Щоб глибше розуміли, чому Україна — не Росія: про значення культурної дипломатії говоримо з представником Українського інституту Алімом Алієвим

Алім Алієв — український журналіст і правозахисник. Заступник генерального директора Українського інституту — державної установи України, яка представляє українську культуру та формує позитивний імідж України у світі.

Народився 1988 року в місті Чирчик в Узбекистані. Ріс у Криму. Вищу освіту здобув у Таврійському національному університеті ім. В. І. Вернадського. Магістр політології.

Співзасновник культурного центру “Кримський дім” і громадської організації “КримSOS”. Представник адвокаційних місій з питань Криму на майданчиках ООН, Ради Європи, Європарламенту, ОБСЄ.

Алім Алієв — гість програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

“Боротьба за свої права, свободу і за своє майбутнє посилює повагу до твоєї країни”

— Ти зараз працюєш в Українському інституті. Що це за структура, чим ви займаєтеся?

— Український інститут — це інституція Міністерства закордонних справ України [заснована 2017 року], ми через інструменти культурної дипломатії розповідаємо про Україну, її жителів, історію.

У нас є кілька напрямків. Мистецькі напрямки — через кіно, музику, літературу, візуальне мистецтво, театр. Є академічний напрям, коли ми працюємо з університетами по всьому світу. У нас є дослідження і секторальні проєкти, за допомогою яких ми розповідаємо про порушення прав людини в Криму мовою літератури або театру.

З початком повномасштабного вторгнення Росії інституція змінилася в кількох напрямках. Пішов величезний запит із різних куточків світу на те, хто такі українці й чому наш опір агресору такий масовий. Чому для росіян не було Києва за три дні, наприклад. Скоро в нас вийде курс з історії українського громадянського суспільства англійською мовою, де ми розповідаємо і про наші революції, і про наші еволюції, і про наші цінності. Чому для нас слова “свобода”, “гідність” — не просто слова. Чому сьогодні українці готові та борються за це, і готові перемагати за це.

— Тобто багато в чому це інформування світу.

— Так. Але що важливо, це і проєкти між українськими діячами мистецтв та діячами мистецтв з інших країн. Наприклад, ми беремо українського музиканта і беремо музиканта з Німеччини — і робимо спільний проєкт. Для нас важливо не просто привезти гурт, щоб він виступив, а побудувати зв’язки між українськими діячами культури чи науки та діячами іншої країни. Щоб була тривалість зв’язків. Тоді це і є культурна дипломатія, тоді і працює цей взаємообмін і краще розуміння одне одного.

— На початку повномасштабного вторгнення багато світових співаків, акторів, Голлівуд активно підтримували Україну, записували відеозвернення. Наприклад, Арнольд Шварценеггер, який своїми кількома хвилинами відео зробив більше, ніж багато журналістів, намагався донести насамперед до росіян — що ви робите. Як це змінюється з часом, наскільки інтерес зберігається?

— Ми добре розуміли, що спалах інтересу до України буде у 2022 році. Це була можливість для нас говорити про Україну з дуже різними акторами, художниками, журналістами, правозахисниками, дослідниками. І було важливо започаткувати довгострокові проєкти. Тому Український інститут тільки за той рік відкрив два своїх представництва — у Франції та в Німеччині, де системна робота з жителями цих країн дасть результат, як зараз, так і, наприклад, через п’ять років.

— А що це за проєкти? Що конкретно ви робите у Франції, в Німеччині?

— Наприклад, у Франції був проєкт “Українська Весна в Парижі”, де ми презентували різні музичні, театральні проєкти, були лекції в Сорбонні (Паризький університет, — ред.).

Якщо говорити про університети, то нам важливо мати довгострокові курси з україністики, в межах яких Україну вивчають не як частину Росії і сателіта Росії. Важливо, щоб такі курси або кафедри україністики з’являлися в різних університетах. Український інститут підтримує відкриття, розвиток таких точок україністики по всьому світу. Наприклад, зараз ми говоримо з Падуанським університетом (Італія), щоб з наступного семестру запустити там курс з україністики, де викладатимуть як місцеві викладачі, так і запрошені з України.

— Інститут займається питанням перекладів української літератури, наукових текстів?

