Тепер у Росії всі за “СВО” — від Бродського до Чебурашки: інтерв’ю з російською журналісткою Анною Наринською

Анна Наринська — російська журналістка, літературна критикиня, авторка документальних фільмів.

Народилася в Москві 1966 року. У 1990-х закінчила філологічний факультет Московського державного університету (МДУ) і стажувалася в Колумбійському університеті. Працювала в московському офісі телекомпанії BBC. Була постійною авторкою “Новой газеты”, працювала спеціальною кореспонденткою видання “Коммерсантъ”.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну переїхала до Німеччини, де продовжує займатися журналістикою. У лютому 2024 року визнана в Росії “іноагенткою”.

Анна Наринська — гостя програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

— У Росії вас внесли до списку “іноагентів”. Це вже величезний список. Як це змінює ваше життя? Особливо у світлі того, що зараз у РФ можуть конфіскувати майно навіть рідних людей “іноагента”.

— Я дізналася про те, що я тепер “іноагентка”, під час мітингу біля російського посольства [в Німеччині], коли ми дізналися про вбивство Олексія Навального. До мене підійшла дівчина і сказала: “Анно, а ви знаєте, що ви — “іноагентка”?” Я, по-моєму, 700-та в цьому списку.

При цьому в мене немає ні YouTube-каналу, ні якогось великого Telegram-каналу. У мене є сторінка у Facebook, де 30 тисяч підписників. Не мільйони, ні 300 тисяч. Тобто приходять уже за такими, як я.

Тобто, якщо вже я зі своєю мікроскопічною аудиторією — “іноагентка”, це означає, що в Росії намагаються позбавити прав практично будь-якого інакодумця.

— Це при тому, що ви насамперед — дослідниця і публіцистка. Тобто ви — не політикиня, і ніколи нею не були.

— Так.

— Чому ви поїхали? І як за ці два роки змінюється ваше ставлення до від’їзду?

— Коли я їхала, у мене не було сумнівів, що це на дуже довго. Не стану приховувати, я досить довго картала себе за те, що поїхала, що треба залишатися в Росії, і, дуже умовно скажімо, — боротися. Я вважала, що будь-яка людина, яка залишилася в Росії, яка хоч якось намагається розчищати майданчик від пропаганди, робить набагато більше, ніж я, яка, сидячи в безпечному Берліні, на весь голос у німецьких медіа говорить, що Путін — поганий. Я вважала, що роблять набагато більше, ніж я, — моя подруга Женя Беркович, яка ставить вистави, про те, що свобода — це необхідна річ у житті, чи інші люди, які мають незалежні лекторії, незалежні книжкові магазини. Я вважала, що повинна була бути такою. Але я не те, що злякалася, а зрозуміла, що в мене немає сил.

Мій від’їзд — повірте, від безсилля.

Я зрозуміла, що навіть на такий опір у мене немає сил. І подивіться на прикладі тієї ж Жені Беркович — вона вже майже рік сидить у вʼязниці разом із [драматургинею] Світланою Петрійчук. У їхній виставі угледіли “виправдання тероризму”. Ця вистава отримала російську державну премію “Золота маска”, а тепер її звинувачують у “виправданні тероризму”. (Петрійчук і Беркович стали фігурантками “Театральної справи” 2023 року — в опублікованому в інтернеті відеозаписі читання п’єси “Фініст ясний сокіл” влада побачила “виправдання тероризму”, — ред.).

Женя дуже довго вважала, що треба залишатися в Росії, тому що якщо всі виїдуть, то Росію вже зовсім покриє чорнота.

Моє сумне припущення, що чорнота її зовсім покрила.

— А після від’їзду, поки ви ще не отримали статус “іноагентки”, чи вдавалося вам приїжджати додому?

— Приїжджала, коли вже розуміла, що мама помирає. Я тоді з квартири майже не виходила і сиділа з нею.

В один свій приїзд, у листопаді 2022 року, я вирішила скласти собі уявлення про нинішнє життя в Росії. Я здійснила таку подорож ненависті. Спочатку поїхала в храм збройних сил у Кам’янці — це таке капище сатани. Це було ще до повстання Пригожина (заколот стався в червні 2023 року, — ред.), тому там на найвиднішому місці була величезна мозаїка ПВК “Вагнер”. І це було в храмі, на цій мозаїці їх було представлено як якихось борців за “святу Русь” — у сучасному умундируванні, з якимись кулеметами.

Потім я була на абсолютно жахливій виставці під назвою “Україна”, вона проходила в московському “Манежі”, її курирував [голова міжвідомчої комісії з історичної просвіти РФ] Мединський. Центральний наратив виставки про те, як Україна була Росією, але з’явився Захід, який з XVII століття почав впорскувати в неї націоналізм і перетворив Україну на “бандерівську державу”.

При мені на цю виставку приводили школярів класами. Там були присутні співробітники Центру “Е” (Головне управління з протидії екстремізму МВС РФ, — ред.). Я там ходила, нічого не говорила, але, ймовірно, на моєму обличчі була написана очумілість від того, що відбувається. І до мене почали підходити нейтрально одягнені чоловіки, питати: “А навіщо ви прийшли? А що ви тут робите?” Не тому, що вони мене впізнали, а тому що з таким виразом обличчя в них не ходять по такій виставці.

Але тепер я більше в Росію не поїду.

— А у сфері культури у РФ відбувається те ж саме, як у “Манежі” під егідою Мединського?

