“Раз треба, значить — треба”: що думають про війну РФ проти України жителі російської глибинки

Село Березник розташоване на півночі Росії. До Архангельська — майже 700 кілометрів, до Вологди — близько 400. Населення — 700 осіб, більш ніж половина мешканців — жінки, в основному — старші за 60 років. Це, як то кажуть, типовий електорат Володимира Путіна.

Але життя в Березнику разюче відрізняється від решти глибинки Росії. Люди кажуть, що в селі все робить не держава, не Путін, уся надія лише на голову Устьянського лісокомбінату, на роботі якого і тримається Березник.

Мешканці пишаються своїм розвиненим селом, у якому є навіть Льодовий палац і хокейні команди. Об’єднує їх з рештою російської глибинки — сприйняття війни Росії проти України. І те, що і з їхнього села чоловіків забрали на фронт.

Але якщо розговорити березниківців на тему війни, то вони починають помічати, що і з телевізора, виявляється, можуть говорити неправду. Це вдалося російській журналістці Катерині Гордєєвій у її проєкті “Державі не можна сказати “ні” з циклу “Скажи Гордєєвій”.

Буторін замість Путіна

Місцева визначна пам’ятка Березника — Льодовий палац і жіноча хокейна команда “Устьяночка”, капітанці якої 83 роки, а всі гравці 60+. Тренує команду Марія Онолбаєва, воротарка збірної Росії на Олімпіаді у Ванкувері, яка спеціально переїхала до Березника з Москви.

Ольга Філімонова до пенсії працювала начальницею місцевої пошти, зараз — видає ковзани в Льодовому палаці, а у вільний від роботи час — нападниця в “Устяночці”. Вона розповідає, що для жителів і для розвитку хокею в районі все робить не Володимир Володимирович Путін, а Володимир Федорович Буторін, гендиректор Устьянського лісопромислового комплексу, — і Льодовий палац побудував, і формою команди постачає, і хокейний інтернат фінансує, і автобусами для розвезення дітей у сусідні села забезпечує.

“А держава, мені здається, в нашій місцевості нічого не робить. Тут усе Буторін фінансує — все навкруги. Він зацікавлений, щоб наше село було найкращим, щоб у нас було якомога більше населення, щоб воно процвітало, не загнивало, як інші населені пункти”, — каже Ольга Філімонова.

“Наші дороги будує Володимир Федорович, а не Путін”, — додає її односельчанка Валентина Федорова.

Держава з’являється в Березнику у вигляді чиновників, які приїжджають пополювати в місцевих лісах.

Тренерка хокейних команд Марія Онолбаєва підтверджує — Березнику не потрібна Москва, у них тут своя держава в державі.

А Володимир Буторін для жителів усього району головніший, ніж президент Путін.

“У нашому селі точно головніший, та й по району, напевно, головніший. Тому що він дуже багато робить для села. На відміну від інших сіл у нас скрізь чисто, красиво. Усі забезпечені роботою. Заробіток у всіх непоганий. У наших жителів у всіх машини, та й не по одній. Можна взяти і кредит, бо знаєш, що надійно отримаєш зарплату, і зможеш кредит виплатити. Молодь, яка захотіла залишитися в селі, будинки собі побудувала — у всіх шикарні будинки, добротні, сучасні, вже у всіх проведена вода. Туалети у всіх тепер теплі. Усі вже живуть зі зручностями”, — перераховує Ольга Філімонова.

До речі, офіційно двірників для села не передбачено, але люди самі вирішили, що для підтримання порядку вулиці повинні прибиратися. Гроші на зарплату чотирьом двірникам виділяє все той же Буторін.

83-річна Валентина Федорова додає, що село живе так добре, бо Буторін не наживається на районі, не краде, а навпаки — вкладає гроші в розвиток.

“Він гроші в кубушку не ховає. Немає в нього палаців на Маямі, немає в нього дач. У нього простий сільський будинок. П’ять років тому він заклав яблуневий сад у Березнику, цього року ми пристойний урожай зібрали. Ну, і найкрасивіші яблука зібрали в кошик і повезли Володимиру Федоровичу. Дивимося, а в нього ремонт у будинку триває, а сам він у бараку живе. Кудись далеко він не їздить. Відпочиває тут же або поблизу. Любить полювання, їздив на полювання на Біле море, в Сибір. А так він на роботі з раннього ранку і до 2 години ночі. І те, що зараз у нього такі заводи величезні, це завдяки його праці. А більшу частину доходів він просто віддає людям”, — ділиться жінка, до речі, вона була першою вчителькою ще маленького Володі Буторіна.

