Головна
Публікації
Страх, імперські амбіції та квартирне питання штовхнули багатьох російських журналістів у бік путінського фашизму: інтерв’ю з Ігорем Яковенком

Страх, імперські амбіції та квартирне питання штовхнули багатьох російських журналістів у бік путінського фашизму: інтерв’ю з Ігорем Яковенком

Опубліковано: 29 Січ / 2025 12:30

Ігор Яковенко — російський журналіст і соціолог. Народився в Москві 1951 року. Вищу освіту здобув на філософському факультеті МДУ 1976 року. Викладав у Московській вищій партійній школі. У середині 1990-х — депутат Державної думи РФ і член комітету з інформаційної політики та зв’язку. З 1998 по 2008 роки був генеральним секретарем російської Спілки журналістів. Засудив вторгнення РФ на територію України. Покинув Росію після початку повномасштабної війни. У квітні 2023 року занесений Міністерством юстиції Росії до списку “іноагентів”.

Ігор Яковенко — гість чергового випуску програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

Фашистська туманність згущувалася над Росією з моменту здобуття нею незалежності

— Чому, на ваш погляд, у Російській Федерації не виникло журналістської профспілки до того, як країна кинулася в безодню путінізму?

— Відповідь на це запитання приблизно така сама, як і те, чому не виникла демократія в Росії. Просто Спілка журналістів була ноу-хау для радянської влади, це творча спілка. Вона не була від самого початку профспілкою, це був такий приводний ремінь від партії до журналістики. Якоюсь мірою це був інструмент контролю за журналістикою. Її головне завдання — представляти радянську журналістику за кордоном. Це парадоксальна історія. Коли Спілку журналістів Росії було створено 1918 року, її творцями були такі люди як Володимир Ленін, Троцький, Каменєв. Потім завдяки Спілці журналістів було створено масову систему. Треба було створювати принципово іншу систему засобів масової інформації, тому що всі буржуазні ЗМІ були знищені.

Було створено піраміду на чолі з “Правдою”. Потім — районні “Правди”. Після того як Спілка журналістів виконала свою функцію, наприкінці 1920-х років її ліквідували. Потім вона виникла знову наприкінці 1950-х років в умовах холодної війни. Тому що Радянському Союзу потрібно було використати величезний потенціал лівого руху, симпатії до себе. Цю функцію виконувала саме Спілка журналістів, представляючи на міжнародній арені радянську журналістику. Для цього в соціалістичній Празі виникла Міжнародна організація журналістів.

І ось потрібно було комусь представляти. Я коли прийшов у Спілку, то зі здивуванням побачив, що в організації була досить сильна присутність КДБ, ФСБ на той період.

Спілка журналістів Росії ніколи не була профспілкою, тому що її завданням ніколи не був захист інтересів журналістів.

Ніколи. Протягом 10 років я намагався переробити Спілку журналістів, зробити її організацією, яка захищає журналістів, зокрема перед владою. Це виявилося неможливим, тому що в основі спілки були державні ЗМІ, здебільшого районні та міські, там приблизно 4 тисячі районних і міських газет, які були придатками місцевих органів влади. Виникло, по суті справи, дві спілки, однією з яких керував я.

Це спілка, яку представляли незалежні ЗМІ, але державних там виявилося набагато більше. Тому, що називається, місія виявилася нездійсненною. Не вийшло створити якусь окрему ділянку всередині фашистського режиму, до якого Росія рухалася, починаючи зі здобуття незалежності. А засоби масової інформації, погодьтеся, це доволі великий сегмент російського суспільства, і зробити так, щоб навколо був фашистський рейх, а всередині нього — якась незалежна преса, — це завдання непосильне, не тільки для однієї людини. Це непосильне завдання взагалі.

З приходом Путіна Росія повернула в бік цензури, диктатури, у бік ліквідації незалежних ЗМІ. Я намагався боротися з цим, як міг.

Організовував мітинги на підтримку НТВ. Як ви пам’ятаєте, були такі. Але, на жаль, сили не рівні. Але я хоча б спробував.

Інтелігенти в стоптаних черевиках раптово опинилися біля дуже великих грошей

— У російському журналістському середовищі була солідарність?

