Шукаємо можливості вирішити те, що не можуть інші: інтерв’ю з президентом “Лікарів без кордонів” Крістосом Крістоу

“Лікарі без кордонів” (Medecins sans frontieres, MSF) — міжнародна незалежна медична гуманітарна організація, яка надає медичну допомогу людям, які постраждали внаслідок військових конфліктів. Медики організації працюють у понад 70 країнах світу. І понад півроку “Лікарі без кордонів” безперервно рятують постраждалих від російської агресії в Україні.

Які проєкти вже вдалося реалізувати “Лікарям без кордонів”? З якими викликами стикається місія? Чому організація не втручається у політичні питання? Про це в інтерв’ю телеканалу FREEДОМ розповів міжнародний президент організації “Лікарі без кордонів” Крістос Крістоу.

— Чи була у вас уже можливість виїхати до прифронтової зони і яка ваша думка про санітарні умови в цих регіонах?

— Я почав свою поїздку в Україну тиждень тому і планую відвідати велику кількість місць у всій країні. Я особисто побачив, яку медичну допомогу “Лікарі без кордонів” надають населенню України у місцях, близьких до лінії фронту. Але ми не маємо доступу до тих областей, які все ще небезпечні.

Потреби у регіонах відрізняються. Десь на першому місці психічний стан, в інших регіонах потреби пов’язані із потребами внутрішньо переміщених [осіб]: житлом, продуктами харчування, медикаментами. До того ж багато людей потребують хірургічного втручання. Через військові дії вони мають поранення, переживають травми. В даний час ми шукаємо шляхи, щоб наблизитися до місць, до яких ми ще не змогли дістатися.

— В одному з ваших останніх інтерв’ю ви сказали, що кількість пацієнтів із травмами та пораненнями зменшилась. При цьому збільшилася кількість людей з гострими та системними захворюваннями. Які хвороби зараз найпоширеніші?

— Ми маємо завдання, які необхідно вирішити в короткі терміни. І це зазвичай хірургічні втручання. Однак зараз ми бачимо дедалі більше випадків хронічних захворювань. Ми бачимо потреби, пов’язані [зокрема] з наслідками гіпертонії, діабету. Ми також бачимо важливість психологічної допомоги людям.

Ми реально оцінюємо, що на нас чекає попереду. А попереду на нас чекає зима. Зима приносить безліч проблем, які ми намагаємося проаналізувати і знайти можливості вирішити те, що не можуть інші.

— Що відбувається з пацієнтом, коли ви доставляєте його до певної клініки?

— Ми працюємо пліч-о-пліч з українськими колегами-медиками, принаймні, у тій системі, яка існує. Можу відзначити злагодженість функціонуючої системи.

Однак з’являються потреби, пов’язані з війною, з якими ніхто не був знайомий. Таким чином ми відштовхуємося від оцінки ситуації та виступаємо допоміжною ланкою під координацією влади.

Коли йдеться про евакуацію, ми використовуємо новаторську ідею — евакуацію зі сходу на захід за допомогою поїзда.

Завдяки чудовій співпраці із залізницею ми розробили проект складу, який перетинає всю країну, і в ньому є кілька спеціальних вагонів для людей з різними патологіями, включаючи навіть реанімаційне відділення. І це наш внесок. Хоча ми й не вирішуємо, кому саме потрібна евакуація, але ми надаємо безпечне місце для переміщення з урахуванням першочергових потреб.

— Яка там надається допомога, окрім медичної?

— Одним із важливих компонентів підтримки, яку ми надаємо, є психосоціальна підтримка. І крім того, ми маємо справу із соціальними проблемами, знаючи, як людям важко покинути свої будинки. Але принаймні вони знаходять місце, де можуть почуватися комфортно в повсякденному житті.

— Скільки вже поїздок ви здійснили? Які наразі проекти реалізовують “Лікарі без кордонів” на території України?

