У Росії та в Україні: порівняння умов утримання військовополонених — історії українських захисників

Поки Україна витрачає мільйони гривень на утримання полонених армії країни-агресора, Росія та її ставленики на тимчасово окупованих територіях катують і вбивають українських військовополонених. Якою буде відповідальність за ці воєнні злочини — у “Спеціальному репортажі” телеканалу FREEДOM розбиралася Ольга Михалюк.

Теракт в Оленівці. Історія Сергія Петренка

Відео розстрілу росіянами військовополоненого солдата Збройних сил України Олександра Мацієвського облетіло весь інтернет. Розстріляли Мацієвського після слів “Слава Україні!” Цю жорстоку страту, як і інші випадки вбивств українських військовополонених, уже розслідує Міжнародний кримінальний суд.

Від початку повномасштабної війни Росії проти України Офіс українського омбудсмена отримав десятки подібних жахливих відео, навмисно знятих російськими військовими. Межі їхнього садизму немає. Українських бранців можуть холоднокровно і безжально обезголовити. Або жахливо скалічити. При цьому міжнародне гуманітарне право і правила поводження з військовополоненими забороняють будь-яке насильство. І тим більше — позбавлення життя.

Це навмисні та жорстокі вбивства, виконання злочинних наказів військового керівництва. У цих діяннях усі ознаки злочину проти людяності та жорстокого воєнного злочину. Відповідальність за це наздожене, бо воєнні злочини не мають терміну давності.

Донецька область. Окупована Оленівка. У ніч на 29 липня 2022 року тут на території виправної колонії вбили українських військових, які вийшли з маріупольської “Азовсталі”. Військовополонених мали утримувати згідно з нормами Женевської конвенції. Натомість розмістили в бараках і підірвали.

Майже рік з моменту цього теракту Росія не надавала Україні та сім’ям захисників “Азовсталі” жодної інформації. Ні про кількість загиблих, ні прізвищ тих, хто вижив. А тіла вбитих повернули тільки нещодавно.

Серед загиблих — молодший лейтенант полку “Азов” Сергій Петренко, який захищав Маріуполь з перших днів повномасштабного вторгнення.

“Побратим мого Сергія скинув мені список загиблих. У мене було передчуття чогось. Я читаю у списку загиблих ім’я, прізвище свого Сергія, дату народження. У мене сталася істерика. Я не розуміла, мені здавалося, це все неправда, бо списки були тільки опубліковані на якомусь російському пабліку. Так само думала й більшість сім’єю, поки не співпала ДНК…”, — розповідає Ольга Андріанова, вдова Сергія Петренка.

Усвідомлення страшної втрати прийшло вже після повернення тіл і проведення експертизи ДНК. Дізнатися подробиці того, що трапилося, у побратимів чоловіка, які вижили, Ольга наважилася тільки згодом.

“Вони сказали, що лягли спати, як зазвичай, і прокинулися від гучних вибухів. Усе було в диму, крики поранених. Вони почали одразу надавати допомогу. Побратим Сергія побачив його і намагався відкачати. Перевіряв пульс. Пульсу не було. Він побіг до наступних поранених. Вони всіх витягували на вулицю, але в них не було можливості надати першу допомогу, хіба що перев’язати своїм одягом. Хлопці стікали просто кров’ю”, — продовжує Ольга Андріанова.

На територію колонії в Оленівці представників української влади російська сторона так і не допустила. Як і незалежних експертів. Міжнародні фахівці впевнені, що причиною вибуху стала термобарична зброя. А супутникові знімки показують — колонію підірвали зсередини.

“Потім з’явилася інформація, що окупанти терміново прибирають цей барак, щось там упорядковують, проводять ремонтні роботи. Вони робили все, щоб приховати сліди злочину. Нікого так і не допустили”, — зазначає уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець.

“Ми зверталися до Червоного Хреста, до ООН, деякі наші сім’ї змогли поїхати до представництва ООН у Женеві, до Червоного Хреста. І нам постійно там відповідали, що вони “дуже занепокоєні”, що вони хочуть потрапити до Оленівки, але там обстріли й вони не можуть”, — доповнює Ольга Андріанова.

Катування голодом. Історія Сергія Павличенка

Про те, як утримували українських військовополонених в Оленівці розповідає вдова ще одного загиблого під час теракту в колонії захисника Маріуполя. Майор Сергій Павліченко був командиром ремонтної роти “Азова”. Пройшов Широкине. Брав участь у боях у Мар’їнці, Красногорівці, на Світлодарській дузі та в обороні Маріуполя.