— Перекладами займається переважно Український інститут книги. Але ми також перекладаємо українських істориків. У нас на початку 2024 року вийде книжка історика Сергія Єкельчика (канадський історик українського походження, — ред.) німецькою мовою в Німеччині. Те саме ми будемо робити у Франції.

Ми робимо презентації, просування українських письменників за кордоном, і ця географія постійно розширюється. Наприклад, 2023 року ми робили стенд на найбільшому книжковому ярмарку світу у Франкфурті, де представляли українську літературу та мистецтво. Ми намагаємося діяти дуже різними способами.

— Цікаво, а російський стенд там був?

— По-моєму, їх не було. Але я дуже добре пам’ятаю [2018 року] російський стенд із Прилєпіним (Захар Прилєпін — російський письменник, який активно підтримує путінський режим та ідеологію “русского мира”, — ред.). Ми у Франкфурті виходили з бойкотом, коли виступав Прилєпін, тому що у цієї людини немає морального права представляти та говорити від імені літератури в цивілізованому світі.

— Які культурні проєкти Українського інституту ти вважаєш ключовими?

— Є проєкти, які були ключовими не тільки для України, а й для європейської частини світу. Якщо говоримо про музичну культуру, то це “Євробачення-2023” у Ліверпулі [яке проходило від імені України]. Український інститут разом із партнерами проводив українські заходи в Ліверпулі, до них була величезна увага і музичної індустрії, і всього культурного світу. Ми представили сучасну Україну і говорили про нашу культуру сучасною мовою. Це важливо. Наприклад, у Ліверпулі відбулася перша світова прем’єра альбому “Харам” співачки Джамали разом з оркестром ВВС.

Також великий концерт “Щедрик” у “Карнегі-холі” в Нью-Йорку, який ми робили з партнерами. Тут долучилася, наприклад, неймовірна організація української діаспори в США Razom for Ukraine (“Разом для України”). І після тріумфальної американської прем’єри “Щедрика” в “Карнегі-холі” 1922 року через 100 років “Щедрик” знову повернувся.

Або наші інтервенції на Каннському кінофестивалі, коли українські режисери, продюсери представляли свої фільми. Сьогодні ми говоримо про [документальний фільм] “20 днів у Маріуполі”, який увійшов до шорт-листів американської кінопремії “Оскар”.

— У вас є думки, як змінювати меседжі, який ми несемо туди? Тому що війна затяжна. Два роки тому і зараз ми різні почуття відчуваємо.

— Коли ми заходимо в ту чи іншу країну, ми її досліджуємо за сприйняттям України, за сприйняттям культурних та історичних наративів. І ми бачимо, як сприйняття українців змінилося з 2022 року.

Віктимізація, тобто образ українців як жертви, змінилася на brave people — тобто українці як волелюбні та дуже сміливі люди, які борються за свою країну.

Цей наратив дуже сильно почав поширюватися як у нашій частині світу, так і в країнах Азії, Латинської Америки чи Африки.

Боротьба за свої права, за свою свободу і за своє право на майбутнє посилює повагу до твоєї країни.

Для нас важливо говорити з цього погляду універсальними цінностями. Для нас важливо, щоб нас не тільки жаліли та бачили ті трагедії, які сьогодні відбуваються (їх теж важливо показувати), але також, щоб бачили, як Україна попри війну реагує на масштабну агресію і створює нову цінність не тільки в країні, а для світу також.

— А що нам заважає доносити український погляд?

— Це комплексна річ. Що заважає? Період, який ми зараз проходимо, я називаю періодом повернення собі своїх імен, свого голосу. Тривалий час про нашу історію, про нашу культуру говорила Росія. Коли ми говоримо про славістику або русистику — це один із цих елементів.

Сьогодні іноді складно переконати, що перепрофілюватися з Росії на вивчення України — цього мало. Треба глибше зрозуміти, чому Україна — не Росія.

Друге. Росія вкладала і вкладає у свою культурну дипломатію, у свою пропаганду і дезінформацію величезні кошти. Я стикаюся з цим, коли ми, Український інститут, працюємо з Латинською Америкою, Африкою, Азією. Там неправди набагато більше, ніж правди та істини про нас.

І третє — це обмежене фінансування.

Ми в Україні маємо розуміти, що культура і наш голос за кордоном — це про підтримку і про нашу безпеку.

