імовірно “Новачком”. Це отрута, яку Кремль часто використовував для розправи над неугодними. 

“Можливо, коли-небудь будуть розстрілювати на вулицях або, я не знаю, розвішувати на ліхтарях. Це черговий етап однієї великої історії — взяття контролю над медіа в Росії. Знищення свободи слова і вільних медіа відбувається не ізольовано — це частина іншого великого процесу. Те ж саме відбувається і з особистим терором, розгулом жорстокості, вседозволеності всередині цієї держави. Чому з’явився Кадиров? Чому з’явилися цілі території, які абсолютно не підконтрольні російському закону? Від того, що ця країна стає повністю авторитарною, потім буде тоталітарною, а далі — терористичною”, — резюмує засновник і головний редактор журналу “Итоги” (1996-2001) Сергій Пархоменко. 

Мир — це війна, свобода — це рабство. У таку збочену картину сприйняття реальності Путін вверг росіян. Закриття телеканалів, убивства журналістів, блокування медіаресурсів — усе це відкрило шлях для тотальної пропаганди, яка виправдовує жорстокість і геноцид. І, на жаль, російське суспільство у своїй більшості не розуміє, що коли режим розправиться з усіма неугодними, спраглий до крові дракон не буде перебирати.