— Так, звісно. Знову-таки, ця солідарність мала локальний характер. Я пам’ятаю, як виходила з моєю участю “Общая газета”. Коли журналісти багатьох десятків видань спільно випускали єдину газету. Вона була під брендом “Спільної газети”, яка в разі якихось серйозних порушень свободи преси виступала з протестом. Були моменти, коли ця газета об’єднувала дуже-дуже різні видання — і “Нову газету”, і “Комсомольскую правду”, і “Московского комсомольца”, і регіональні ставили свої логотипи на акції солідарності. Це було дійсно масове явище. Але потім, поступово, все менше і менше видань брали участь у цьому.

Зрештою, у “Загальній газеті” було суттєво менше учасників акції солідарності, коли вбили Анну Політковську, ніж коли ми збиралися з приводу знищення НТВ.

Тобто поступово простір цієї солідарності звужувався. Це було пов’язано безумовно з тим, що згущувалася фашистська туманність у Росії. І зараз уже незалежної журналістики в Росії практично не залишилося. Тому що когось убито. Цифри вбивств журналістів просто шокують, тому що загалом за путінського режиму понад 200 журналістів було вбито безпосередньо у зв’язку з виконанням ними журналістського обов’язку. Є відомі фігури — Ганна Політковська, Юрій Щекочихін та інші. Але це тільки вершина айсберга, це найбільш відомі люди. Але за Єльцина теж убивали журналістів. Ми пам’ятаємо і Дмитра Холодова, і Ларису Юдіну, які були вбиті за виконання свого службового обов’язку.

Тому когось убито, хтось емігрував, хтось пішов із професії, хтось на наших очах просто перетворився на пропагандиста. Яскравий приклад — це Андрій Норкін. І той же Володимир Соловйов колись вдавав із себе журналіста. Він як треба ніколи не був журналістом, але, проте, працював у вельми пристойних ЗМІ.Тож це сталося.Просто люди відчули, звідки вітер дме, і зрозуміли, що треба “перескакувати” на іншу професію.

— Путін розбещував окремі частини російського суспільства по-різному. Когось ресентиментом, когось грошима, когось ураженим самолюбством, націоналізмом. А чим він медіа розбестив?

— Випадок Андрія Норкіна — це ефект іпотеки. Ми бачили, в який момент це сталося. Це класичний випадок, коли в якийсь момент людина зрозуміла, що можна боротися за правду довго, але є сім’я, діти, житлові умови. Квартирне питання, як і в багатьох інших випадках, зіпсувало їх. Тож тут якраз проста історія.

Трошки інша історія у людей, яких купили посадами. Володя Кара-Мурза-старший, журналіст, НТВшник і Віктор Шендерович розповідали про те, як у якийсь момент купили Олега Добродєєва — не грошима, а іншим. Купили тим, що він відчув себе приналежним до вищих верств імперії. Тобто людина стала відчувати себе приналежною до сильних світу цього.

Інша ситуація — це, наприклад, момент, коли головні редактори окремих газет перейшли на бік фашизму. Це ситуація, коли люди просто розуміючи, що курс змінюється і що сила солому ламає, що інакше можна втратити редакцію, можна втратити все. Тому вони переходили на бік зла. Дуже яскравий приклад — це “Московский комсомолец” і Павло Гусєв. Він ніколи не був, що називається, лицарем у світлих обладунках, але я пам’ятаю добре, коли прийшов Путін, у якийсь момент Гусєв цілком відкрито сказав: ситуація змінюється, треба бачити момент, треба відчувати ситуацію часу, що все.

Мало хто міг передбачити ту війну, яку зараз веде фашистський рейх, але було розуміння того, що ситуація згущується, що повітря стає все менше.

Багато хто вирішив, що треба переходити на бік сильних. І рятувати, що називається, редакцію, рятувати приміщення, рятувати гроші, рекламні бюджети. Дуже великі, до речі кажучи, рекламні бюджети. Тому що 1990-ті та 2000-ті роки — це був час величезних рекламних грошей.

Інтелігенти в стоптаних черевиках раптово опинилися біля дуже-дуже великих грошей. Цю спокусу витримали далеко не всі.

