Синій — колір свободи, жовтий — колір енергії: інтерв’ю з німецьким дизайнером Вайлдом

Франк Пітер Вайлд — німецький дизайнер костюмів, активіст. Епатаж, яскравий стиль, відверті квір-вбрання — таким його знав Берлін, вся Німеччина та богема, для якої він створював унікальні сценічні образи. А від початку повномасштабної війни ним захоплюється вся Україна. Щоденні ліфтолуки Вайлда в образах з українською колористикою, символікою та атрибутикою зробили його справжнім Instagram-амбасадором України.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

— Як ви дізналися про війну? І чому війна справила на вас таке сильне враження?

— По-перше, я завжди був у курсі політичних подій. Я і до 24 лютого писав у соцмережах про соціальні питання, політику, меншини.

24 лютого… Гадаю, що це не було свідомим вибором, гонитвою за тенденцією. Це була швидше емоційна позиція. Тому що, як людина свого покоління, я знаю ціну свободі. Я знаю, що означає мати можливість жити та любити так, як ти хочеш, і не бути пригніченим, не бути дискримінованим тощо. І у випадку з Україною це було з перших секунд — ні, цього не має бути.

Я й раніше знав про Росію. Я брав участь у демонстраціях біля російського посольства у 2013 році, коли у РФ ухвалили так званий закон про гей-пропаганду. Тоді я багато сперечався, у мене були великі суперечки, бо на той час я працював з багатьма російськими клієнтами. У мене були гострі дискусії з цього приводу. Річ у тому, що я квір-активіст майже все життя, і ми боролися за рівноправність у Німеччині, і ми його досягли.

Повертаючись до війни. Я знав, що це має статися за кілька днів до 24 лютого.

Для мене було зрозуміло, що це станеться. То було питання часу.

22 лютого я запостив у Facebook фото у синьому пуловері з жовтими квітами в руках та підписав: “Слава Україні!”. Це було за два дні до війни. У Instagram я розмістив фотографію: на мені була маска Путіна, у шкіряному пальті, з ножем і напис англійською Don’t Look Now (“А тепер не дивись”), яка є цитатою з однойменного трилера Ніколаса Роуга. Цей фільм жахів — один із моїх улюблених фільмів жахів.

І коли почалося повномасштабне вторгнення, я усвідомлено був на боці України та буду з вами до кінця.

— Ваші образи зараз засновані, зокрема, на українській колористиці. А що ви як художник, дизайнер думаєте про кольори України, про синє та жовте?

— Синій завжди був моїм улюбленим кольором.

Тепер для мене синій колір означає довіру, надію.

А ще я вивчав його і в психологічній терапії: коли вам боляче — думайте про синій колір. Бо синій — як надія. Знаєте, море, небо і таке інше.

І ми всі тепер знаємо, що символізують українські кольори: синій — колір свободи, та жовтий — колір енергії. І вони підходять достеменно.

— А як у вашому оточенні сприйняли війну? Чи є ті, що розуміють Путіна?

— Так є. Є деякі люди, які вважають мене радикалом через те, що я з самого початку думав, що Німеччина має постачати Україні важку зброю, а НАТО має припинити діяльність Путіна. І вони кажуть мені: ви кричите про ядерну війну, а ми маємо зрозуміти Путіна, ми маємо з ним поговорити, ми маємо вести мирні переговори.

Мирні переговори, серйозно? Подивіться у свої підручники з історії. Подивіться, як мирні переговори проводились раніше. Це блеф, це казка, і це просто дає час на підготовку до подальших військових дій.

І чим довше триває війна, тим більше я дізнаюся про неї, і тим більше моя участь у війні. Весь час щось відбувається. Наприклад, я працював, і раптом мені зателефонував друг, якого я знав за однією програмою для агентства ООН з біженців. Вони збиралися зняти фільм, вся команда мала бути українською. Він запитав: чи не хочу допомогти костюмерам? Він надіслав сценарій, я його подивився — сценарій був чудовий. Я погодився. Він мене попередив, що за цю роботу я не отримаю гроші, та що буде тяжко, бо там близько 65 людей лише масовки. Але в мене є гардеробний фонд, інший одяг, і я готовий його весь віддати. Ми повинні робити те, що в наших силах і використати всі можливості на 100%.

І чим більше я знайомився з українцями, слухав їхні історії та впізнавав їх особисто, тим більше я розумію, що ми маємо підтримати Україну.

— Що ви думаєте про Володимира Зеленського як про президента України?

— Ми поки що не знайомі особисто. Але я впевнений, що це станеться, бо зі мною зв’язалися представники його ініціативи United24. Мене запитали: чи я зацікавлений у співпраці з ініціативою як німецький амбасадор? І я одразу відповів: так, звичайно. Тому гадаю, що зустрінусь із Володимиром Зеленським.