Валентина Федорова, попри свій поважний вік, — капітанка хокейної команди “Устяночка”. Тому в курсі справ Льодового палацу.

“На його утримання потрібен 1 мільйон рублів. Тут одних тренерів 13 осіб. Два директори. А скільки технічних працівників! І всім їм зарплату платить Володимир Федорович. Не держава”, — наголошує хокеїстка.

“Ми займаємося безкоштовно, і форму він нам купив, ми за неї не платили”, — додає Ольга Філімонова.

Валентина Федорова та інші її ровесниці добре пам’ятають Другу світову війну. Нещодавно в Березнику помер останній учасник бойових дій тієї війни, йому було 96 років. Але залишилися інші ветерани, “діти війни”. Усім їм надає допомогу знову-таки не держава, а все той же Володимир Буторін.

“Цього року склали кошторис на рік, вийшло 1,5 мільйона. Даруємо продуктові набори приблизно на 700 рублів, вітаємо з днем народження, з весільними ювілеями. Ветеранам ми виділяємо близько 180 000 на рік. Є в нас розділ “В останню путь”, якщо людина постійно живе в нашій окрузі, ми виділяємо на похорон 12 000 рублів, безплатно даємо транспорт. І всі ці гроші виділяє не держава, а Володимир Федорович. Ось ми склали кошторис, і на цей рік він нам дав 1,5 мільйона”, — перераховує Валентина Федорова.

У Березнику діє своя Рада села, у ній беруть участь по одному представнику від кожної вулиці. Рада розв’язує всі питання щодо життєдіяльності та порядку в селі. На засіданнях звітують і дільничний, і директорка школи, і завідувачка дитячого садка, і директорка Будинку культури, і господар кафе…

Приїзд Путіна

Нещодавно в Березник приїжджав сам Путін. Валентина Федорова дуже хотіла зустрітися з президентом, бо мріє зіграти з ним у хокей.

“Але нам не вдалося. Не пускали нікого. Оточення було. Тих, хто зустрічався з ним, перед цим по 10 днів у карантині тримали, зокрема й Буторіна. І він погодився, а що робити, якщо була потрібна зустріч із президентом”, — каже вона.

Валентина Федорова та її колега по команді Ольга Філімонова — типові представниці путінського електорату. Вони вважають, що Путін “хороший”, порівняно з “жорстким” Медведєвим він “м’якший, лояльніший”. А в бардаку, який коїться в Росії, винен не Путін, а його соратники. 

“Якщо всі соратники виконували б його вказівки, то був би такий самий порядок як у нас у Березнику. Половина з того, що Путін каже, робиться, а половина — ні”, — міркує Ольга.

Як приклад вона наводить ситуацію з мобілізованими, яких відправили на фронт в Україну навіть без елементарної військової форми.

“Він сказав — має бути форма, всі мають бути одягнені. Ні, адже насправді хлопці пішли роздягнені. Добре, що наш Володимир Федорович одягнув усіх наших військовослужбовців. З його ж підприємства багато в солдати пішли. Так він навіть намети закуповував, на все виділив гроші”, — каже жінка.

Хто бомбив Донбас

Про війну РФ проти України жителі Березника міркують пропагандистськими штампами, які чують із телевізора — що “8 років бомбили Донбас” і все в цьому дусі. У цьому плані село не відрізняється від решти Росії. При цьому багато учнів Валентини Федорової з роками переїхали жити в Україну.

Є в селі й біженці — дві українські сім’ї. Жителі відгукуються про них як про “чудових людей, добрих, працьовитих, діти в школі вчилися — просто чудові”.

Гордєєва: Ну, так не Україна ж напала на нас, а ми на них.

Валентина Федорова: Ми змушені були.

— Чому?

— Як чому? Якщо вони бомблять Донбас.

— Так, а хто бомбити його почав? До 2014 року там був мир, благодать, краса. А потім російські війська туди увійшли. А якщо у ваш дім чужі війська увійдуть?

— Так російські війська ж нещодавно увійшли, рік тому.

— Так, у 2014 році це все почалося.

— Україна стала бомбити, а не Росія.

— Як Україна? Вона що сама себе бомбила? Україна бомбила, коли російські війська туди увійшли та оголосили незалежними ці “Донецьку і Луганську народну республіки”.

— Це ж самі жителі Донбасу оголосили свою незалежність.

— То спочатку війська ввели, а потім оголосили.

— А з іншого боку, от бачиш, якби західні держави санкції проти Росії не запровадили, то ми б досі дивилися в рот Європі, Америці. І досі б возили все з Європи, з Америки.

