Про час нападу РФ ми знали за день: інтерв’ю з головним розвідником України Кирилом Будановим

Керівник Головного управління розвідки (ГУР) Міністерства оборони України Кирило Буданов дав інтерв’ю журналісту Дмитру Комарову. Головний розвідник країни розповів не тільки про військові таємниці, а й про особисте.

FREEДOM виділив найважливіше з бесіди.

Як РФ планувала захопити Україну

— Чому Росія напала на Україну — це досить багатогранне питання. Тут треба розбирати, коли Росія почала готуватися відверто до таких дій, а це ми з вами відійдемо до 2007 року.

Активно Росія почала готуватися до агресії проти України з 2007 року.

2014 року вони скористалися зручним для них моментом. А далі всі бачили, як воно рухалось.

Проте не було б подій 2014 року, це нічого б не змінило. Війна між нами була неминуча.

У 2014 році вони пішли малими кроками. Ну, пішло б гарно, вони пішли б далі. Не пішло, так не пішло.

До речі, вони й зараз так само зробили — спробували всю Україну захопити, ну, давайте там, де іде.

Насправді вони хотіли розпочати [повномасштабне вторгнення] ще в березні 2021 року. Тоді їм було б легше насправді.

Проте їхні плани були викриті. Тоді було ухвалене рішення оприлюднити ці всі матеріали іноземним партнерам, щоб за їхньою дипломатичною допомогою якось цьому завадити. Тоді це вийшло.

Але вони (Росія, — ред.) тоді розпочали підготовку, і вони ж так і не покинули ті місця, в яких вони почали зосереджували війська якраз в період від лютого до квітня 2021 року.

На той період були незрозумілі для людей просування військ. Вони так їх і не пояснили. Потім в кінці сказали, мовляв, ми проводили раптову перевірку. А війська вже не виходили звідти. Тобто війська тільки на ротаційній основі виходили, заходили, а ці наметові табори, зосередження техніки залишилося до 24 лютого 2022 року. Звідки потім воно й пішло в бій.

Їхня кінцева мета — повернення України в орбіту в Російську Федерацію.

Початок повномасштабного вторгнення

— 23 лютого після обіду я забрав дружину. Ми селилися в мій кабінет, знаючи, що наступного дня почнуться всі події.

Чекав на 4 годину ранку, оскільки ми знали час, коли все має починатися.

Тому найсильніші переживання були якраз в останню годину, хвилини. Почнеться? Як почнеться? Тому що протягом двох тижнів вони відтягували дату початку [повномасштабного вторгнення].

І от близько 15-ї години 23 лютого ми отримали інформацію, що завтра о 4-й ранку воно має починатися.

23 лютого вночі були викликані наші спецпідрозділи, вони озброїлися та чекали на виїзд до Гостомеля. О 4-й ранку вони відбули по своїх місцях. Найголовніше було на аеродромі Гостомеля затримати висадку [російського десанту]. Бо весь план росіян — це була стрімка висадка посадковим способом на аеродромі Гостомель і звідти вхід в Київ.

Це був взагалі єдиний план.

Проте так і не вдалося їм дуже стрімко взяти під контроль злітно-посадкову смугу.

На що вони розраховували? По-перше, вони не вірили, що тут буде спротив, взагалі. По-друге, вони свято вірили, що вони стрімко висадяться і будуть літак за літаком вивантажувати підрозділи, які будуть одразу входити в Київ.

У їхній розвідці була і правдива інформація, і була та, в яку вони хотіли вірити. І та, в яку вони хотіли вірити, взяла гору.

Чому кажуть, що росіяни туп? Вони не розуміли, що буде така війна. Вони не брали з собою паливозаправники, у них танки зупинялися, не було підвозу боєприпасів, харчів. Все це правда. Але їм треба було створити картинку масованого наступу і без альтернативності здачі. І для створення картинки — входження їхніх колон.

Ніхто з них не мав надію воювати, як потім було в Маріуполі. У них таких варіантів не було.

Вони вірили в те, що ніхто не зможе створити серйозну протидію, вони зайдуть в Урядовий квартал в Києві, змінять керівництво. На їхню думку, керівництво держави в цей час мало б кудись втікти, якщо ні — вони б його знищили. А далі — народна влада, й так далі.

Дуже цікавий факт. Здається, за чотири доби [до 24 лютого] відділення “Сбербанку Росії” в Україні скупили за максимальним курсом всю готівку, яку тільки могли. І готівка була вся накопичена в їхніх сховищах. Тобто вони чекали, коли зайдуть “свої” і зі своїми людьми проводити потрібну їм політику, роздаючи просто готівкові кошти.