“Він дуже багато чого мене навчив, любити свою країну, “Люби свій край — там, де ти народився, там, де ти живеш, це твоя земля, твоя країна”. Моє малятко встигло це все увібрати. І молодший теж”, — каже Русудана Павліченко, вдова Сергія Павліченка.

Рішення виходити з “Азовсталі” далося військовим нелегко. Але залишатися означало загинути. Тоді ніхто не міг і подумати, що через 2 місяці вони загинуть там, де російська сторона гарантувала їм недоторканність.

“Ми не здалися. Це був наказ. Усе, що ми могли, ми зробили. Уявіть — 86 днів, 24/7 тебе бомблять. Ось як дослівно було”, — передає слова чоловіка Русудана Павличенко.

Після переміщення до Оленівки окупанти дозволили полоненим зателефонувати сім’ям.

“Дуже переживала, чи згадає він наші мобільні телефони. Він усе запам’ятав. Матері зателефонували, підтвердили через десь тижнів зо два. Мені здалося, що досить оперативно все, значить, усе під контролем, як обіцяли”, — згадує Русудана Павліченко.

Це був єдиний санкціонований дзвінок. Далі для зв’язку довелося шукати лазівки.

“Я в Сергія питаю: шкарпетки, труси, майки, речі вам усі передали, як і обіцяли? Ні, що ти, у чому ми вийшли з “Азовсталі”, ділимося речами, у кого що було. Пам’ятаю, він написав, що теплу куртку залишив на “Азовсталі”, — продовжує вдова Сергія Павличенка.

В останніх SMS боєць повідомляв, що їх тримають упроголодь: “Сьогодні аж до сліз згадав філейні сосиски, як їх захотілося. А в животі, крім пшениці, більше нічого немає“, “Сьогодні в обід мали бути їхні щі, картопля, капуста і вода. Може, залишки курки. Але картопля в них закінчилася, принесли пшеницю — не зварену, а розбавлену водою, без солі“, “Хлопці тільки про їжу говорять, мріємо про оселедець, мріємо про картоплю в мундирах“.

“Він розповідав, що коли їх привезли сюди [в Оленівку], абрикоси цвіли, а зараз вони гнилі, падають на землю, і нам не дають навіть до них підійти. Хлопці вранці на шикування не могли піднятися, бо нестача глюкози. Чай — просто підфарбована водичка. Він мені писав: купи мед, постав у холодильник, нехай він мене чекає, сала засоли, як ти вмієш. Я купила мед, засолила сало, кажу: все на тебе чекає”, — ділиться Русудана Павліченко.

Не тільки морили голодом, але навіть катували прийомом їжі. У російському полоні все перетворюється на приниження, спроби зламати і позбавити людської гідності.

“Дають щось дуже гаряче, якийсь окріп, у якому плаває капустяний лист, і 30-40 секунд на те, щоби з’їсти це і встигнути віддати посуд”, — наводить приклад керівник пресслужби Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко.

Повернення з полону. Історія Олега Мудрака

Знесилені, схудлі та виснажені. Такими повертаються українські військовополонені з російського полону. Серед звільнених — солдат ЗСУ Максим Колесніков. Ступивши на рідну землю, жадібно їсть … звичайне яблуко.

“Уперше за рік їм свіжий фрукт. Навіть страшно!”, — коментує Максим на кадрах повернення з полону.

Відтоді з яблуками та свіжими фруктами зустрічають усіх бранців, яких повертає Росія.

Після перебування в російських катівнях українські військовополонені часто повертаються в жахливому стані: сильно виснаженими, із задавненими тяжкими пораненнями, загостренням хронічних захворювань, з психологічними травмами через тортури і тиск. Деякі — на межі життя і смерті.

Ось як до російського полону виглядав Олег Мудрак — легендарний командир першого батальйону полку “Азов”.

А ось таким рідні побачили його після повернення з колонії в Оленівці.

“Він важив 100-115 кг, а став важити 56 кг. Він був невпізнанний. Коли повернувся з полону, Олег нічого не розповідав, він тільки сказав, що там їх змушували співати гімн Росії, а Олег сказав, що гімн Росії співати не буде. У мене, каже, є мій гімн, гімн моєї країни. “Ну, тоді не будеш і їсти”. Він, напевно, там сильно схуд із самого початку”, — розповідає мама “азовця” Світлана Мудрак.

Невдовзі після повернення додому серце Олега зупинилося… Той, хто вижив під час цинічного російського теракту в Оленівці, не зміг оговтатися від наслідків виснаження в російському полоні.

