Шансів бути почутими — дедалі менше: що кажуть експерти про антивоєнні протести росіян

Наближається річниця російського повномасштабного вторгнення в Україну. За даними Генерального штабу ЗСУ, за рік країна-агресор втратила понад 130 тисяч солдатів. Однак серед цих людей далеко не всі добровільно пішли на війну. Результатом кремлівської задумки стали численні жертви серед українського населення, зруйновані міста і села, горе в родинах — як українських, так і російських. 

Мобілізація принесла чимало горя самим росіянам, чий уряд вирішив піти війною проти України. Ці процеси, як і раніше, хвилюють населення Росії. Кожен реагує по-своєму: одні — мігрують, інші — відкрито виступають проти війни, залишаючись у Росії, треті — незадоволені, але мовчать. 

Російські правозахисники, які надають допомогу людям, втягнутим у проблеми війни, діляться різними спостереженнями. Головна порада від більшості — краще виїхати з країни. Але що робити незгодним, які не хочуть залишати Росію? Які способи протесту залишилися у росіян, коли працює репресивна машина РФ? Про це в ефірі телеканалу FREEДОМ розповіли:

• Олексій Барановський, російський адвокат, представник З’їзду народних депутатів Росії;
• Тимофій Мартиненко, російський активіст молодіжного демократичного руху “Весна”;
• Микола Полозов, російський адвокат, який має право займатися адвокатською практикою в Україні;
• Даавр Доржин, член Конгресу ойрат-калмицького народу (РФ);
• Іван Чувіляєв, прес-секретар фонду “Идите лесом” (РФ).

Олексій Барановський: Національні легіони Росії мають бути напоготові цього року

— Час листів і пікетів давно минув. У Росії просто за гучні слова проти російської пропаганди можна сісти до в’язниці. При цьому раптом з’являється активіст (колишній співробітник одного зі штабів Олексія Навального, — ред.) Іван Лузін, який пропонує опозиції піти вкотре по колу написання листів. Але з огляду на те, що ця відозва з’явилася одразу після аналогічного послання (керівника політичної партії “Яблуко”, — ред.) Григорія Явлінського, пафос якого також полягає в тому, що Україна повинна перестати чинити опір, мені здається, це ланки одного ланцюга. І вони спрямовані не на те, щоб підтримати Україну і захиститися від агресора, а на те, щоб забалакати Путіна якимись другорядними ініціативами. Це дуже смішно. Спочатку — листи, потім можна піти на колінах постояти перед Путіним, що ні до чого не призведе.

Нещодавно в Європарламенті проводили форум вільних народів Росії, і від європейських колег уже лунає доволі недвозначне розуміння, що жодного діалогу з путінською Росією бути не може. Тому обговорюють, як вибудовувати відносини з Росією після Путіна. І це справді важливо, бо не має бути вакууму після того, як путінський режим обвалиться. А він уже неминуче, на мій погляд, завалиться під тягарем усіх скоєних злочинів, які вже для всього світу очевидні.

Є дві справи, які повинен робити громадянин Росії, який виступає проти війни, Путіна і за зміну існуючої ситуації. Або ти борешся якимись підпільними партизанськими методами всередині Росії — всім відомі підпали військкоматів.

Але набагато важливіше вибудовувати підпільні мережі однодумців, соратників, які зможуть сказати своє вагоме слово тоді, коли путінський режим почне сипатися. Друга частина — це ті російські військові підрозділи, чеченські, башкирські та інші, які після розгрому путінської армії на полях боїв в Україні, рушать до Москви.

Ми прогнозуємо, що ці події можуть початися вже цього року. Ось тоді підпільні осередки всередині Росії дуже знадобляться тим легіонерам, які увійдуть у Росію з боку України, тому що внутрішня підтримка теж важлива. Це не означає, що сьогодні вже потрібно йти атакувати поліцейські дільниці тощо. Але бути готовим до подій, які неминуче почнуться в Росії цього року, я думаю, це зараз головне завдання.

На з’їзді народних депутатів, який я представляю, 22-23 лютого у Варшаві ухвалюватимуть концепцію проєкту Конституції Російської республіки. “Російська республіка” — це поки що робоча назва, мається на увазі держава, яку буде створено після падіння путінського режиму. Народні депутати обговорюватимуть це, як ми собі уявляємо.

Країна має бути перезавантажена повністю. Тобто має відбутися зміна всіх конституційних основ РФ. Навіть цієї назви більше не буде.

Тепер буде укладено новий федеральний договір із регіонами. Очевидно, що, наприклад, Чеченська республіка Ічкерія захоче жити самостійно. Можливо, якісь інші національні регіони республіки теж. Але всі інші регіони повинні будуть вирішити, на яких умовах вони живуть разом, або теж ідуть у вільне плавання. Це вільний демократичний процес. Саме в такому ключі йде зараз дискусія на з’їзді народних депутатів.

