Про службу в теробороні, кіно під час війни та про Крим: інтерв’ю з режисером Ахтемом Сеітаблаєвим

Ахтем Сеітаблаєв — український і кримськотатарський режисер, сценарист, кіноактор. Заслужений артист Автономної Республіки Крим.

Народився в Узбекистані 1972 року. Після закінчення школи 1989 року з сім’єю переїжджає до Криму. Здобув акторську та режисерську освіту. У Криму ставив вистави, знімався, зрежисирував перші фільми. Його історична військова драма “Хайтарма” визнана найкращим фільмом 2013 року в Україні.

У березні 2014 року виїхав з окупованого Криму. Осів у Києві. У перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну записався до лав територіальної оборони.

Ахтем Сеітаблаєв — гість програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

“Дуже швидко минуло відчуття якоїсь розгубленості”

— Ви після 2014-го завжди поруч із війною, переживали її, знімали про неї. А з початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну ви вже самі у військовій формі…

— 25 лютого [2022 року] разом зі своїми товаришами підписав контракт. У ті дні біля військкоматів було дуже багато людей. Ми 25 лютого пів дня витратили, щоб просто потрапити туди, де ще триває набір. Це був 206-й батальйон територіальної оборони міста Києва. Це так званий Подільський батальйон, тому що потім зоною відповідальності нашого батальйону був Подільський район Києва, Печерськ, охорона стратегічно важливих інфраструктурних об’єктів, патрулювання вулиць і максимальна готовність надавати свою посильну допомогу регулярним військам.

25 лютого ввечері ми вже разом із двома ротами були в лісі під Гостомелем. Так почався ще один етап мого життя.

Питання, йти чи не йти, практично не стояло, тому що 2022 року я фізично почувався набагато краще, ніж 2014-го, коли на власні очі бачив окупацію Криму. Я в той момент був у Криму, і зі здоров’ям у мене не зовсім усе було добре.

24 лютого 2022 року — це було дуже неприємне дежавю, відчуття розгубленості майже таке саме, як у 2014-му. Твій розум не бажав приймати те, що відбувається. Вірити в це абсолютно не хотілося.

— Дуже багато українців світу кіно, театру в перші дні почали шукати можливість піти на фронт. Це режисери, оператори, актори, тобто люди, вже точно далекі від окопу. Наскільки ці цехові зв’язки зберігалися?

— Ми практично постійно тримали зв’язок. По-хорошому несподіваний момент, коли мої студенти дзвонили мені в той день і рвалися зі мною на фронт.

10 років знімаючи військове кіно, я думав, як зараз прийду, підпишу контракт, “сяду на коня”. Приїду додому, поговоримо з коханою, з дітьми тощо. Нічого цього не було. Ситуація була така, що ти приїхав, підписав, отримав зброю, тут же інструктори з’ясовують твій рівень володіння нею.

Увечері ми вже були в лісі, в якому я не раз знімав, а зараз він був зовсім інший. І ось дивишся на людей, які з тобою приїхали, і думаєш: ми ж зовсім не регулярні війська, та що ми зможемо? На ранок, звісно, це все минуло. Тому що вранці ти починаєш розуміти, що поруч із тобою переважна більшість — люди, які мають бойовий досвід. Вони спокійно, без паніки дають тобі поради, як краще зробити окоп, як краще оглядати місцевість, як себе тримати.

А коли ти знаєш, що через два-три окопи твій колега — артист, режисер, сценарист — дуже швидко минуло відчуття певної розгубленості. Навпаки, з’явилося відчуття впевненості, що нікуди вони (російські війська, — ред.) не пройдуть, ніякий Київ вони за три дні не візьмуть.

“Ми знімаємо антологію Сил територіальної оборони”

— Коли ви зрозуміли, що творчість має повернутися й у ваше життя, що вона не може бути вбита цією війною?

— Було певне таке відторгнення. І це стосувалося не тільки радянського кіно, російського кіно. Взагалі, в принципі, якоїсь художньої рефлексії, тим більше на тему війни. Це тривало десь до травня.

Але ситуація, люди швидко змінювалися. І я просив своїх колег і просто очевидців, що якщо є хоч мінімальна можливість — знімайте на телефон, якщо є камера — знімайте на камеру. Якщо взагалі немає такої можливості, хоча б у пам’яті своїй збережіть, щоб потім зуміти відтворити, що бачили, які були емоції, що відбувалося.

