Російська влада стежить за нашою творчістю: інтерв’ю з лідером гурту “Ногу свело” Максом Покровським

Лідер гурту “Ногу свело” Макс Покровський — один із тих російських музикантів, які не тільки засудили повномасштабне вторгнення РФ в Україну, а й підтримують нашу країну своєю творчістю.

Так, у червні 2022 року вийшов кліп Покровського на пісню “Україна”. У ній він назвав Україну своєю другою половиною. З 24 лютого 2022 року Макс Покровський записав близько десятка антивоєнних пісень.

У грудні “Ногу свело” випустили кліп на пісню “Вальс улетающих птиц”, який спродюсувала і зняла його дружина Тетяна. У ньому показано безглуздість і трагізм загибелі людей на війні.

“Вальс улетающих птиц” — це пісня і кліп про те, на що ми перетворилися, поетичний виклад думки про гудок поїзда. Так, поїзд уже летить під укіс, і в Росії майже не залишилося шансу з людським обличчям вийти з цього історичного штопора. Тим, хто підтримує війну, навіть невтямки, про що йдеться — у них все “добре”, у чому вони активно переконують себе щодня, ігноруючи тисячі й тисячі свіжих могил”, — йдеться в описі “Вальсу”.

“Ногу свело” з 24 лютого 2022 року жодного разу не гастролювали в Російській Федерації, а самого Покровського влада РФ внесла до списку так званих “іноагентів”.

Про те, як реагують на антивоєнну творчість гурту “Ногу свело” в Росії та у світі, про своє ставлення до України та українців, про те, чому зараз росіяни виїжджають з країни в ефірі телеканалу FREEДОМ розповів лідер гурту МАКС ПОКРОВСЬКИЙ.

— Чи стежать за вашою антивоєнною творчістю в Росії? І хто є цільовою аудиторією ваших сьогоднішніх пісень?

 — Я думаю, що в Росії стежать. Нещодавно, на свій превеликий подив, під час діалогу з відомим Володимиром Міловим (російський опозиційний політичний і громадський діяч, голова партії “Демократичний вибір”) він мені відкрив очі, наприклад, на те, що навіть велика кількість людей з його кола передплатників не знають про нашу антивоєнну діяльність.

Він близько місяця тому був у нас на концерті у Вільнюсі, зробив пост і як саундтрек узяв одну з наших протестних довоєнних пісень. І хтось із його підписників йому написав: “Ой, не знали, що в них там ще щось, крім “Хару мамбуру” є. Я не думаю, що це, звичайно, показово, але, тим не менш, це існує.

У Росії за нашою творчістю стежить насамперед влада, це досить зрозуміло. Як зрозуміло і те, що моя усмішка є вельми саркастичною. Тим не менш, вони стежать.

У Росії стежать ті, кому дуже потрібно ідентифікуватися, як таким, що не збожеволіли, як тим, хто розуміє, що вони не самі залишилися. Тому що дуже багато людей залишилися морально і психологічно на самоті, вони ненавидять цю війну, а з їхнього оточення всі інші приймають цю війну.

Тому я повторю слова Рома Ліберова, автора проєктів “Ми є” і ще трохи більш раннього проєкту “Після Росії” про те, що Рома ніколи не думає про цільову аудиторію. Я теж не думаю про цільову аудиторію, але, напевно, вона такою є.

Ну і, звісно, окремі слова про тих українців, яких я ніколи не розцінював у найгарнішому розумінні цього слова як цільову аудиторію, тому що цей термін дає трохи холодний підхід до можливої аудиторії. А тут, звісно, про це мови бути не може.

Просто в якийсь момент ми свібрували з українським народом. Шалено шкода, що це вийшло на тлі цих кошмарних подій. Але добре, що вийшло.

— Чи є, на вашу думку, якась частка відповідальності у відомих музикантів за те, що вони зараз транслюють щодо того, що відбувається? І чи повинні зараз відомі музиканти, лідери думок, можливо, кумири молодості просувати якісь тези чи думки?