Раптова смерть стала ударом не лише для його рідних, а й для побратимів, друзів і всіх, хто знав командира. Для племінника Олег Мудрак був прикладом для наслідування, другом і наставником.

“Він коли приїхав, дивлюся, щось у ньому не так, тобто, крім того, що бороди немає. Потім тільки розумію, що в нього немає брів. Каже, скотчем заклеювали. Це вони так знущалися. Максимально перетискали йому руки наручниками, що там з’явилися рани, у нього здоровенні були рани на руках. Коли його обійняв, я просто не впізнав. Я згадував, як раніше обіймав Олега, а тут обіймаєш, як однолітку”, — ділиться Данило Мудрак, племінник захисника Маріуполя.

Про те, який психологічний тиск чинився на Олега Мудрака в російському полоні, свідчать чимало відео. Українського полоненого постійно допитували — і російські військові, і колаборанти з Оленівки, і кремлівські пропагандисти. Знімали з ним ролики. Лютували через його татуювання, шукали нацистські символи в образах скандинавської міфології та коміксах.

Татуювання в українських військовополонених часто стають причиною нападок, побиття і знущань у полоні.

Садистські “розваги”. Історія Антона Крамінського

Допити, фізичне і психологічне насильство — це тільки частина методів, які в полоні застосовують проти українських солдатів. Багатьох буквально катують і калічать.

Українські військові розповідають, як росіяни та їхні подільники на окупованих територіях “зустрічають” новоприбулих полонених.

“Там “приймання” було, всіх “проходили” по колу. Дуже боляче били, люди втрачали свідомість. Я зайшов, мені з матюками одразу поставили запитання: тебе “обоссати” чи бити? Я відповідаю: у мене немає іншого виходу — бийте. Мені наказали лягти на живіт. Один став мені на шию, на ногу і двоє з боків просто почали бити у дві палиці. Били “акуратно”, без каліцтв, били по жо*ї, по ногах, по п’ятах і по чоловічих достоїнствах”, — згадує захисник Маріуполя, боєць полку “Азов” Антон Крамінський.

Побої під час допитів — щоб вибити зізнання. І побої — для “розваги”.

“Допит тривав 6 годин. Я був у масці, в наручниках, сидів, нічого не бачив. І з тих, хто входив, хто хотів ударити, — бив. Автоматом, прикладом, кулаками, ногами. Деяких у сусідньому кабінеті чув, шокером “гралися”. Старі радянські шокери, я чомусь зрозумів, бо “напругу побільше постав, поменше”. Нас було 20 осіб, там приблизно 10 кабінетів, і зі мною хтось сидів у сусідньому кабінеті”, — продовжує Антон Крамінський.

Деяких військовополонених піддавали сексуальному приниженню.

“Це струм, у задній отвір засовували сірникові коробки та запалювали, прив’язали за геніталії людей і тягали по кабінету. Це я знаю, це за фактом було”, — підтверджує Крамінський.

І всіх, хто потрапив у російський полон, намагалися деморалізувати. Брехнею про те, що Україна не планує повертати своїх військових, і наругою над державною символікою.

“Це мало бути “почесним полоном”, зі збереженням штандартів, зброї. Це була одна з умов. Другою умовою було: єдиний табір, дотримання всіх вимог Женевської конвенції. Але, як казав канцлер Бісмарк, договір з Росією не вартий і клаптика паперу, на якому він був написаний. І з нами було саме так. Так, одна з вимог — не буде ніяких камер, ніяких пропагандистів, що буде збережена певна процедура допитів, але без перегинів. Ми не вірили в це, звісно. І насамперед із нас з усіх зняли шеврони, знаки розрізнення, прапорці України. Ми їм казали, що ми ніколи ваші прапори з ваших не зривали”, — розповідає захисник Маріуполя, майор, начальник бойової підготовки 3-ї окремої штурмової бригади Кирило Беркаль.

Порушення Женевських конвенцій

У ставленні до українських військовополонених росіяни порушують усі норми міжнародного гуманітарного та кримінального права. Вони регламентуються Третьою Женевською конвенцією. Вона вимагає з моменту потрапляння у владу ворога за будь-яких обставин поводитися з полоненими гуманно. Умисне вбивство, недозволене поводження, заподіяння страждань і тяжкої шкоди здоров’ю визнаються воєнними злочинами. Військовополонені не можуть бути піддані тортурам для отримання будь-якої інформації. Застосування репресалій категорично забороняється.