“Ми визначаємо, що для нас є “мир” і що є “примирення”

— Чітка позиція української влади та українських творчих діячів — не брати участь у заходах спільно з російськими представниками. Чи були винятки? Чи є підхід, наприклад, щодо ставлення до росіян, які засудили війну, виїхали з РФ і підтримують Україну?

— У перші дні повномасштабної війни ми закликали майже тисячу інституцій та окремих діячів культури по світу до закінчення війни припинити співпрацю з Росією, з інституціями, афілійованими з російською владою. Тому що сьогодні мені дивно, коли нам часом пропонують сісти з росіянами, з російськими інституціями, коли нам пропонують діалогові майданчики, якісь майданчики примирення. Я не розумію, як під час російських актів геноциду в Україні, ми сядемо, і будемо говорити про примирення.

Ми визначаємо, що для нас є “мир” і що є “примирення”.

Дуже важливо, коли в дефініціях є чіткість. Для мене, як і для моїх колег, закінчення війни — це коли останній російський солдат піде з усієї території України, включно з Кримом і Донецькою, Луганською областями. І коли в Росії відбудеться процес переосмислення цієї війни. І коли воєнні злочинці будуть покарані. Тобто для нас це дуже чітко і дуже важливо.

Ми точно не авторитарна країна, не авторитарна структура, яка говорить — так чи ні. Але ми рекомендуємо сьогодні не сідати для дискусії з росіянами, які афілійовані до російських структур, просувають російський наратив. Вони можуть себе називати “хороші руські”, “не дуже хороші руські”, але цей наратив ми відстежуємо. У нас є дослідження, наприклад, російських культурних інституцій за кордоном, їхньої діяльності. Зараз ми готуємо наступне дослідження про окремих акторів культури, які просувають через м’яку силу російські наративи.

— Тобто ми не говоримо про тих, хто в команді Путіна, в Росії. Йдеться про росіян за кордоном, які досі впливають на громадську думку?

— Так, вони можуть уже давно жити не в Росії, але просувати російські імперські наративи.

“Людські історії набагато краще зачіпають, ніж історії з цифрами”

— Дуже багато українських діячів культури після 2022 року виїхали з України, щоб не просто працювати, а доносити український погляд. Яка у вас із ними комунікація?

— У нас є комунікація з діячами мистецтв, які виїхали. Ми їх насамперед залучаємо в наші проєкти за кордоном, тому що це навіть із логістичного погляду набагато легше зробити, коли люди перебувають у Німеччині, у Британії, у Штатах тощо.

Але що важливо, що ми робимо і будемо робити більше, — говорити про діячів мистецтва, які на війні. Які до лютого 2022 року були цивільними людьми, творили, але сьогодні вони змушені захищати свою країну. Їх багато, і ми говоримо про їхній досвід. У нас є проєкт “Діячі мистецтва у війні”, коли ми говоримо про долі дуже різних людей.

Наприклад, нещодавно я повернувся з Бразилії. Спілкувався там із філармонією в Сан-Паоло, з музеєм сучасного мистецтва, з акторами, з Міністерством закордонних справ Бразилії. І одна з важливих форм, щоб доносити бразильцям ситуацію в Україні, інформацію про нас — через людські історії.

Людські історії набагато краще зачіпають, ніж історії з цифрами, суха статистика чи просто факти.

Людські життєві історії — це те, з чим працює мистецтво, з чим працює література, театр, візуальне мистецтво, кіно. Через такі історії ми намагаємося доносити сьогоднішню ситуацію.

— А українські художники й артисти, які не воюють, але залишаються в країні. Дуже часто цим людям важко, і фінансово, зокрема. Є думка про те, як їх підтримати?

— Це стосується і художників, і це стосується цілих індустрій. Приміром, кіноіндустрія, якщо ми говоримо про художній фільм, про ігрове кіно, то практично неможливо знімати під час повномасштабної війни. Це банально небезпечно. Таких людей мистецтва, очевидно, мають підтримувати і держава, і профільні інституції. Ми, Український інститут, говоримо з міжнародними культурними фондами про їхню підтримку.

Наприклад, Європейський фонд культури 2022 року надавав підтримку для митців, які не мали змоги навіть за комуналку заплатити. Це була і фінансова підтримка, і підтримка, щоб вони могли творити.

— А з українськими олігархами ви працюєте? У плані залучення їхнього капіталу для підтримки діячів мистецтв, культурних проєктів.