— Я весь час намагаюся втримати себе від формулювання “повинні”, бо просто я це особисто не люблю. Я навіть не готовий це якимось чином обґрунтувати, окрім як, своїми внутрішніми властивостями. Мені дуже не подобається це слово.

Проте відтоді, як почалася війна, коли я зробив невдалу спробу об’єднати всіх російських музикантів, до яких у мене був якийсь прямий або опосередкований доступ, щоб сказати своє слово про те, що нам не потрібна війна, у глибині душі я розумів, що це абсолютно необхідно. Тому що, якби в перші дні ми б усі разом стали однією стіною і заявили про те, що нам огидна ця війна, ми б мали право називатися якимось суспільством.

І, звісно, ставлення у світі, принаймні в тій частині світу, яка жваво цікавиться й перебуває ментально близько до цього жахливого періоду часу й до цієї події під назвою “війна”, українці, напевно, ставилися б до нас по-іншому. Ну, погодьтеся, можна.

І той народ, у якого авангард в особі музикантів такий, що в перші дні війни встав і сказав своє слово, напевно, заслуговує, якщо не на повагу, то, принаймні, на якесь інше ставлення — пильніше, уважніше, бо його авангард гідний поваги. На жаль, цього не вийшло.

Тому, уникаючи слова “повинен”, я можу сказати, що мені дуже гірко, що музиканти не об’єдналися і цього не сказали. Я вважаю, що та людина, яка обрала для себе професію бути публічною, — а публічна людина заробляє собі на життя своєю публічністю, — то якщо заробила собі на хліб, будучи публічною, зароби собі і в якомусь сенсі й проблеми.

Так, відповідай за те, що ти публічний і скуштуй зворотний бік публічності. Відповідай перед собою і перед тими, хто тебе слухає, і лідером чиїх думок ти є. Ти відповідаєш за їхню думку. Багато хто вирішив цього не робити.

— Багатьох відомих артистів, які, зокрема, з вами на одній сцені свого часу виступали, ми побачили в ролі “придворних менестрелів”. На концерті в Лужниках такий шабаш відбувався або на підспівуванні у Шамана, який зараз теж з певною метою Кремля співає певні пісні. Це що — позиція чи тиск режиму?

— Ми на прохання наших друзів, незалежних російських медіа, записали новорічне привітання. Це навіть не можна назвати привітанням, у ньому я говорю про те, що це був складний рік, і він для всіх був складний по-різному. І з певною, дуже сподіваюся, зрозумілою для всіх часткою сарказму я кажу, що для “z-артистів” цей рік був теж складним.

Складним він був якраз тим, зокрема, що вони стояли за спиною Шамана. Тому що “z-артисти” звикли за попередні роки стояти за спиною Алли Борисівни Пугачової на різдвяних зустрічах. Тієї самої Алли Пугачової, яка була і залишається честю і совістю цієї тієї нещасної країни, на яку поступово перетворилася Росія.

І, звісно, стояти за спиною Алли Борисівни… Багато хто їй заздрив, багато хто, звісно, хотів бути і на її місці, але це все-таки різні речі. Дорогі мої недорогі “z-артисти”, стояти за спиною Пугачової — це почесно, а стояти за спиною Шамана — це, звичайно, серйозне випробування.

Я, зрозуміло, зараз їх не шкодую. Для тих, кому трохи це незрозуміло, я намагаюся весь час конкретизувати думку в цей найтяжчий час, тому що, звісно, люди до всього ставляться дуже чутливо, а тим паче, українські люди.

Мене, насправді, хвилюють більше не “z-артисти”, тому що “z-артисти” вельми зрозумілі, вони зрозумілі у своєму огидному єстві. Але в тому, що відбувається з ними, не виникає жодних сумнівів, принаймні в залишках притомної частини суспільства Росії.