“Женевська конвенція дає різні гарантії прав військовополонених, щоб їх утримували в належних умовах, щоб їм надавали медичну допомогу, щоб їх не катували, щоб вони мали змогу листуватися з рідними, реалізовувати свої релігійні потреби та багато іншого. Коли ти це все читаєш, а потім порівнюєш із тим, що є насправді, — це величезна різниця. Мені складно сказати, що ще Російська Федерація не порушує”, — коментує правозахисниця, голова Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

І Україна, і міжнародні організації фіксують факти порушень правил поводження з військовополоненими з боку Росії. Їхні масштаби шокують. 86% українських військових, які повернулися на батьківщину, заявили про прямі фізичні тортури з боку росіян. А в ООН мають дані про два випадки, коли українських солдатів у російському полоні катували до смерті.

“Офіс генерального прокурора України відкрив 94 тисячі кримінальних проваджень за статтею 438 Кримінального кодексу України щодо порушення законів, звичаїв, війни, воєнних злочинів. Це буде дуже велика робота на роки і на десятиліття щодо злочинів, які вчинили рядові солдати, рядові командири, ФСБшники, представники Росгвардіі, колаборанти і так далі. Україна просуває створення міжнародного трибуналу щодо злочину російської агресії, який би покарав вище російське керівництво. Міжнародний кримінальний суд зацікавлений у тому, щоб за лінійкою наказів знайти тих, хто стоїть на чолі скоєння всіх цих злочинів”, — зазначає голова правління центру прав людини ZMINA Тетяна Печончик.

Кількість українських військовополонених у Росії невідома. Українська сторона не називає навіть приблизні цифри. Адже Росія не надає про це жодних даних. Хоча, згідно з Женевськими конвенціями та міжнародними договорами, зобов’язана повідомити Україну про кожного, хто утримується в її полоні. А також забезпечити утримання в місцях, віддалених від лінії фронту, гарантувати безпеку, захист і все необхідне до моменту обміну.

Але Росія приховує інформацію про полонених. Рідні військових, які потрапили в полон, довгими місяцями не мають жодної інформації про те, де їхні близькі. І навіть — чи живі вони.

Незаконні судилища

Змучені, зі слідами тортур, змарнілі так, що родичі ледве їх упізнали після місяців невідання про місцезнаходження і долю. І ось вони — на фото в залі суду. Росія в Ростові-на-Дону проводить незаконне судилище над 22 полоненими українцями, більшість із них — бійці полку “Азов”. Їх можуть посадити на 15 років або навіть довічно.

“Росія називає їх військовослужбовцями “Азова”. Але там є кілька цивільних людей. Справи абсолютно політично мотивовані, порушено всі гарантії права на справедливий суд. І це ще один склад воєнного злочину. Тому що військовополонені мають імунітет комбатанта — привілей, який захищає їх від переслідування тільки за те, що вони беруть участь у бойових діях. Тобто, фактично, українських військовополонених судять за те, що вони захищали державу від російської агресії”, — пояснює правозахисниця, голова Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

Звинувачення фабрикують. Військовополоненим інкримінують тяжкі злочини. Під таке судилище готували вивезених у Донецьке СІЗО “азовців”. Для цього споруджували клітки на сцені Маріупольської філармонії.

“Ми постійно говоримо, що ми — військовослужбовці за контрактом, воюємо в нашій країні і відстоюємо незалежність. А нам уже закидали боротьбу проти “ДНР”. Немає жодної презумпції невинуватості. Немає ще доказів, судів, але вони вже знімають із нас незаконно статус військовополоненого. Тільки міжнародний трибунал тебе може судити як військового злочинця. Вони ж знімають статус військовополоненого, ставлять статус підсудного, навішують на тебе статті і так набігає розстрільна стаття”, — каже захисник Маріуполя Кирило Беркаль.

Незаконна передача в Угорщину

Українськими військовополоненими Росія розпоряджається буквально як своїм майном. 11 українських військовополонених видали в Угорщину. Не погодивши й навіть не повідомивши про плани ні офіційний Київ, ні сім’ї бранців.

“Нам розповідають про те, що ці люди вільні, можуть робити, що хочуть. Насправді це не так: вони перебувають під контролем, і навіть зустрічі з родичами відбуваються вкрай дозовані, українських консула, посла до них не пускають”, — наголошує міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба.

За даними української розвідки, у планах Росії продовжити передавати українських військовополонених до Угорщини, порушуючи норми щодо видачі, — тільки в країну походження.