Гадаю, що він чудово справляється зі своєю роботою. І коли люди в Європі говорять, мовляв, він актор, він комік, я відповідаю: Рональд Рейган також був актором і став президентом США, про що ви кажете?

Що мені особливо подобається в ньому — він знає, як поводитися перед камерою, і знає, як себе подавати. Знає, як правильно одягнутись, змінити класичний костюм на футболки оливкового кольору. Знає, як підійти до солдатів, потиснути їм руки. Гадаю, він робить дуже-дуже багато чудового. Нинішня війна — це також війна ЗМІ та комунікацій. А це одна з тих речей, у яких Володимир Зеленський справді добрий.

Він щовечора звертається до народу. Це дуже переконливо. У нього приголомшлива дружина, і вона знає, як бути помітною, але водночас розумною та зрозумілою.

Це ті люди, з якими ви дійсно спілкуєтеся як зі звичайними іншими людьми та довіряєте їм.

Це абсолютно не схоже на високодумство Путіна, який знаходиться десь у бункері або проводить зустрічі за величезним столом. У нього таке комуністичне ставлення — я вищий за вас усіх, я на вершині. А Зеленський — це протилежність.

І навіть при тому, що фотосесія Олени Зеленської для Vogue піддалася критиці, це було справді чудово. Було зображено реальність. Але реальність із гідністю та стилем. Мені це дуже імпонує. Я це дуже люблю та повністю розумію. І я думаю, що це надихає.

Ці образи пробуджують у вас почуття. Це змушує вас кохати людей, розумієте?

Я часто публікую в Instagram фотографії українських солдатів, і завжди кажу, що ці хлопці такі чудові й з танком, і з цуценям, і з кошеням.

— Ви згадали про Путіна. Ось нещодавно йому виповнилося 70 років. Які витоки жорстокості Путіна, на ваш погляд?

— По-перше, на місці Путіна я б остерігся пити чай і їсти святковий торт, і не сідав би близько до вікна на урочистості з нагоди свого дня народження. Це виходячи з інформації про настрої, які панують у російському політикумі.

Ми ніколи не повинні забувати, що він був офіцером КДБ. У межах цієї системи ви нікому не довіряєте. Це стара радянська система, яка була схожа на шпигунську. Ви розумієте шпигунів, ви шпигуєте — це російська політика. А якщо хтось не згоден, він може випасти з вікна, навіть якщо лежиш на лікарняному ліжку, тебе вбивають у парку поряд із російським посольством, ти п’єш неправильний чай і таке інше. Це така огидна смерть. Це жахливо. Неможливо нічого з’ясувати, довести правоту. Просто ліквідують усіх поспіль. Це означає, що Путін має мережу як павука.

— А чому сучасне російське суспільство таке гомофобне порівняно навіть із 1990-ми? Адже 20 років тому в Росії суспільство не було таким гомофобним. В чому причина?

— Гадаю, що причина у тому, що їм промивають мозок. Пригнічувати — це найпростіший спосіб, якщо вони хочуть утримувати народ. Особливо, коли більшість росіян бідні, на відміну лише від невеликої кількості забезпечених людей у Москві та Петербурзі. Тобто є великий поділ. А якщо поїхати вглиб Росії, люди в будинках навіть не мають туалету.

Тому щоб тримати людей разом, найпростіший спосіб — звинуватити меншість. Гітлер так діяв стосовно євреїв, а також стосовно геїв на той час. Ті самі промови Путіна перед вторгненням також сповнені гомофобних висловлювань. Мовляв, злий Захід загрожує Росії, ми віримо у традиції, нас не цікавлять гендерні питання. Він роздмухав це до такого, що ніби західний світ бере своїх дітей і каже їм, що ти можеш бути хлопчиком чи дівчинкою, або щось таке. Це повна маячня.

Він використав гомофобію, щоб об’єднати людей.

Багато людей не мають доступу до належної інформації. Багато хто вважає, що у них простий світ і не варто ставити запитання про речі, для яких їм потрібна додаткова інформація. Наприклад, почули, що геї жахливі, і багато кому легко ненавидіти за це.

— Тобто їм потрібна ненависть, тож вони породжують гомофобію та підтримують її?

— Так. В основі всіх тоталітарних систем лежить ненависть. Це можливість відвернути людей від інших проблем — економічних проблем, несправедливості.

Коли ви знаєте, що в Росії є кілька заможних, суперзаможних людей і є багато дуже бідних людей, без освіти, без шансу досягти хорошого життя, то щоб відвернути від цього, ви виставляєте ворога, якого ніхто не може спіймати.

— Зараз у Берліні чудова погода. Але незабаром зима. Як справи з газом? Ви боїтеся, що буде холодно?