Можливі протестні настрої зростають, але вони більше зростають поки що лише на кухнях. Тому що РФ — це вже повноцінна поліцейська держава. Зараз відбувається процес закипання всередині суспільства, помноженого на соціальні негаразди, падіння рівня життя.

Бюджет РФ буде все більш дефіцитним. Це не означає, що Путін буде менше воювати. Це означає, що бюджетники будуть менше їсти. Тому соціальне невдоволення наростатиме і врешті-решт призведе до вибуху. А тут і легіон підійде, і партизани теж не дрімають.

Микола Полозов: Війною Кремль не тільки знищує Україну, а й вирішує свої національні питання

— Важливо розуміти, що російська влада розглядає війну і мобілізацію не тільки як засіб досягнення якихось військових цілей, а й як розв’язання, зокрема національних питань. Буквально в перші дні вторгнення в одному з провідних російських видань було опубліковано маніфест, у якому прямим текстом йшлося про остаточне вирішення українського питання, про знищення України як держави, українців як нації.

Однією зі стратегій Кремля є вбивство громадян України руками інших громадян України. Тому, звичайно ж, особливі зусилля влада спрямовує на те, щоб втягнути в цю м’ясорубку якомога більше громадян України, які проживають на окупованих територіях. Ми це бачили навесні і влітку на території Луганської та Донецької областей, де нині фактично все чоловіче населення вже відправлено на війну.

Якщо немає можливості виїхати, то, звичайно ж, необхідно думати про власну безпеку. Активно розвивається культура доносів, репресії все частіше набувають хаотичного характеру. Це може зачепити кого завгодно. І в цьому разі, звісно, протидіяти такій державній репресивній махіні дуже складно. Краще заздалегідь обзавестися контактами правозахисників і піклуватися про своє здоров’я, тому що в умовах російської в’язниці здоров’я, напевно, єдиний ресурс, який є у людини. І, напевно, варто зберігати надію, що цей час рано чи пізно закінчиться.

Усе одно в Росії залишаються адвокати, правозахисники, які, незважаючи на ці жахливі умови, з ризиком для себе, здійснюють правозахисну діяльність, надають юридичну допомогу. Часто вони розуміють, що багато в чому їхня робота може бути навіть і безглузда, враховуючи, що судів у Росії як таких немає. Але тим людям, які стають зараз політв’язнями, важливо, щоб суспільство про них дбало — це надає їм сил і впевненості, тому що надія — це те останнє, що путінський режим хоче забрати в цих людей.

Росія поки що є поки що членом ООН. Згідно зі статутом, комітет з прав людини ООН може розглядати звернення і навіть направляти запити до Росії. Це, по суті, єдиний інструмент міжнародного впливу на російську владу, якщо ми говоримо про кримінальні справи.

Тимофій Мартиненко: Ми не знаємо, якою була б Росія без протестів

— У Росії зараз досить складно організувати якусь масштабну кампанію, яка б об’єднала велику кількість людей. Ми бачимо це на прикладі нашого руху, який прагнув об’єднати всіх росіян, налаштованих проти війни. І в підсумку ми виявилися фігурантами численних кримінальних справ, “іноземними агентами”, “екстремістською організацією”.

Але звернення — це одна з тих небагатьох форм опору і висловлення своєї думки, яка поки що залишається легальною. І в нас теж є доволі великий досвід зі зверненнями. Зокрема, ми збирали звернення до Державної Думи, пропонували людям надсилати листи з вимогою припинити війну і відправити Путіна у відставку як організатора цієї війни.

Ми зібрали близько 50 тисяч таких листів, і не знаємо жодного випадку переслідування за такі звернення. Зокрема, тому що за законом не можна переслідувати за звернення до органів державної влади навіть із критикою. Хоча складно говорити про закони в Росії зараз. З іншого боку, це непублічне звернення, тобто це спілкування між депутатом і виборцем, яке відбувається непублічно і не потрапляє поки що під нову статтю про публічну дискредитацію армії. Тому це лазівка, яка поки що ще залишилася для висловлення своєї думки. Безумовно, нею треба користуватися. Безумовно, що більше людей хоча б у такий спосіб висловлять свою думку, то вищий шанс якимось чином вплинути на органи державної влади.

Нам здається, нібито акції та всі інші публічні протести не приносять жодного результату. Насправді ми просто не знаємо, якою ситуація була б без цих протестів. Можливо, все було б набагато набагато гірше. Тому потрібно користуватися запасними способами висловлювати свій протест.

Я не думаю, що звернення можуть зупинити війну. Але, тим не менш, є гарний приклад із мобілізацією. Вона пройшла набагато м’якше там, де протестували. А в регіонах, у селах, де люди ніколи не протестували і загалом звикли поводитися досить тихо, було по-іншому.

Наприклад, у тій же Москві мобілізація була незрівнянно м’якшою, ніж у селах. Тому, можливо, протест не може повністю переломити політику влади, і навряд чи вона дійсно на це піде. Їй важливо показувати, що ніщо не може вплинути на рішення Путіна, але, тим не менш, протест може пом’якшити якісь речі або щось змінити.