Щодо їхніх планів про парад на Хрещатику. В мене були полонені, які брали парадну форму. Коли з ними розмовляли про нащо ти взяв парадну форму, вони відповідали: нам казали, що нас тут зустрінуть й ми пройдемо переможним маршем. Вони дійсно вірили в це тоді.

Найголовніше, що плани були зламані в самому початку, і стрімка висадка так і не вдалася. На пів доби це все було затягнуто. А за цей час підтягнулися підрозділи Збройних сил України, котрі артилерійським вогнем зробили неможливою цю висадку.

Якби їм вдалося десантуватися, вибачте, Київ був би взятий.

Передислокація об’єктів

— Вони 24 лютого також намагалися знищити наші ключові об’єкти. Першою хвилею ракет і авіаційних ударів вони намагалися знищити наші центри радіоелектронної розвідки. Це було марно, тому що за півтора місяця до цього всі ці центри були винесені в інший район. Бо ми знали, що це буде.

Ми зробили передислокацію об’єктів та дублювання портів управління, об’єктів радіоелектронної розвідки і наших архівів. Архіви навіть десь місяця за три були вивезені.

Про агентуру ГУР

— Найголовніше — інформація отримується виключно агентурним способом. Тобто живе спілкування. На території Росії у нас штат [агентів] не такий вже й багатий. Хотілось би більше, але він достатній.

Чому росіяни радіють смертям українців

— Тут нічого дивного нема. По-перше, могутність їхнього режиму багато в чому базується на контролі засобів масової інформації, тобто на пропаганді.

І всі соціологічне дослідження (які ми проводили та які Росія проводила) показують у різний період, що підтримка війни проти України стандартна між 73-82%.

Тобто пересічний громадянин в Росії за цю війну за знищення, за вбивство. Вони вірять, що вони не окупанти, а шо вони звільняють міста.

Якщо у РФ прийде керівник з поглядами, що Україна — це друг, росіяни будуть казати: а ми не знали, нам брехали.

Що говорять полонені

— Я маю справу з полоненими, спілкуюся з ними. Вони всі себе показують як янголи, які прийшли захищати цивільних людей, допомагати, та жоден з них ні по кому не стріляв, і всім їм брехали.

Одна єдина була людина, яка чітко, свідомо (я з великою повагою до цього полоненого ставився) змогла пояснити, що він командир підрозділу, що він прийшов, що він розуміє, що ця війна — це не зовсім правильно, але він військовий й у нього команда. Він воював, воював добре, за його словами, в принципі, ні про що не жалкував. Він був єдиний з тисяч полонених.

Всі інші — ми не знали, нам сказали “фашисти”, ми прийшли звільняти і допомагати звичайним людям, яких тут “вбивають”. І взагалі, ми ні в кого не стріляли, а всі ці зруйновані дома — ну, ми не знаємо, як воно сталося, кого там хто вбив, я не бачив, я не чув і так далі.

По-перше, брешуть, бо спрацьовує саморятування. По-друге, найстрашніше, що в підсвідомості вони насправді так думають: я прийшов допомогти людям. Це страшно. У них повністю мозок знищений пропагандою.

Паралелі з Другою світовою

— Люди дуже допомагають. От насправді це в нас, як кажуть, вітчизняна війна йде, тому що у нас все суспільство захищає свою державу від загарбника. Як і в 1940-х роках. Тоді, правда, захищали від фашистських загарбників з Німеччини, цього разу від фашистів з Росії. Часи змінюються, трошки форми цього змінюються, а суть та сама.

До речі, цікавий момент. В нас лінія фронту майже кілометр в кілометр дорівнює лінії фронту в розпал Другої світової війни від Фінляндії до Кавказу. Тільки зараз лінія по контуру України йде, а в той час більш-менш прямою була. Та сама відстань.

Наші та їхні проблеми

— Вас трошки, мабуть, шокує. Я дуже часто пояснюю людям (це неприємно, скажімо так, визнавати), що наші проблеми також самі як їхні (російської армії, — ред.) проблеми. Вони абсолютно ідентичні. Такі самі.

Це брак озброєння та боєприпасів. Проблеми з озброєнням у нас абсолютно ідентичні тим, які є в Російській Федерації. Єдина різниця, що в Росії було більше з початку, і проблеми у них пішли з часом. Якщо ми почали відчувати це з перших місяців війни, то вони ближче до осені.

У них вже не радянські методи. Вони загубили радянську систему. І ця війна це підтвердила. Коли вони кажуть, що ми марно розтратили те, що нам дав Радянський Союз, ми зберегли, і ми такі сильні, як був Радянський Союз, — це все виявилося не так.

Бо оборонно-промисловий комплекс вони загубили, вибачте, так само як і ми свій.