Ось я по своєму району скажу. У нас головне підприємство “Устьянський лісопромисловий комплекс” — підприємство Буторіна. У нього була унікальна лісозаготівельна техніка. Але вона вся була зі Швеції. Зараз зі Швеції нічого не надходить йому. І він змушений запчастини до техніки робити самі.

— А не було б війни, й санкцій би не було.

— Так, раніше можна було техніку купити у Швеції. Купували техніку, купували запчастини. А як санкції наклали, то відразу все своє знайшлося — і сировина своя, і люди грамотні, які можуть ці запчастини зробити.

— Невже за цю техніку можна заплатити купу людських життів? Це ж людей убивають.

— Так я війну і пов’язую з тим, що санкції були введені.

— Так, спочатку була війна, а потім санкції, а не навпаки.

— Але ж війна з Україною, а проти Росії тепер усі держави санкції запровадили, окрім Китаю, Індії та Туреччини та ще якихось держав. А так вся Європа воює проти Росії. А чого вони воюють проти нас і захищають Україну? А щоб свою зброю збути.

Гадаєш, США подарують Україні ці мільйони доларів, що вони їй дають? Вони тепер закабалять Україну навічно. Або та ж Британія, Німеччина чи Франція.

— Але це буде на їхній совісті, а на нашій совісті — смерть.

— А що в них смертей немає чи що? А що на нашу територію вже снаряди не летять, жертв немає? Телевізор дивись.

— Гадаєте, по телевізору правду говорять?

— Щось приховують, звісно. Не кажуть, скільки наших поранено, скільки наших убито.

Мобілізовані повертаються, але в трунах

Валентина Федорова каже, що безпосередньо з села на війну РФ проти України пішло чотири людини, двоє з них — її колишні учні. Один влітку приїжджав у відпустку.

“Питаю: страшно там? Каже, що вижити можна, якщо ти будеш виконувати все те, що від тебе вимагають. Він потім матері написала листа, що їм потрібен квадрокоптер, чи можна в Буторіна попросити? Я дзвоню Буторіну, він сказав — подумаю. А один квадрокоптер коштує близько 800 000. Поки він думав, хлопець запросив уже другий квадрокоптер. І Буторін купив два квадрокоптери”, — розповідає жінка.

Марія Онолбаєва підтверджує, що з округи, із сусідніх сіл дуже багато чоловіків забрали на війну.

“У нас повертаються хлопці, але вже в трунах. При мені трьох точно поховали. А скільки ще таких у нашому Устьянському районі. Люди дуже підтримують. Ми тут і свічки окопні робимо, і шкарпетки жінки в’яжуть. Збираємо банки тушонки, хто що може — несе. І потім відправляємо все це на фронт”, — зазначає вона.

Гордєєва: Нікому не здається, що ця війна — взагалі якась дичина?

Марія Онолбаєва: Усім здається, що це якесь божевілля. Це жах, звісно. Але я думаю, все має закінчитися. Я не знаю, хто винен, але я хочу, щоб це закінчилося…

Я особливо не хочу в політику лізти, ніколи не цікавилася політикою. Але коли ЗМІ, телеканали показують, мені здається, десь неправда. Не та правда. Ми ж не знаємо, наскільки це правдиво.

Ось хтось каже, що ми не з українцями воюємо, а з НАТО. І я не розумію, як можна було відразу відвернутися від Росії? Усі, всі європейці просто відвернулися. Чому? Що ми таке зробили?

— Ну, як? Напали на країну, убиваємо людей.

— Так, напали на країну, вбиваємо людей. А скільки ці люди бомбили Донбас?

— Хто бомбив Донбас?

— Кажуть, що бомблять українці. Але не знаю, де правда.

— А тобі було б важливо цю правду дізнатися?

— Напевно, так.

— Навіть якщо вона буде неприємною?

— Навіть якщо вона буде неприємною, якщо вона буде дуже болючою. Я така людина, що хочу просто знати правду, тому що брехня неприємна. Не люблю людей брехливих.

— А якщо з’ясується, що нас обдурили, ми просто напали на чужу країну, повбивали там купу жінок, дітей?

— Це буде дуже боляче для всіх, якщо це виявиться правдою. Чи це правда?

У зятя троє дітей — усе одно забрали на фронт

У Ольги Філімонової на фронт забрали зятя. Попри те, що він багатодітний батько, виховує трьох дітей. А просто донька прийомна, через це його забрали. І жодної відстрочки не дали.

Гордєєва: До вас Путін приїжджав, ви не пробували поговорити?

Ольга Філімонова: А там у них своїх проблем вистачає. Ми вже не стали говорити. Це ж треба було ще до нього потрапити. А загалом із села пішло на фронт чотири людини. Усі за повістками. Зятю взагалі повістку вручили, коли він у відрядженні був. Пів року вже немає. Він телефонує вечорами, у них sim-карти спеціальні, щоб дзвонити.