Коли ми вийшли по ротації з лісу під Гостомелем, мене наступного дня викликали до командира батальйону і повідомили, що мене призначено пресофіцером 206-го батальйону. Тобто вже обов’язком стало висвітлювати діяльність батальйону та інколи виходити на YouTube-каналі, інколи в прямий ефір на деяких телеканалах. Це був певний дайджест роботи батальйону, що відбувається в Києві. Ми спиралися насамперед на зведення Генерального штабу ЗСУ.

Війна висуває свої вимоги, зокрема й в інформаційному просторі. Найголовніше, щоб не нашкодити своїм.

— Із цієї діяльності виросло “ТРО медіа”. Розкажіть трохи про це.

— Хочу сказати “спасибі” нашому начальнику служби зв’язків із громадськістю, полковнику Олексію Дмитрашківському. Саме він по різних військових підрозділах зібрав нашу команду, яка сьогодні називається “ТРО медіа”.

Наша команда абсолютною більшістю складається з професіоналів, які в цивільному житті були акторами, режисерами, сценаристами, дикторами. З жовтня минулого року ми знімаємо антологію Сил територіальної оборони. Кожній бригаді присвячений окремий фільм. Це і бойовий шлях, і портрети людей, їхні хобі, їхні професії в мирному житті, їхні родини. На сьогодні вже зняли два фільми, відбулися їхні прем’єри, зокрема й за кордоном.

Паралельно з цим триває щоденна робота з наповнення соціальних платформ, на яких ми ведемо мовлення, зокрема й для західного нашого слухача і глядача. У цьому сенсі хедлайнером є співробітниця “ТРО медіа” — громадянка США Сара. Вона є військовослужбовцем української армії.

Це, зокрема, і розробка художніх фільмів, це зйомка музичних кліпів. Але все це об’єднано з військовою тематикою і безпосередньо з Силами територіальної оборони.

“Художній контент — це територія, на якій найлегше домовитися”

— Частина вашого цеху виїхала за межі України. Режисери, продюсери, артисти й чимало їх. Які почуття до них ви відчуваєте?

— Це дуже індивідуально. За ці два роки я став, напевно, жорсткішим і непримиреннішим. І, можливо, набагато емоційніше реагую на якісь речі, на які до цього реагував не так емоційно.

У ставленні до колег краще аналізувати кожен випадок окремо. У всіх же різна ситуація. Хтось змушений був рятувати своїх рідних, дітей. Хтось за кордоном проводить культурологічну, волонтерську діяльність. 

Якщо ж ми маємо на увазі тих, для кого війни не існує, — гори вони синім полум’ям.

Багато колег виходять на зв’язок. Мовляв, привіт, Ахтеме, ми зараз перебуваємо там-то, є можливість, наприклад, виступити на телеканалі, на радіо, зробити показ фільму. І мені не обов’язково фізично перебувати там. Виходиш у прямий ефір або записуєш якесь звернення, відповіді на запитання, передаєш у такий спосіб ідею, яку ти б хотів, щоб зрозуміли глядачі після перегляду документального, художнього фільму.

А художньо оброблена і трансформована історія, як показує мій досвід, набагато краще сприймається, особливо політиками на Заході. Якраз тому, що в них уже давно склалася традиція — дізнаватися про щось через художню рефлексію.

І тому художній контент — це та територія, на якій найлегше не просто домовитися, а знайти точки дотику. Ти даєш інформацію, вони ще більше пізнають Україну.

“Де російська мова — там “русский мир”

— Ви народилися в Узбекистані, це Центральна Азія. Як достукатися до народів Центральної Азії, тюркських народів Росії, які або одурманені, або досі підключені до російського телевізора?

— По-перше, я з великою теплотою згадую своє дитинство. При цьому розумію, що я народився саме там унаслідок політики геноциду, яку проводив Радянський Союз щодо кримськотатарського народу та, власне кажучи, щодо всіх народів.

Я не відчуваю якоїсь неприязні до національностей. Я в житті розмовляю трьома мовами — українською, кримськотатарською і російською.