У вуличного протесту завжди є дві мети. Перша мета — це вплив на органи влади. Друга мета — це вплив на суспільство. Ті, хто сумнівається — ті, хто ще не приєднався до протесту, можуть це зробити. Ми отримували дуже багато фідбеку від людей якраз про те, що їм дуже допомагає розуміння того, що існують ті, хто налаштований проти війни, що вони не самотні, що в них є однодумці, що їм є, з ким об’єднуватися. І це мотивує, зокрема висловлювати свою позицію, продовжувати брати участь у протестах.

Даавр Доржин: Скоро не росіяни реагуватимуть на дії Путіна, а навпаки

— Тривають спроби активного опору, десь продовжують палити військкомати, десь щось вибухає. Але це поодинокі випадки, і за це ніхто не бере на себе відповідальність, бо розуміють, що по шапці дадуть дуже сильно. А це демотивує росіян усередині країни.

Еміграція, яка виникла після вторгнення 24 лютого і після оголошення мобілізації у вересні 2022 року, — це все одно краще, ніж якби люди йшли на фронт. Чим менше людей бере участь у бойових діях, тим краще. Тому що в українських захисників звільняється сили, менше боєприпасів потрібно і можна перерозподілити сили для іншого напрямку.

Що стосується нас (представників національних республік і жителів Росії загалом, — ред.), то це сумна історія в тому сенсі, що, з одного боку, ми отримуємо людей, які мають досвід бойових дій, і я далеко не впевнений, що вони дотримувалися законів і звичаїв війни. Вони повернуться до нас рано чи пізно, і нам буде досить важко розв’язувати проблему травмованого в усіх сенсах населення. До того ж втрати доволі великі, особливо серед мобілізованих. Я б сказав, навіть гігантські. І в цьому сенсі ситуація досить драматична.

Але я думаю, що впадати у відчай немає сенсу. Це ще більше підтверджує тезу про те, що Україна має якнайшвидше перемогти, щоб цей морок завершився.

Війна — це ж у відомому сенсі консервація суспільної свідомості. Речі, які здаються сталими й незмінними, дедалі більше й більше приваблюють суспільні маси. І люди намагаються згуртуватися навколо них. У нормальних суспільствах це якісь інститути типу президента, парламенту, збройних сил. Україна — хороший цьому приклад. У Росії це тільки починається. Тому що інститутів особливо в Росії немає.

Чи довго це може тривати, я не знаю. Але є непрямі ознаки. По-перше, у Путна скоро вибори. І я думаю, що він набере свої відсотки, якщо вибори все ж відбудуться. Тому що він явно налаштований на якесь тривале продовження конфлікту або, принаймні, доти, доки та сторона не запросить переговорів. Тому росіяни, швидше, реагуватимуть на його поведінку, а не він на поведінку росіян.

Іван Чувіляєв: У жителів республік Росії немає ілюзій про те, що відбувається

— Що менший населений пункт РФ, то менше там ілюзій щодо війни та мобілізації. І ті, хто до нас звертаються, прекрасно розуміють, що мобілізація це не гра. Це інструмент приниження і тортур.

Жителі Бурятії, Якутії, Дагестану, Інгушетії прекрасно розуміють, що мобілізація це інструмент знищення населення цих республік. Жителі малих міст прекрасно розуміють, що ті, хто мобілізований, додому не повернуться. Яке може бути ще ставлення до карателів? Вони їх бояться, вони їх, можливо, приховано ненавидять, але ненависть свою не хочуть зайвий раз висловлювати.

Влада в РФ не боїться ніяких хвилювань, протесту, громадської думки.

На самому початку війни представники всіх сфер суспільства — від діячів мистецтва до лікарів, програмістів і священиків писали відкриті листи з протестами проти війни. Я був серед цих людей. Коли я вже виїхав із країни, через півроку, мені прийшла на електронну пошту чергова відповідь від депутата.

Інших методів просто вже не залишилося. А які ще є шляхи до того, щоб елементарно висловити свою незгоду, крім відкритих листів на території РФ? Будь-яка людина прекрасно розуміє, що якщо вона вийде на пікет, її посадять у в’язницю і, можливо, ще поб’ють і зроблять інвалідом. Якщо вона опублікує пост у соціальній мережі, на неї заведуть кримінальну або адміністративну справу.

Якщо ми будемо надавати всебічну підтримку і мобілізованим, і тим, хто не хоче брати участь у війні, допомагати будь-яким антивійськовим ініціативам і протестам усередині держави, якщо ми робитимемо цих людей чутними та видимими, тоді, можливо, є якісь шанси вплинути на подальший розвиток подій і припинити війну. Таким чином ми зможемо зробити РФ безпечнішою для світу. А якщо ми мовчатимемо і займатимемося своїми справами і говоритимемо про те, хто винен, а хто — ні, не буде кінця ні війні, ні терору.

Читайте також: Покинуті та забуті: що відбувається з мобілізованими Путіним росіянами (ВІДЕО)