— Ні, не боюся. Я 59-річна людина, і в мене в житті були і злети, і падіння. Був період, коли я мешкав у дуже маленькій квартирі, у мене майже не було речей. Тому я не боюсь побутових проблем. Просто зараз ви повинні порівнювати свій комфорт, своє майно, і на іншій шальці терезів — люди, у яких зараз немає навіть квартир. Люди, які були змушені тікати від війни, залишити свої будинки, втратили своїх чоловіків, рідних.

Гадаю, що солідарність — це ще один вихід.

А проблема з енергоресурсами, опаленням розв’яжеться, і чим швидше закінчиться війна, тим дешевшими будуть нафта та газ. Це простий факт та логіка.

— Що б ви сказали тим росіянам, які тікали з Росії, аби не брати участь у бойових діях в Україні? Адже багато хто з них перебуватиме в Німеччині.

— У мене дуже жорстка позиція щодо цього. Я проти них. Якщо бути дуже чесним, це ще й тому, що я живу в Берліні, але в Берліні живуть також близько 26 тисяч росіян. Війна триває вже понад сім місяців. І де їхні демонстрації проти путінського режиму, де заяви проти війни, де солідарність з Україною? Але я бачу демонстрації з російськими прапорами та не розумію, навіщо Маріуполь розбомбили.

Є велике непорозуміння у гуманітарних питаннях. Деякі політики кажуть, що добре, що люди змогли виїхати від війни. Але людина, яка рятується прямо від війни, і людина, яка хоче втекти через мобілізацію, — це величезна різниця. А вони сім місяців мовчки сиділи у Росії. Що вони робили?

— Вони мовчали. Вони мовчать і зараз.

— І ось зараз принаймні пів мільйона втекли з Росії. Де ж демонстрації? Тепер, коли вони виїхали з Росії, вони могли б висловитись. Вони цього не роблять.

І я в цьому зв’язку також думаю про всіх цих прекрасних українських людей, з якими я познайомився за останні пів року в Берліні, які мусили тікати. Я не хочу, щоб вони наражалися на небезпеку. І я не хочу, щоб Троянські коні розповсюджували російську пропаганду в моєму місті та в моїй країні, розумієте?

А що було б, якби ці 500 тисяч людей, які зараз втекли від мобілізації, почали б протестувати в Росії? Уряд перестав би існувати. Вони не можуть заарештувати всіх. Подивіться на протести в Ірані, що роблять жінки, а для них це дуже небезпечно, розумієте?

— І останнє питання, як забути насильство та жахи цієї війни? Як можна позбутися цього насильства та жаху?

— Знаєте, мене це прямо не стосується. Тому, що б я не сказав, це може прозвучати сумно. Я ріс і виховувався після Другої світової війни, і я знаю про війну тільки від своєї матері, яка досі травмована Другою світовою війною. І я знаю про нинішню війну від людей, яких зустрічаю.

Гадаю, що завжди корисно концентруватися на добрих речах. Це може здаватися легковажним, але це правда хороша терапія.

Ми вже всі знаємо і бачили свідчення війни, і вони жахливі. Іноді мої друзі надсилають відео з тортурами та іншими жахами. І я розумію, боже, я не можу весь час плакати. Потрібно думати, чого ти хочеш від майбутнього.

Моя ідея з ліфтом — приклад символічних образів у синіх та жовтих кольорах. Вони показані у різних сценаріях, іноді болючих. Я намагаюся зберегти українські традиції через сучасний дизайн — те, що Росія хоче стерти та забрати. Я намагаюся якнайбільше просувати це, щоб змусити світ побачити, що він перебуває в небезпеці.

Гадаю, що треба думати про майбутнє. Адже війна колись закінчиться, сподіваюся, скоро. А зараз ми бачимо, як увесь світ дивиться на Україну, вашу країну. Тож давайте покажемо все, що ви можете запропонувати. У вас так багато речей, про які світ ніколи не знав. Тож давайте покажемо це все і це просуватимемо. Це впливає на імідж України, це вплине на її економіку.

Гадаю, що це єдина перспектива — дивитися вперед. Адже якщо ви застрягнете в цій депресії та згадуватимете лише бомбардування, це нікуди не приведе, розумієте?

Я маю на увазі, якщо ми зосередимося тільки на поганому, на злі, на руйнуванні, то ми опинимося в замкненому колі, у темряві і не зможемо звідти вийти.

Мій улюблений герой [американський політик] Харві Мілк, його найвідоміше твердження: “Надія ніколи не мовчатиме”. Гадаю, що це слова, з якими треба жити.

— Дякую за розмову, і ми чекаємо на вас у Києві.

— Так, я збираюсь. Коли я говорю, що збираюся приїхати до України, то зазначаю, що мій перший пункт призначення буде Крим, у відпустку, а потім я поїду на північ країни.

Читайте також: “Масяня” та війна в Україні: інтерв’ю з мультиплікатором Олегом Куваєвим