Російські військовополонені в Україні

Україна виконує Третю Женевську конвенцію про поводження з військовополоненими. Російські військовослужбовці перебувають у зовсім інших умовах, ніж українські військові в катівнях у Росії та на окупованих територіях.

В Україні російським військовополоненим забезпечується зв’язок з рідними і можливість отримувати від них посилки. Медична допомога, чисті камери, одяг, постільна білизна (обов’язково з теплою ковдрою) санітарно-гігієнічні умови, восьмигодинний сон. І збалансоване повноцінне триразове харчування. І звичайне яблуко в меню солдатів армії агресора — тут зовсім не делікатес!

“У нас сьогодні каша пшенична з м’ясом і соусом, суп гороховий, салат і хліб. [Додатково] купуємо те, що є магазині — солодке в основному, цукерки, кава, чай”, — перелічує російський військовополонений, старший матрос із Камчатки Василь.

Табір для російських військовополонених розташований на заході України — за сотні кілометрів від зони активних бойових дій.

“Це відповідає міжнародним нормам, тому що табори військовополонених мають бути недосяжними для зброї. На відміну від колонії в Оленівці, де сталося масове вбивство українських полонених, — вона недалеко від лінії фронту і спеціально була так обрана, щоб прикриватися нашими військовополоненими. Представниці організації солдатських матерів Росії офіційно визнають, що Україна добре поводиться з військовополоненими”, — коментує керівник прес-служби Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко.

У таборі для російських військовополонених діє цех із виготовлення меблів. Тут працюють полонені солдати та сержанти. А офіцери, згідно з Женевською конвенцією, — за бажанням. Передбачена й зарплата — не менше 30 гривень на день. Її російські полонені можуть відкладати в очікуванні обміну або отоварюватися в магазині, який також є на території табору.

“Заробіток надається на особисті витрати. Я дзвонив із табору додому, повідомив, що в мене все добре. Адміністрація ставиться цілком гідно, пунктуально, жодних причіпок з їхнього боку не спостерігається. Я очікував іншого. Ми ж загарбники у полоні. Але ставляться гідно, скаржитися нема на що”, — підтверджує єфрейтор із Псковської області Руслан.

На просторій доглянутій території російські військовополонені мають можливість прогулюватися під наглядом. Вони ж приводять її до ладу: підмітають територію, поливають квіти, білять дерева, тротуари.

А могли б наводити лад у своїх дворах, а не йти з війною в суверенну державу.

Іван — колишній ув’язнений із Кемеровської області, такий контингент зараз набирає Міноборони РФ для війни в Україні.

“Автоматично пішов. Нам треба було пройти ліси, окопатися і триматися, поки наступні наші підійдуть, щоб нам мінятися по черзі. Зараз розумію, це речі серйозні, не як у джойстик сісти пограти. У мене багато термінів було, їхнє закінчення мало бути у 2029 році кінець термінів, стаття “тяжкі тілесні”, — розповідає військовополонений.

Олексій — колишній ув’язнений із Ростовської області.

“Я з табору суворого режиму. Приїхали представники Міністерства оборони — “Шторм Z”, запропонували чистий аркуш за те, щоб поїхати воювати. Мені залишалося відсидіти + років ще залишалося, відбував покарання за розповсюдження наркотиків”, — каже він.

Серед російських військовополонених багато хто з серйозними пораненнями. Усім надають медичну допомогу.

На місяць на утримання одного російського військовополоненого Україна витрачає 10 тисяч гривень. Забезпечуючи буквально всім. І дотримуючись Женевських конвенцій. Київ вимагає від Москви такого ж ставлення до українців у російських катівнях. І негайного їхнього повернення.

“Росія дуже негуманно підходить до військовополонених у рамках такої великої війни. Відмовляється давати допуск до огляду місць, де перебувають наші військовополонені, не підтверджує кількість людей, які перебувають у полоні. Дуже важко підходять до переговорного процесу. Тому до переговорів Україна залучає і наших міжнародних партнерів. Переговори тривають щодня”, — констатує радник глави Офісу президента України Михайло Подоляк.

Україна доб’ється звільнення і повернення кожного свого захисника. І справедливого покарання за жорстокі страти та тортури українських військових у російському полоні. Звірства армії РФ вкотре показали справжнє обличчя російських солдатів, які на весь світ називають себе армією “рятівників” і “миротворців.” Насправді це холоднокровні кати та садисти та військові злочинці, через яких Росія довгі роки буде асоціюватися виключно з терористичним угрупованням, з яким бореться весь цивілізований світ.