— Ми завжди керуємося цінностями, вони прописані в нашій стратегії і в статуті. Для нас важлива прозорість походження бізнесу, і не може йти мови, наприклад, про відмивання репутації. Тому ми вважаємо за краще працювати із середнім бізнесом. Я дуже радий, що в Україні з’являються потужні бізнес-асоціації, для яких важливо підтримати український культурний продукт не для того, щоб якось відбілити репутацію та хвалитися “ми це зробили”, а щоб справді допомогти посилити голос України.

— Як ти відповідаєш тим, хто каже, що зараз не час знімати кіно, не час витрачати гроші на виставки, на ваші поїздки по всьому світу, на круглі столи, конференції?

— Я також займаюся військовим волонтерством, дуже багато говорю з нашими військовими на фронті. Ми говоримо і про мою діяльність.

Я вважаю, що якщо той чи інший культурний продукт принесе ще більше підтримки, більше порозуміння у світі, то це потрібно підтримувати. Якщо це принесе просто розвагу або відтягне фокус уваги — це погана історія.

І якщо цей продукт не посилює критичне мислення українців (якщо ми говоримо про внутрішній продукт — про кіно, про серіал), а просто розважальний контент — я проти. Але я буду завжди підтримувати, та говорити, чому сьогодні важливо зробити якісний сучасний продукт про Україну, українську культуру і представляти українську культуру за кордоном.

Тому що в нас війна на виснаження, і нам не можна сьогодні втрачати увагу за кордоном. А якісний конкурентний продукт буде точно посилювати цю увагу.

“Криму буде більше в наших проєктах”

— У цій величезній трагедії, яку ви намагаєтеся донести до світу, не загубилася трагедія кримських татар? Вона яке місце посідає?

— Щодо кримських татар в Українському інституті є окремий кримський фокус. У нас є проєкти, які розповідають і підсилюють голоси Криму за кордоном. Крім того, на Кримській платформі ми робимо культурну програму. У нас є і театральні проєкти про Крим, про кримських політв’язнів. Ми запустили дуже важливий онлайн-курс про історію та культуру Криму і кримських татар англійською мовою. Він популярний, його можна дивитися, читати. Ми працюємо з Джамалою, як із голосом, що ретранслює кримськотатарську музику, ми працюємо з іншими музикантами й акторами.

Крим завжди був інтегральною частиною. Я як заступник гендиректора, який є кримським татарином, це прекрасно розумію і відчуваю. Тому, я гадаю, Криму буде більше в наших проєктах. І сподіваюся, що Криму буде більше в тих країнах, які сьогодні ще не дуже добре розуміють, чому Крим має бути деокупований. Був дуже потужний міф про російський Крим, який сидить ще в головах жителів різних країн.

У січні 2023 року я був в Індонезії. І там я чув міф, що Росія і Путін — найбільші друзі мусульман. Я їм кажу: “Друзі, подивіться, перше, що зробила Росія після початку війни 2014 року, — убила мусульманина”. Ришат Аметов, вбитий у березні 2014 року, був першою жертвою російсько-української війни. І коли ми говоримо про репресії кримських татар, мусульман, то цей міф руйнується. І тоді у відповідь: о, в Україні є свої мусульмани, є мусульманський корінний народ, є традиції кримських татар…

Ми це маємо пояснювати і про це говорити так само з нашими найближчими сусідами. Наприклад, з Туреччиною про це багато говоримо. Хоча Туреччина, на щастя, сьогодні має дуже чітку позицію щодо Криму. Для них Крим — це окупована територія, і вони не визнають окупацію.

— А як твої рідні та друзі в Криму, ти можеш із ними спілкуватися?

— Є мій Крим, він дуже чекає на звільнення. Коли я щодня говорю з близькими в різних куточках Криму, вони кажуть: “Алім, коли, коли?” Люди дуже чекають.

Сьогодні важливо кримським татарам зберігати ідентичність. Це, напевно, одна з ключових речей, яка важлива для мене. Мова, культура, історія — це те, чим я займаюся в Українському інституті. І це важливо робити на півострові.

Досі [в Криму] в домашніх умовах дітей вчать кримськотатарської мови, щоб не втратити мову. Це важливо.

І всі вірять, що скоро настане час, коли над нашим Аюдагом зійде сонце і два прапори повернуться — український і кримськотатарський.