Зовсім інша історія для мене — це двостулкові. Це ті, хто намагається всидіти на двох стільцях. І це, на мій погляд, складніший варіант, тому що у них є якийсь простір для маневру, і цей маневр може бути в будь-який час здійснений. І ось це мене дратує набагато більше.

— І вже якщо я згадала про цей самий концерт у Лужниках, то дуже багато хто в Шамані побачив успадкування часів нацистської Німеччини. Що ви про це думаєте?

— Я не хочу вас дивувати, оскільки я свідомо залишаюся громадянином Росії заради тих, хто не заплямував ім’я росіянина, про що я говорив у своєму новорічному привітанні рік тому. Я утримуюся від прямих аналогій із нацистською Німеччиною.

З іншого боку, образ Шамана разюче схожий на образ хлопчика з фільму Ріфеншталь. Ще є величезна кількість елементів, інструментів, просто якихось прийомів, узятих із технології — перепрошую, що я не дуже готовий до цього формулювання, — якою користувалася Німеччина в 40-ті роки. Звичайно, це впадає в очі. Тому, що я можу сказати? Напевно, експерт скаже краще.

— Якщо говорити про тих людей, які зараз виїжджають із Росії, чи можемо ми зараз скласти якесь враження про те, що це за люди? Вони тікають від чого? Від незгоди з режимом, або від дискомфорту через те, що є така ізоляція країни? Що змушує росіян залишати країну, і що чекає на них за кордоном?

— Це дуже гарне запитання в тому сенсі, що воно важливе, воно дуже важке. Воно дуже ємне. Я не знаю, чи маю я право говорити від імені всіх, тому що, напевно, не дуже багато знаю, але щось знаю.

По-перше, у 2023 році ми дали велику кількість концертів, у нас було чотири тури в Європі, і я бачив велику кількість росіян, які приходили на наші концерти і виїхали від війни. Причини там схожі, але це не одна причина.

Хтось поїхав дійсно від війни, комусь це огидно, хтось не може, не приймає. Я, до речі, росіян таких зустрічав не тільки в Європі. Я згадую дівчину, яку я зустрів випадково в кафе, купуючи сніданок собі і своїй дружині Тані в Буенос-Айресі. Просто російськомовна дівчина-росіянка підійшла до мене, сказала, що мене впізнала.

Багато росіян кажуть, що вони давно вже хотіли виїхати, і ось зараз, що називається, просто настав момент. З одного боку, звісно, ці росіяни, можливо, не варті того, щоб їм у пояс вклонитися і сказати “Спасибі вам за вашу антивоєнну діяльність”.

З іншого боку, якщо це спонукало цих людей на те, щоб вони покинули країну, і поза країною у відносно демократичному суспільстві шукали своє майбутнє, це не причина на них дивитися зверхньо.

Я не знаю, що чекає росіян, на жаль, я не знаю, що чекає українців. Я не знаю, що чекає взагалі на нас, кожного по-різному з точки зору поведінки країн Заходу. Зокрема, країн Західної Європи, які дають можливість великій кількості дуже багатих людей, замішаних у різних фінансових схемах взаємодії з Росією, з російською економікою, з усім, що пов’язане з жахливою діяльністю Росії, уникнути санкцій і відповідальності.

Це, напевно, не найстрашніше, що відбувається. Все-таки, напевно, найстрашнішим є те, що допомога Західної Європи Україні є вельми хаотичною і вельми такою, що суперечить одна одній.

Скажімо, рекордна кількість ресурсів, яку було куплено у Росії країнами Західної Європи, у 2022 році ніяк не в’яжеться з їхньою підтримкою України. Точно так само і у ставленні до росіян. Тобто страждатимуть якісь безневинні росіяни, звичайні, прості, яким створюватимуть різні перепони в перебуванні за межами Росії, зокрема, на території Євросоюзу, тим більше, Шенгену.