— Почну перш за все з поїзда. Щонайменше раз на тиждень здійснюємо поїздки по всій Україні, зі сходу рухаємося на захід і назад.

Усередині поїзда є кілька різних підрозділів. Таким чином, у нас можуть бути люди, які прикуті до ліжка, люди, яким потрібна інтенсивна терапія, а також інші, які можуть просто поїздку перебувати в кріслі.

Кількість евакуйованих за медичними показаннями перевищила 1400 осіб. Ми також евакуювали 78 дітей-сиріт, що стало дуже потужним емоційним моментом як для нас, так і для них. Такі поїздки досить важкі та унікальні.

А паралельно з потягом ми маємо кілька напрямків діяльності по всій Україні — у Київській області (Гостомель, Буча), а також у Донецькій, Чернігівській, Харківській та Херсонській областях.

Я особисто був у Макарові, Дніпрі, Покровську, Запоріжжі, Івано-Франківську.

Госпіталь у Костянтинівці дуже близько до лінії фронту: я був такий вражений, побачивши, як ми працюємо пліч-о-пліч з хірургами, які надають допомогу постраждалим на фронті.

— З 2014 року дуже багато проблем і у Червоного Хреста, і в інших організацій з можливістю комунікувати зі сторонами, щоб забезпечувати волонтерську діяльність. Як ви вирішуєте це питання, з якими труднощами стикаєтесь під час виконання своєї роботи?

— Кожна війна має такі виклики. І в конкретній ситуації нам доводиться постійно вести переговори з усіма сторонами, щоб отримати доступ до тих людей, яких ми ще не дісталися.

Це частина моєї мети бути тут, щоб взаємодіяти з українською владою. І досі сигнали, які ми отримали, були дуже позитивними.

Ми намагаємося зробити те саме і з владою Російської Федерації. Ми намагаємося отримати безпечний маршрут, щоб дістатися цих людей, оцінити їхні потреби та діяти за ситуацією.

— Скільки українських лікарів та представників інших країн зараз перебуває з місією в Україні? Чи були якісь інциденти за півроку роботи місії?

— “Лікарі без кордонів” — це організація, яка працює більш ніж у 72 країнах та з 65 тис. колег. Ми мобілізуємо їх з усього світу, щоб мати можливість реагувати на всі потреби.

На даний момент в Україні маємо понад 150 міжнародно-мобілізованих з Аргентини, Колумбії, багатьох країн Африки та Європи, є лікарі з Канади та США, а також понад 500 українських колег, які раніше не чули про місію.

Ми підтримуємо пацієнтів у всьому світі, і дуже важливо розуміти, що нам потрібно продовжувати мобілізувати людей у місію. Ми здобули досвід, який буде дуже цінним і для наших українських колег.

— Реабілітаційний проєкт у Києві та Вінниці для військових, які вже не на службі, але поранені, або з іншими проблемами зі здоров’ям. Чи працюватиме цей проєкт в інших містах і які ще спецгрупи пацієнтів знаходяться під вашою увагою?

— Військові із пораненнями — наші пацієнти, цивільні із пораненнями — наші пацієнти. Насамперед, ми повинні їх евакуювати у безпечне місце та надати хірургічне лікування, рятуючи їхнє життя. Є й потреби тривалого лікування, вони можуть отримати їх у медичних закладах Києва чи Вінниці, з якими ми співпрацюємо.

Саме там ми вже надаємо більш специфічну допомогу, пов’язану з реабілітацією та поверненням людини до нормального життя.

— Хто ваші донори? Чи достатньо фінансування місії для роботи в Україні?

— “Лікарі без кордонів” не отримують жодних грошей від урядів, великих організацій. Ми покладаємось на щедрість людей. Ми маємо понад 7 млн. людей по всьому світу, які підтримують нас коштами. І це дає нам незалежність, яка нам потрібна для того, щоб працювати у різних точках світу.

