Ставлення до полонених у РФ: чому агресори змушують українців страждати — обговорюємо з експертами

Колишні українські полонені говорять про тортури, побиття, удари електричним струмом, які до них застосовувалися під час утримання їх під вартою росіянами. Це оцінюється як серйозне порушення міжнародного гуманітарного права.

Російський уряд не дозволяє міжнародним організаціям, включаючи Організацію Об’єднаних Націй та Міжнародний комітет Червоного Хреста, відвідувати певні місця утримання полонених взагалі або ж частково.

Обмін полоненими між Україною та Росією допоміг звільнити з початку повномасштабної війни понад 2500 українців. За даними правозахисників, до 10 тисяч людей залишається у російському полоні. Питання захисту українців, які перебувають у російському полоні, від насильства та тортур для України є великою проблемою.

Про нелюдське ставлення росіян до полонених українців та його причин — в ефірі телеканалу FREEДОМ говорили:

• Володимир Мартиненко, юрист, доктор філософії, екс-радник голови МВС України;
• Олександр Павличенко, правозахисник, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини;
• Юрій Ірхін, психолог-криміналіст;
• Поліна Ужвак, журналістка “Важливих історій”;
• Олена Белячкова, координаторка груп сімей полонених та зниклих безвісти Медійної ініціативи з прав людини.

ВОЛОДИМИР МАРТИНЕНКО: Умови утримання наших полонених — це Середньовіччя

— Умови утримання ув’язнених у Російській Федерації нижчі межі можливого ставлення до живих людей.

Те, як ставляться в нашій цивілізованій країні до військовополонених, навіть до тих, хто прийшов зі зброєю вбивати нас, йде в рамках Женевської конвенції, в рамках людяності, в рамках всього того, що ми виховали в собі. І це колосальна різниця порівняно із тим Середньовіччям, яке відчувають наші хлопці, потрапляючи в полон росіян.

Нацистські концтабори багато в чому були цивілізованіші, ніж те, що зараз творить Росія з нашими мирними жителями та з нашими військовими, які потрапляють у полон. Цьому потрібна оцінка світової спільноти. І слід розуміти, що це не просто загарбницька війна, це спроба геноциду нашого народу.

Наших хлопців, які потрапили в полон до російських окупантів, треба обмінювати, і ми робимо це постійно.

ОЛЕКСАНДР ПАВЛИЧЕНКО: Росіяни не допускають міжнародні організації до полонених

— До 2014 року Комітет проти тортур регулярно міг відвідувати всі місця несвободи на території Росії та всі місця, які перебували під контролем Росії, навіть не на території Росії. Це могли бути місця на окупованих територіях України, зокрема й у Криму, навіть кораблі.

Комітет висловлював свої зауваження, на які Росія мала реагувати та виправляти ситуацію.

З 2014 року Комітет проти тортур був обмежений у своїх поїздках територією Росії, зокрема до Криму їх не допускали. Туди не було жодної поїздки після 2014 року.

Міжнародний комітет Червоного Хреста, який має мандат входити до місць несвободи та перевіряти умови утримання військовополонених, також у обмеженій ситуації, оскільки він входить лише туди, куди йому дозволяють.

Є ще й російське відділення Комітету Червоного Хреста, яке також має стежити за дотриманням прав у місцях несвободи. І це завдання не виконане.

Це весь набір інструментарію, який на сьогоднішній день може бути залучений.

Ще один досить важливий і такий, який може бути використаний фактор, — це третя держава чи держава-покровитель.

Ми пам’ятаємо серпень-вересень минулого року, коли Ватикан, Туреччина, Об’єднані Арабські Емірати та інші держави увійшли у процес переговорів. Це було не в публічному просторі.

У результаті ми велику кількість українських військовополонених повернули на батьківщину. Я думаю, що такі ж процеси відбуваються і зараз.

ЮРІЙ ІРХІН: Методом заподіяння страждань пригнічують волю

— Насамперед — це садизм, бо приносити страждання іншим людям це досить психологічно тяжка дія як така. Нормальної людини це не властиво.

Потім уже — задоволення від цих страждань.

У РФ це ніколи не припинялося. Професія — кат — у них, на мою думку, існувала і існує до сьогодні саме в місцях позбавлення волі. Тобто — для них це накатана практика.

Одна зі складових садизму – це биття своєї жертви. Жертва йому не особистість, не людина — це предмет.

Знущаючись на роботі, приносячи страждання, завдаючи страждання іншим людям, вони отримують задоволення.

Фізичні знущання не спрямовані виключно на те, щоб знищити фізично людину. Це робиться задля придушення волі людини. Методом фізичних знущань, методом заподіяння страждань пригнічують волю.

ПОЛІНА УЖВАК: Людей катують ні за що

— Історії, які ми збираємо у тих, кого викрадали, там часто б’ють. Побиття, на жаль, практично завжди супроводжує викрадення незалежно від того, яка людина.

Ми маємо історію Леоніда. Його на початку окупації викрали, а потім катували струмом, далі вже відпустили, але паспорт не віддали. І його брата теж викрадали саме через те, що вийшов ловити мобільний зв’язок.

Ми збираємо різні історії. Ми працювали у Херсоні, який був в окупації. Там взагалі людям було дуже небезпечно розмовляти.

Зараз є люди, які погоджуються докладно розповідати історії про те, що вони пройшли, або родичі, які погоджуються говорити про викрадених.

Буває просто людина йшла до магазину чи їхала додому, її забрали, а потім у телефоні щось знайшли, до чого змогли докопатися. І людина сама не розуміє, чому саме її забрали.

Те, що відбувається з полоненими на території РФ, я знаю з розслідувань колег, спілкування з адвокатами.

У мене склалося враження, що робиться умовний фільтр людей, яких викрали.

У нас кілька разів з’являлися історії, коли людину відпускали після того, як пропонували викуп.

Коли їх привозять до Сімферополя до СІЗО, якихось людей можуть далі вже переводити до Росії, і там уже намагаються їм вішати якісь справи та їх судити. Як кажуть адвокати, це краще, ніж бути в процесі слідства, коли людина у сірому статусі і незрозуміло, де вона, що з нею. Коли вона уже засуджена, то уже має якийсь статус, людину уже видно в системі, і вже більше можна щось зробити, це оскаржити і є надія на обмін.

ОЛЕНА БЕЛЯЧКОВА: Ми документуємо відомості, отримані від звільнених полонених

— Країна-агресор утримує військових разом із цивільними. І інформацію щодо цивільних, ми отримуємо від тих військових, яких звільнили.

Ми займаємося документуванням тих відомостей, які нам дають звільнені військовополонені щодо ставлення та поводження з ними у місцях утримання.

За Женевською конвенцією саме Червоний Хрест має можливість відвідувати місця утримання наших військовополонених та надавати списки тих, хто там утримується.

Офіційним підтвердженням перебування людини у полоні є підтвердження Міжнародним комітетом Червоного Хреста.

На жаль, Росія в дуже поодиноких випадках допускає до місць утримання українських полонених і на території Росії, і на тимчасово окупованій території України. Відповідно офіційно підтвердженої інформації дуже мало.

Читайте також: Україна повернула з Росії групу депортованих дітей