— Про це дуже складно говорити. Так, є, умовно кажучи, Прилєпін та таки ж — письменники, які схвалюють “СВО”. Нині низка письменників підписала лист, щоб їх держава фінансово підтримала, щоб вони краще писали про “доблесну військову операцію” і підтримували взагалі дух “патріотизму”.

А є, наприклад, люди, які пишуть трагічні вірші про те, що жити не хочеться, а хочеться померти. І таких людей багато в Росії. Зараз у Росії пишеться дуже багато хороших текстів — але абсолютно трагічних.

Наразі у Німеччині будується “Музей вигнання” (Exilmuseum), присвячений 1930-1940-м рокам, Другій світовій війні. Він присвячений так званим “хорошим німцям” — німцям, які виїхали з Німеччини, на кшталт Томаса Манна, які з Каліфорнії поливали презирством нацистську Німеччину. І коли ти зараз читаєш тексти Томаса Манна — він вів радіопередачу на союзницькому радіо — ти з ним у всьому погоджуєшся.

І я теж думаю, що зараз об’єктивно дивитися на те, що відбувається в Росії в культурному сенсі, практично, неможливо.

— А як зараз живе російська культура в еміграції? На початку лютого я бачив фотографії з прем’єри вистави “Кремулятор” за романом білоруського письменника Саші Філіпенка. Це маленький берлінський зал, це дуже камерно виглядає, як “квартирник”.

— Це емігрантська культура. Вона нішева. Є кілька імен, які вийшли на інтернаціональний рівень, у європейський істеблішмент. Ось вистава Кирила Серебренникова не буде “квартирником” — вона буде в німецькому театрі з німецькими акторами. Це буде нормальне європейське видовище. Або книга Марії Степанової, яка спочатку виходить німецькою, потім англійською, і ще невідомо — чи вийде російською, але вже точно не вийде в Росії. Це велика європейська подія.

Зараз Україна цікава всьому світу — з усіх боків. Усе цікаво про Україну — як вона воює, як закохується… І навіть якась українська комедія.

Зараз на Берлінале (Берлінському міжнародному кінофестивалі, — ред.) йшов дуже гарний український фільм “Редакція”, він не має стосунку до війни, він просто про українське життя.

Росія цікавить світ у двох напрямках — російське насильство і страждання політв’язнів у російській в’язниці. Крім цих двох тем, ще й вина російської культури.

— Довгі роки в Європі побутувала думка, що російське краще продається. Зараз як із цим російським міфом?

— Є класичний набір. Якщо ти заходив і говорив, що в тебе нова інтерпретація “Анни Кареніної”, то одразу отримував стовідсоткову увагу. Наприклад, ти з порога казав: “Анна Кареніна буде лесбійкою” — “Чудово, давай”. А далі твій проєкт могли не прийняти.

Зараз, звісно, це коливається. Так, ти можеш сьогодні говорити про регіони Росії, які розглядаються як колонії, — Татарстан, Далека Північ… Але для широкого споживача культури, звісно, існує Достоєвський — це просто номер один. Його можна лаяти, головне — говорити про нього. Так, великі російські літературні імена досі дуже приваблюють.

— Зараз у РФ почалося цькування письменників — Дмитро Биков, Акунін, Людмила Улицька, яка теж перебуває в Німеччині. У чому мета цієї кампанії?

— Вони більш важливі як медійні персони. Вони дуже відомі письменники, вони час від часу, особливо Биков і Акунін, виступають, і в них великі аудиторії.

У Росії зараз головне — не говорити. Щойно ти виступаєш на YouTube або маєш більш масову аудиторію, ніж читачі роману, то ти стаєш ворогом, на думку російської влади.

Уже пішли сім’ї “ворогів народу”. Дружині Акуніна, яка сама не “іноагентка”, — заарештували рахунки в Росії.

Тобто Путін іде шляхом Сталіна, сталінські уроки він засвоїв дуже добре. Що мають бути масові справи, як “Театральна справа”, “Письменницька справа”. За Сталіна цілу футбольну команду “Спартак” було посаджено до в’язниці, наприклад, посадили братів Старостіних за “буржуазний спосіб гри” у футбол.

І не потрібно думати, що люди, у яких добре з культурою або вони багато читали, обов’язково навчаться всього найкращого. Сьогодні всіляко критикують Бродського, і зрозуміло чому. Але я хочу його покритикувати за таке. Він у своїй Нобелівській лекції приблизно говорить про те, що якби Гітлер читав Діккенса… Але ж Гітлер читав Діккенса, розумієте? Бачите, не допомогло читання Діккенса.

Ба більше, є безліч способів вивернути Діккенса так, що він виявиться на твоєму боці. І це те, у чому російська пропаганда досягла неймовірного успіху.

Ще недавно я писала грізну відповідь, коли Прилєпін написав книжку “Взвод”, де він розповідав, як усі російські класики були завжди за війну. Не можна сказати, що вони взагалі не були так налаштовані, але ні, не всі все-таки.

А тепер ми бачимо, як у нас усі за “СВО” — від Бродського до Чебурашки. Розумієте?

Культура — це не та річ, яка захистить нас від війни, злоби, насильства. Ба більше, скільки є культур, де так чи інакше виправдане насильство.

У кожному з нас є чорний бік — у кожному, крім святої людини та маленької дитини. Важливо — не підгодовувати. А російський режим, сьогоднішній російський контекст, російська пропаганда підгодовують це в людях, вони кажуть: будь таким, будь таким.