І при цьому ті, хто справді мав би потрапити під санкції, вони будуть спокійно себе почувати. Ось ці всі історії з вилученням машин із російськими номерами — це все якось дрібно, це все вдаряє, знову ж таки, по тих, кому варто було б бути за межами країни, бо, можливо, вони й будуть початком чогось хорошого і світлого.

— Це ваша думка, на яку ви маєте повне право. У вас є позиція, ви її чітко заявляєте. Вам доводилося стикатися з людьми, які її не розуміють і не приймають на рівні ваших висловлювань або навіть на рівні творчості? Не всі ж росіяни згодні з вашими антивоєнними піснями. Хто ці люди? Чи можливо таких людей у чомусь переконати і якось пояснити, що відбувається?

— Зрозуміло, я усвідомлюю, що величезна кількість не розуміють і не поділяють наших позицій, висловлених у творчості.

Я з моменту початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну додому не їздив, а з росіянами на московських, пітерських або будь-яких інших вулицях міст не говорив. Зрозуміло, про ту кількість погроз і бруду, які ми отримали, і які ми всі зберігаємо просто для історії, говорити немає сенсу. Ми про це навіть сказали публічно в нашому кліпі, наприклад, “Покоління Z”, де спливають ці ненавидячі коментарі.

Але кліп “Покоління Z” вийшов у нас у перше півріччя війни, а зараз уже настає четверте. Тому за цей час, зрозуміло, такого нерозуміння, таких знаків нерозуміння, бруду, неповаги, хамства, звірства, ось, звісно, була така кількість. Я просто навіть не знаю, як можна сказати, що нам доводиться з цим стикатися. Ми себе просто від цього відгородили.

А переконати таких людей, я думаю, нам нашими піснями не вдасться. Їх вдасться переконати тільки якимись виховними заходами, приблизно такими самими, які використовували в поствоєнній Німеччині, коли люди там голодували, і за перегляд документального фільму про фашизм людям давали поїсти, їм давали юшку за перегляд документального кіно.

Але до цього ще планета і та її частина, яка активно залучена з одного і з іншого боку в цю війну – як у війну, так і в антивоєнний рух, — до цього ми поки що не дожили.

У Росії все, на думку дуже великої кількості людей, які перебувають там, все прекрасно, на превеликий жаль. Набагато важливіше те, що нам вдається якимось чином підтримати тих, кого переконувати не треба, але підтримувати їх треба.

Я б хотів вам прочитати два коментарі, які ми отримали на нашу найсвіжішу роботу — це “Вальс літаючих птахів”. Це наша пісня і відеокліп, режисером якого, до речі, стала Таня Покровська. І ми з нею отримуємо абсолютно приголомшливі відгуки на цей кліп. І тому, можливо, це буде частково відповіддю на ваше запитання.

— Який фідбек у цієї композиції, і чи вдалося донести цією піснею те, що хотілося?

— Так, це важкий кліп. Причому історія така. Коли я писав пісню — а писав я її вже більше, ніж півроку тому — чомусь маячила думка про прозріння, думка про усвідомлення країною, народом тієї страшної помилки, яку цей народ робить, зробив і продовжує робити.

Це якась була абсолютно дитяча, наївна й утопічна думка, і коли ми стали думати з Танею про кліп, ми продовжували тоді говорити такі слова: усвідомлення, усвідомлення, усвідомлення. І потім ми зрозуміли, що ніякого усвідомлення немає.

І те, про що співається в пісні, і те, про що говориться в кліпі, ніби збігається, але посил там навіть трохи різний. І ось, напевно, тому вона така…

Про свою власну роботу, про нашу з Танею роботу говорити, що вона різнопланова — це трошки нескромно, але я все-таки дозволю собі це зробити. Багато так званих прогресивних росіян, і не так званих, які щось намагаються робити для країни, які перебувають переважно за межами Росії, використовують певний термін — “перезіберемо”. Тобто, вони хочуть перезібрати країну.