Це ж все стало відомо, коли вони досить залежні від імпортних мікросхем, взагалі від деталей з інших країн світу. В Росії виробляють зазвичай корпуси, роблять велику вузлову збірку. Там не так багато того, що можуть робити.

Щодо України. Якби у нас не було проблем, то навіщо б ми просили у когось щось. Треба ж визнавати біле білим, а чорне чорним. Є проблеми. Ми з ними боремося.

Найголовніша наша проблема на сьогодні — це озброєння. Але ця проблема вирішується.

Оцінка нових загроз

— Станом на зараз наступ з боку Білорусі — це абсолютно нереально. Цього не буде, і в їхніх планах нема.

Стабільно раз в три тижні з’являються матеріал, який підкріплений якимось “експертами”, “фактами”. Зазвичай нам кажуть, що от точно завтра буде наступ з Білорусі. Хто це каже, ніхто зазвичай не пояснює. І кожен раз, коли до мене звертаються, я кажу — ні, цього не буде. Давайте дивитись факти.

Боятися наступу з Білорусі в найближчий термін не варто.

На сході України йдуть постійні бойові дії, вони не припиняються. Є інтенсивність підвищується, є інтенсивність зменшується. Це можуть відчути виключно ті бійці, які знаходяться там на лінії фронту. Для всіх інших — це та сама ситуація, яка є.

Щодо ядерного удару, постійно мені це питання ставили. Моя відповідь —  ні, не буде.

А пересічному громадянину слід нарешті повірити не в якихось там “експертів”, які “все знають”. Перестати боятися Росії, що у неї друга армія в світі, яка всіх знищить. І почати нарешті вірити в себе, у свій народ, у свою армію, у свою владу. Ось в що треба вірити.

І зрозуміти, що ми виграємо цю війну. І це абсолютно не можна змінити нікому, хто б як не хотів. Україна переможе. Це абсолютно вирішене питання.

До речі, якщо ви подивитесь за останні два з половиною місяці російський сегмент, вони прямо кажуть, що Росія програє. Що треба якось вчитися жити в такому світі, де Росія, можливо, не виграє і так далі.

Якою буде перемога

— Для нас вона дуже чітко окреслена. Це повернення адмінкордонів 1991 року.

І може бути ситуація, при якій не буде ніякої капітуляції нікого, Проте ми повернемо свої адмінкордони.

Проте Росія одностайно видозміниться. Чи з’являться на її території нові державотворення? З’являться. І росіяни про це чудово знають. Найбільш очевидні регіони, які завжди були проблемними для Російської Федерації, це Дагестан та Ічкерія (Чечня, — ред.).

Про Путіна

— Путін існував. Чи існує він зараз — давайте дочекаємося, й всі побачать правду.

Він був досить хороший ще у 2021 році, у нього досить серйозні проблеми були зі здоров’ям.

Путін боїться дуже багатьох речей. В нього дуже розвинені різні параної. Вони в нього розвинулися не спроста. Він не довіряє своєму оточенню, він боїться внутрішнього перевороту. Він боїться втратити силу, що в принципі так само призведе до перевороту. Боїться, що його хтось отруїть. З цим пов’язані всі його основні жахи.

Те, що у нього є багато двійників, це абсолютно відомий факт. За останні пів року на дуже серйозні офіційні заходи їздить точно не він. Не треба бути суперекспертом, щоб це побачити. Яка причина цього? Причин може буди дуже багато. Живий він чи мертвий? Він все одно існує як так званий колективний Путін.

Чи живий він зараз, чи ні? В принципі, це ні на що не впливає.

В Росії є чітко виражені, як кажуть, дві башні Кремля. От вони між собою тягають, хто переможе. А колективний Путін займається тим, що має балансувати ці дві сили, щоб ні одна з них не брала гору. Бо якщо візьме одна, це б одностайно приведе до видозмінів.

Проте я скажу точно, що справжній Володимир Володимирович Путін точно розпочинав цю війну. Чи закінчить цю війну  саме він, я не знаю.

Після перемоги

— Поїду до Севастополя, це буде найпершим. Це моє рідне місто. Я народився в Києві, проте все дитинство моє пройшло там.

Проте я якраз перемогою не завершую всі ці події.

Перемогою це все не зупиниться. Нас чекає дуже складний етап. Це буде багаторічна ретерація наших територій.

Бо ми тоді отримуємо плюс 3 мільйони населення, яке 9 років жило під російською пропагандою. Це люди зовсім з іншим вже сприйняттям світу. І їх треба буде перевиховувати. Це не буде так легко, як здається.

День Перемоги — він буде. А далі піде досить важка робота, і це буде тривалий період. І це буде стосуватися не тільки України, а всього світу.