— А не піти варіантів не було?

— У нас Анар така людина, що не скаже “ні”. Раз треба, значить — треба.

— А гроші за це платять?

— Платять, але не всі, які належать. Путінські платять, а ось доплати… Путінські — це типу зарплати, 150 тисяч рублів (1 900 доларів, — ред.). Але вони ж власним коштом харчуються, одяг весь свій. І його дружина, моя дочка Оксана, щотижня відправляє йому 15-16 тисяч. І щомісяця посилки, а то й по дві відправляємо. Масляний генератор купили, купили буржуйку, намет — все відправляємо.

— А донька в якому стані?

— Переживає. А куди діватися? Раз треба, значить — треба.

— Ви зараз боїтеся, яким зять із фронту повернеться?

— Ні, не боїмося. Будемо приймати. Будемо, як то кажуть, жити, звикати, підлаштовуватися десь. Нічого страшного. Переживемо.

— А сама по собі ця війна всіх влаштовує?

— Ні, звісно. Як війна може влаштовувати? Ось у нас, наприклад, зятя вдома немає. Це такий хаос. Нам треба вранці дітей у садок відвести, бо донька працює, треба дрова наколоти. А мені ще й на роботу, і на хокей встигнути. От ми всі кругом, колесом бігаємо.

— А є ж ще інша частина питання: люди в Україні гинуть. Мирні люди — жінки, діти.

— У тому то й річ. Діти — це взагалі… Як подивишся… У мене навіть зараз мурашки по шкірі. Їх так шкода. Навіщо їх там бомблять без кінця і краю?

— А хто бомбить?

— Як хто? ЗСУ. Вони ж по мирному населенню стріляють. Не наші ж люди стріляють.

— Чому ви так думаєте?

— Адже ми ж дивимося [телевізор], бачимо політику, бачимо, що коїться.

— Тобто ви гадаєте, що цю війну почала Україна?

— До цього йшли довго, але до цього все підвели.

— А можна було не починати?

— Мені здається, ні. Тоді б не почали бомбити нас.

— Ну, тоді б ми мали рацію.

— А гадаєте, ми зараз не праві?

— Гадаю, що ні.

— А я гадаю, що маємо рацію. Я гадаю, що треба всіх найманців розколоти там і вигнати з України.

— Так це ж українці, це ж їхня країна.

— А воюють-то не українці, мало українців воює, воюють-то найманці.

— Це хто каже?

— Як, хто каже? А по телевізору подивіться, навіть чорношкірі бігають з автоматами, зі зброєю. Він що українець? В Україні не може бути негрів. Це політика.

— А якщо раптом виявиться, що все не так?

— Ну, десь однаково ж бувають помилки. Але все одно треба якось закінчувати цю війну. Вона нам набридла.

— А людей цим не повернеш.

— Ну, що робити? У Велику Вітчизняну війну теж багато загинуло.

— Так там на нас напали…

— А тут ми захищаємося.

— Від кого?

— Україну захищаємо, якусь частину України. Хтось хоче, хтось не хоче. Багато хто проти нашої Росії. У нас навіть є родичі, які живуть в Україні. І вони проти нас. Вони обзивають нас усяко, що ми напали. Вони не спілкуються з нами. Не хочуть. Вони далекі родичі. Та й нічого страшного.

— А вам особисто стане краще, якщо Росія відвоює частину України?

— Знаєте, мені від цього ні холодно, ні жарко, якщо чесно. Адже жили ж мирно. СРСР був. А тут треба ж так сталося. Хтось проти когось.

Ну, відвоюють Донбас, Харків, Харківську область… Ну, і чого? Що далі? Ну, приєднають до нас. А зупиниться в них ця ворожнеча чи не зупиниться — незрозуміло. Ну, куди діватися? Раз вони заварили таку кашу, значить, треба її розсьорбувати.

— А по телевізору правду говорять?

— Половина неправди.

— А ви все одно дивитеся.

— А як, якщо зранку вмикаємо і до вечора телевізор?

— А якщо раптом виявиться, що все, що говорили по телевізору, не так?

— Переживемо. Росіяни терплячі, все переживуть.

— Ми з вами можемо щось зробити, щоб закінчити війну?

— Ні, ми не можемо. Ну що ми можемо? Ми прості люди. Але якщо мені, наприклад, скаже президент іти на війну — я піду. Я б навіть санітаркою пішла. Я говорити “ні” не буду. Я вважаю, що раз треба, значить — треба.