У цьому кліпі, мабуть, ідеться про те, що зараз, судячи з того, в якому стані перебуває країна, її не перезіб’єш. Або перезібравши, перезібравши ще в щось страшніше. І це якась констатація.

Я вам прочитаю два коментарі. Один із них залишила росіянка чи українка, я не знаю, мені чомусь, усе-таки, здається, росіянка: “Ого, а ви справді любите свою країну і сподіваєтеся на її пробудження. Скільки болю”.

Це дуже важливо, тому що жодного разу з моменту початку війни, повномасштабної, як мінімум, я не сказав, що я ненавиджу Росію. Я не сказав, що я ненавиджу всіх навколо. Я ненавиджу тих, хто розв’язав війну. Я ненавиджу тих, хто підтримує цю війну.

І, до речі, останнім часом мені дуже часто ставлять запитання. І ось завдяки цим коментарям, завдяки наступному, я зрозумів одну річ. Мене дуже часто запитують: “Як ви думаєте, Максиме, який відсоток тих, хто підтримують війну, і тих, хто не підтримує війну?”.

Я досі не знаю, яке між ними процентне співвідношення. Але я знаю, що мене тепер цікавить інше — який відсоток байдужих. І мені чомусь здається, що в Росії відсоток байдужих більший, ніж відсоток тих, хто підтримує війну, і тих, хто її не підтримує, разом узятих.

Багато людей, до речі, кажуть інше, кажуть і пані Альбац (Євгенія Альбац, російська журналістка, політолог), і Мілов, і один мій знайомий дуже гарний юрист, імені якого я називати не буду. Просто тому, що боюся — він іноді здійснює візити в Росію, захищаючи там когось, не буду говорити, кого.

Вони кажуть, що більшості росіян ця війна огидна. Не знаю. Так от, другий коментар, який мене змусив про це думати зараз, саме зараз – “Я українка, живу в Україні. Навіть мене зворушила ця пісня, хоча вона про росіян. Боже, дай їм трохи любові, хай не до мого народу, так до свого”.

Скажіть мені, чи варто було писати цю пісню і знімати цей кліп заради того, щоб отримати хоча б два таких коментарі? А ми отримали таких багато. Мені здається, варто було.

— Відповідь, дійсно, більш ніж вичерпна. Яким був для вас 2023 рік? Що чекаєте від 2024-го року?

— Він був дуже складним, з одного боку. З іншого боку, якби можна було потенційно якимось чином, якимось дивом розділити те жахіття, яке відбувається у світі, і на яке ми реагуємо, якби можна було його відокремити від тієї внутрішньої роботи, і не тільки внутрішньої, для нас це був абсолютно звичайний рік.

Тому що кожного року нам важко, кожного року ми з моменту початку існування нашого колективу намагаємося довести щось цьому світу, що ми творчо сильні і так далі. Тому це просто був рік чергової роботи, чергової важкої роботи.

Від 2024 року я не хочу ніяких вишукувань, я не хочу зараз бути оригінальним. 2023 рік огидно ознаменований драмою в Ізраїлі. Я сподіваюся на те, що драма в Ізраїлі не відвернула увагу від України.

А для мислячих людей вона серйозний знак до розуміння того, що питання потрібно вирішувати в комплексі. І якщо навіть увагу світової спільноти вона якимось чином відвернула від драми в Україні, то, можливо, це допоможе вирішити питання цілком.

На це, я сподіваюся, у 2024 році. Я нічого і нікому не бажаю, крім цього. Зрозуміло, всім здоров’я, зрозуміло, всім особистого щастя і спокою. Шматка хліба за столом. А всім нам, миру, всім нам миру, щастя. І щоб ми не втомлювалися думати про це, говорити про це і робити все для того, щоб ці жахливі війни швидше припинилися.

Читайте також: Антивоєнна творчість “Ногу свело”: розмова з лідером гурту Максом Покровським і розбір Мацуки