Справедливості заради треба сказати, що засоби масової інформації самі дуже активно вбивали цвяхи в кришку власної труни. Тож не можна говорити про те, що наша професія стала жертвою якогось процесу, який відбувався без нас, поза нами. Я зараз говорю не індивідуально про кожного з нас. Я особисто не пам’ятаю такого моменту, щоб я особисто щось робив для того, щоб прийшов фашистський режим, я протистояв цьому як міг.

Все-таки на російських журналістах лежить колективна відповідальність. Ми пам’ятаємо етапи занурення в цю безодню. Ми пам’ятаємо ситуацію з інформаційними війнами, у яких брали участь журналісти.

Той самий “Связьинвест”. Ми пам’ятаємо жахливий, ганебний епізод 1996 року, коли практично всі журналісти під час виборчої кампанії Бориса Єльцина перейшли в газету “Не дай бог” — відверто пропагандистську і значною мірою брехливу. Робота на боці одного кандидата — це безумовно злочин проти професії. Причому багато хто з тих дуже пристойних начебто людей, які брали участь у цій пропагандистській кампанії, досі вважають, що вони чинили правильно.

— На цю тему досі відбуваються гарячі суперечки, ніби це все про вчорашній день.

— Тут, звісно, відчувається такий рімейк “білої еміграції”, коли монархісти і соціал-демократи, перебуваючи в еміграції або навіть перебуваючи в сталінських таборах, продовжували сперечатися, хто з них мав рацію. Тобто мимоволі згадується епізод позаминулого життя російської опозиції. Але справедливості заради, я б все-таки не став зовсім знецінювати ці суперечки. Одна справа, зараз головне завдання — допомагати єдиній, по суті, опозиції путінському режиму — Збройним силам України. Але не можна зовсім виключати цінність роздумів про те, чому сталося те, що сталося.

Де був той момент, коли ми упустили країну? Коли вона пішла шляхом, який зрештою призвів до згущення фашистської туманності і перетворив країну на відвертий фашистський мафіозний рейх. Це важливо. Я не думаю, що треба зараз знецінювати ці дискусії. Вони мають сенс.

Вірус імперства вразив і російських журналістів

— Майже всі мої знайомі російські колеги, які працювали в незалежних ЗМІ, одностайно підтримували Україну. Навіть готові були фінансово підтримувати Збройні сили України. А тепер, через майже три роки, ми бачимо дивовижні метаморфози в деяких. Я хочу згадати Юлію Латиніну, якій ви присвячуєте в останні тижні свої ефіри. У чому секрет цього явища? Чому люди так змінили свою думку, при тому, що ситуація не змінилася?

— Ви знаєте, у кожного своя історія. І в кожного своя історія або зради, або деградації, або якогось духовного зубожіння. Що стосується Юлії Леонідівни, то тут усе дуже просто. Це її давнє вкорінене імперство. Юлія Латиніна завжди була імперцем. Вона завжди захоплювалася сильними імперіями, завжди цінувала силу. Вона завжди ненавиділа і зневажала правозахисників, яких вона вважає безглуздими людьми. Взагалі, захищати слабких і пригноблених для Юлії Латиніної було синонімом лівацтва — найстрашніше звинувачення, що є в людей подібного роду. Тобто правий той, хто сильніший.

Фактично цей вірус імперства призвів до того, що Україна, як більш слабке порівняно з Росією державне утворення, завжди не права.

Тому звідси в неї постійне глузування над усім, що відбувається в Україні. Постійне хихикання. Це парадоксально, бо сама Юлія Латиніна перебуває в еміграції, є “іноземним агентом” і зазнавала очевидних репресій у Росії. Це синдром імперства.

Є й інші випадки. Це втома від того, що відбувається — вона існує. І є надія на повернення в Росію. Тут можна говорити про ефект Іллі Яшина, Кара-Мурзи і якоюсь мірою ефект Шлосберга. Це те, що називається “партія рідної крові”. Пам’ятаєте, Шлосберг обізвав усіх тих, хто підтримує Україну, “партією чужої крові”?