Проте наші ресурси та наша здатність реагувати на кризи в усьому світі дуже обмежені. Тому ми намагаємось робити це пропорційно. Ми тут, в Україні, але ніколи не забуваємо, що маємо бути і в інших місцях, наприклад, в Ємені, Ефіопії чи Сирії. І ми продовжуватимемо там бути присутніми. Але ми знаємо, що наш внесок, можливо, не такий, як хтось очікує. Ми не очікуємо такої ж щедрості від різних країн, організацій та донорів, яку ми бачимо в ці дні в Україні для того, щоб бути здатними задовольнити потреби всіх, хто цього потребує і контролювати використання грошей у правильному руслі.

— У вас була зустріч із міністром охорони здоров’я України Віктором Ляшком. Яку роль зараз відіграє МОЗ у наданні вам допомоги?

— Міністерство охорони здоров’я сьогодні перебуває в авангарді реагування та задоволення медичних потреб населення України. Моя зустріч із міністром Віктором Ляшком була дуже позитивною. Ми хотіли насамперед зрозуміти, як ми можемо допомогти більше. Що ми можемо зробити як медична гуманітарна організація з більш як 50-річним досвідом роботи в таких умовах.

Ми також хотіли отримати дозвіл на можливість переговорів з іншою стороною, щоб отримати доступ до тих людей, з якими немає зв’язку.

Говорили про можливість мобілізувати всі наші ресурси, а також наше медичне обладнання з усього світу, полегшивши для цього перетин кордону. Зокрема, завести сюди медикаменти та роздати людям, які цього потребують.

Це були три цілі зустрічі, і для нас усі вони довгострокові. Нам потрібна можливість комунікувати з іншою стороною, щоб отримати доступ до небезпечних територій заради допомоги людям.

— Посттравматичний синдром це відстрочена масштабна проблема. У довгостроковій перспективі може виникнути пандемія ПТСР. Як люди можуть отримати психологічну допомогу вашій організації?

— Посттравматичний стресовий розлад це те, що ми все частіше спостерігаємо. І ми знаємо, що зазвичай медперсонал не ставить у голову свої потреби, але завжди намагається швидко справлятися зі стресом, щоб продовжувати надавати допомогу іншим.

Після шести місяців пережитих важких моментів кожен має право і має шукати таку підтримку. Я настійно рекомендую всім озирнутися довкола, подивитися на своїх колег і допомогти один одному, отримавши підтримку як медичну, так і психологічну.

Ми не можемо задовольнити ці потреби. Але ми проводимо тренінги. Ми даємо конкретні поради медичному персоналу, наприклад, у кол-центрах, як реагувати, коли вони отримують дзвінки від людей із районів, які наразі не перебувають під контролем українського уряду.

Ми також розвиваємо служби охорони психічного здоров’я у центрах прийому та інших установах для ВПО. Але цього не достатньо. І зараз я спостерігаю, що й інші організації створюють центри допомоги за сприяння міністерства охорони здоров’я.

— Ви поза політикою. Проте: чи є вже зроблені заяви, чи ви готові зробити їх, щоб привернути увагу до гуманітарних проблем, які є наслідком війни Росії в Україні?

— Є необхідність залишатися нейтральними та бути позитивними у своїх діях. Це медичний підхід. Разом із медичним підходом ми маємо те, що ми називаємо публічною позицією.

При цьому у нас є команда захисту інтересів, щоб стати очима, свідками того, що відчувають наші пацієнти. Бути їхніми голосами, говорити за них те, що вони не можуть озвучити. Ми робимо це постійно.

Свідчення, які ми чуємо під час евакуації людей нашим потягом, повідомлялися із записаним звітом. І ми продовжуємо робити це за кожної можливості, тому що ми не маємо жодних політичних чи дипломатичних цілей.

Ми робимо це, тому що ми повинні завжди залишатися голосами тих, хто втратив мову — наших пацієнтів.

Читайте також: Війна в Україні нагадує мені Грозний: інтерв’ю з координатором “Лікарів без кордонів” Крістофером Стоуксом