Коли кажуть, мовляв, ви забороняєте російську мову. Ні, ми не забороняємо. Ми від неї відмовляємося не тому, що мова погана. А тому, що ваш лідер саме на цьому базує свою стратегію, яка не має нічого спільного ні з міжнародним правом, ні просто з правом нормальної людини.

Де російська мова — там “русский мир”. І цей “русский мир” — це ж не Санкт-Петербурзький балет. Це ж ні Чехов, ні Купрін.

Больова точка, коли ти з жахом розумієш, що за YouTube-статистикою в Україні російський контент перебуває в лідерах або в трійці лідерів за кількістю переглядів. І, насамперед, молодими людьми. І це жахливо.

Що з цим робити? Так, десь дуже жорсткими державними, законодавчими заходами. Але при цьому знімати своє кіно, ставити свої вистави, друкувати свої книжки. Максимально робити все для того, щоб наш контекст був доступний скрізь.

Ми всі насамперед повинні стати бенефіціарами нашої перемоги. Щоб бути ними, нам потрібно зробити все для того, щоб у той час, коли на полі бою відбуваються перемоги, щоб у тебе в домі, умовно кажучи, твої діти не дивилися “Маша і ведмідь”, а дивилися “Котигорошка”, виховувалися на наших цінностях, на наших героях.

В Ізраїлі, напевно, не дарма досі ми не почуємо музику Вагнера. Тому що є сильна внутрішня прив’язка, що Вагнер був улюблений композитор Адольфа Гітлера.

“Російське “авось” формує і державну, і сімейну політику”

— Про Крим, який поки що окупований. Війна поступово перемістилася і на півострів. Ми бачимо то там, то там вибухи, регулярні підриви Кримського мосту. Ви можете пояснити, чому росіяни все одно продовжують туди їхати, до того ж везуть туди й дітей?

— За понад 20 років президентства Путіна виросли майже три покоління. І вони вважають, що в такий спосіб вони показують усьому світові та насамперед цим малоросам, що “ми їх не боїмося і навіть із дітьми їдемо”, що “Крим наш”.

Їх не турбує момент, що вони захопили чуже і принесли багато горя. Ні. Вони переконані в тому, що вони “повертають у рідну гавань”.

А самі їдуть і дітей везуть — це так зване російське “авось”. Це “авось” формує і державну, і сімейну політику.

Це видно з усього, з переконань і вчинків цих людей. Ну, хіба може нормальна людина розглядати вживаний унітаз як приз за свою участь у війні? Хіба може нормальна жінка радити своєму чоловікові ґвалтувати українських дівчат? Хіба нормально знімати речі з убитих (убивати взагалі не обговорюється) і це потім пересилати додому?

Це результат створення біологічних істот, які, зокрема, абсолютно переконані, що їхня армія найсильніша, що Кримський міст вистоїть. “Чому?” — “У телевізорі бачив”. Це небажання виходити із зони комфорту. Плюс цінова політика в Криму. Ясна річ, що якщо ціни буду вищими, ніж у Сочі, то на півострів ніхто не поїде.

І тільки невідворотність покарання за скоєний злочин — від найменшого до найбільшого — може це все виправити. Так влаштована людина. Якщо людина впевнена в тому, що за вчинені нею діяння нічого не буде, то людина це робить. Я не шанувальник Аль Капоне, але мені подобається його фраза, що “куля дуже багато чого змінює в голові, навіть якщо потрапляє в дупу”. Це в тому сенсі, що кожен злочин, а тим більше жахливий злочин, обов’язково має бути покараний.

Відсутність покарання за скоєні злочини призводить до вседозволеності та до маніакального задоволення чинити насильство над людьми.

“Фіксація подорожі до самого себе”

— Перший фільм, який ви захочете зняти після перемоги України, про що він буде?

— Після перемоги я б узяв свою кохану, поїхав і показав їй мій Крим. І якби при цьому зі мною була камера або телефон, я б просто розповідав би та фіксував. 

Напевно, це була б тепла, динамічна, з багатьма цікавими фактами історія, які в мене накопичилися. Я дуже сильно цікавлюся всім — історичні факти, археологічні розкопки, красиві місця, люди…

Тобто це була б, найімовірніше, фіксація подорожі до самого себе, своєю рідною землею.