У цій війні неможливо займати якусь проміжну позицію. Це війна. Або ти на боці Росії, або на боці України. Дуже багато хто з противників путінського режиму стає на бік Росії. На боці Росії перебувають Юлія Навальна, Григорій Явлінський, Ілля Яшин, Лев Шлосберг, Володимир Кара-Мурза-молодший. Вони на боці Росії. Вони не готові сказати, що треба допомагати Збройним силам України. Вони не готові сказати, що вони бажають поразки Росії.

— З чим ви пов’язуєте це?

— Я думаю, що проблема полягає в тому, що вони перебувають в електоральній ситуації, якої немає. Вони всі перебувають на дні порожнього басейну, в якому давно вже немає води. Вони ще, як і раніше, намагаються в цьому басейні плавати. Зовсім недавно у вересні 2024 року був електоральний захід, який знущально називався “виборами”. І в цьому електоральному заході дуже багато російських противників режиму намагалися брати участь. Фонд боротьби з корупцією організовував дуже смішну річ під назвою “Розумне голосування”.

Вони, як і раніше, вважають, що може статися якесь диво, путінський режим якимось чином зникне, незрозуміло яким чином, правда. Вони повернуться в Росію, і якимось дивом влада впаде їм у руки. Якимось чином їх оберуть. Хтось організує якимось дивовижним чином демократичні та справедливі вибори, в яких вони братимуть участь, і їх, звісно, оберуть. Про це йдеться прямо. Це змушує людей, яких я назвав поіменно, не хотіти сваритися зі своїм майбутнім виборцем. Вони, як і раніше, вважають, що у них у Росії є виборці.

Це глибока помилка, адже є ж маса історичних аналогій, конкретних, дуже схожих на нинішню ситуацію, коли антифашист Віллі Брандт боровся зі зброєю в руках проти своєї країни, яка тоді називалася Третій Рейх. Він бажав поразки цій країні, він воював із нею. Він убивав людей, які воювали за цю країну. І зрештою після війни його обрали канцлером ФРН. Є інший приклад, не настільки симпатичний. Це Володимир Ленін, який бажав поразки своїй країні. Зрештою після цієї поразки він очолив перший уряд іншої країни, який перебував на тій самій території.

Це не просто аморально — виступати зараз за Росію. Мається на увазі не бажати поразки своїй країні. Російська Федерація зараз є фашистським рейхом.

І я, звичайно ж, бажаю їй поразки. Я бажаю поразки тому державному утворенню, яке знаходиться на території моєї країни. Це, безумовно. Якщо завгодно, я не дуже люблю слово “патріотизм”, тому що воно захоплене пітними руками фашистів.

Але, тим не менш, бажати поразки тому, що являє собою моя сьогоднішня країна, це, звичайно, акт патріотизму.

— В Іспанії, Італії, Німеччині був час страшних режимів. Там діяла пропаганда, проте зараз, через багато десятиліть, у кожній із цих країн існують вільні медіа. Чи буде таке в Росії? Що потрібно для цього зробити?

— Я думаю, що найімовірніший сценарій, за якого на території Північної Євразії будуть вільні ЗМІ, — це все-таки важка військова поразка Росії та зрештою розпад Російської імперії. Я насилу можу собі уявити, що Росія перестане бути імперською при збереженні нинішньої конфігурації, коли вона межує з Україною, Китаєм, Казахстаном, а центр цієї країни знаходиться в Москві.

Я думаю, що імперії розпадаються. Існування імперії в 21-му столітті — це нонсенс. Це штучне багато в чому утворення, що виникло в результаті численних завойовницьких воєн, життєздатне тільки як авторитарний, диктаторський і в кінцевому підсумку фашистський режим.

Інший варіант, це все-таки розпад. А тут уже, як піде. Як під час розпаду Радянського Союзу хтось пішов у бік демократії та Європи, а хтось пішов в інший бік. На те і є воля народів. Тобто насправді розпад імперії вивільняє енергетику самовизначення народів. Тобто внаслідок розпаду імперії з’являється свобода. Але як цією свободою розпорядяться народи, це їхнє суверенне право.

Попередні випуски проєкту “Люди доброї волі”:

Більше новин — в Telegram и Wpatsapp FREEДОМ

Не пропусти наші відео на YouTube-каналі FREEДОМ

Якщо заблоковано доступ до сайту та соцмереж FREEДОМ — алгоритм дій

Публікації