Сьогодні о 18:33
Державний секретар США Ентоні Блінкен 20 вересня виступив на міністерському засіданні Ради безпеки ООН. Засідання було присвячене питанням України, на ньому був присутній український лідер Володимир Зеленський.
FREEДOM пропонує повну версію виступу Ентоні Блінкена.
Читайте також: Вето в руках Росії-агресора загнало ООН у глухий кут: повний текст виступу президента України на засіданні Ради безпеки ООН
— Дуже дякую. Пане прем’єр-міністре, дякуємо вам за те, що зосереджуєте увагу Ради безпеки на цьому критично важливому питанні. І, пане генеральний секретар, дякуємо вам за моральну ясність, яку ви проявляєте щодо війни Росії проти України.
Ми вдячні за можливість вітати президента Зеленського за цим столом Ради безпеки, і ми дякуємо йому. Дякуємо йому за те, що він нагадував нам учора, сьогодні і щодня, що поставлено на карту в цьому конфлікті, не тільки для України, не тільки для українців, а й для всіх нас.
Шановні члени Ради, два тижні тому я був у Ягідному, невеликому українському населеному пункті приблизно за дві години їзди на північ від Києва. Російські військові захопили це село в перші дні вторгнення. Вони ходили від хати до хати, брали мешканців під варту під загрозою застосування зброї та вели їх до місцевої початкової школи, де російські військові обладнали командний пункт. Потім солдати загнали понад 300 мирних громадян — здебільшого жінок, дітей і людей похилого віку, — у підвал, непридатний для проживання людей; у ньому було всього кілька маленьких кімнат без вікон, без вентиляції, без водопроводу.
Солдати утримували там жителів протягом 28 днів поспіль, використовуючи їх як живий щит, перш ніж тікати, коли захисники України прибули, щоб звільнити населений пункт.
У Ягідному двоє місцевих жителів відвели мене до підвалу, де вони та інші люди утримувалися під вартою. Мій гід сказав, що вони були притиснуті один до одного так щільно, що ледь могли дихати.
Там не було місця, щоб сісти, не кажучи вже про те, щоб лягти. Коли вони закричали своїм загарбникам, що люди хворі й потребують медичної допомоги, російський солдат крикнув у відповідь: “Нехай помирають”.
Мій гід вказав на два рукописні списки імен на стіні підвалу. Один був присвячений жителям села, яких стратили російські військові, інший — людям, які померли в підвалі.
Найстаршій жертві було 93 роки, наймолодшій — 6 тижнів. Росіяни дозволяли виносити тіла тільки один раз на день, тож діти, батьки, чоловіки та дружини були змушені годинами перебувати поруч із трупами своїх близьких.
Я починаю з цього, тому що, перебуваючи далеко від війни в цій комфортабельній залі, дуже легко випустити з уваги, як важко доводиться українським жертвам російської агресії. Це те, що сталося лише в одній будівлі, в одному населеному пункті України. Є багато інших подібних випадків. Тільки за останній тиждень Росія розбомбила житлові будинки в Кривому Розі; вона спалила склади гуманітарної допомоги у Львові. Вона зруйнувала зерносховища в Одесі. За один день Росія обстріляла вісім населених пунктів Сумської області.
Це те, через що українські родини проходять щодня. Це те, що вони пережили за 574 дні цього повномасштабного вторгнення. Це те, що їм доведеться пережити завтра і післязавтра, поки Росія веде свою жорстоку війну, війну, яка, як відкрито проголосив від самого початку президент Путін, спрямована на те, щоб стерти Україну з карти світу як суверенну країну і відновити втрачену імперію Росії.
У цій війні є агресор, і є жертва. Одна сторона нападає на основні принципи Статуту ООН; інша — бореться за їхній захист.
Ось уже понад півтора року Росія зневажає основні принципи Статуту Організації Об’єднаних Націй, Загальної декларації прав людини та міжнародного гуманітарного права, порушуючи одну резолюцію Ради безпеки за іншою.
Давайте розглянемо цю ситуацію. По-перше, російське вторгнення саме по собі порушує головний принцип Статуту ООН — повагу до суверенітету і територіальної цілісності всіх країн. По-друге, Росія майже щодня скоює воєнні злочини та злочини проти людяності в Україні. По-третє, Росія продовжує нерозважливо брязкати ядерною зброєю, оголошуючи про розміщення ядерної зброї в Білорусі і продовжуючи використовувати найбільшу в Європі атомну електростанцію та її співробітників як щит для своєї агресії, ризикуючи катастрофічними наслідками.
По-четверте, Росія перетворює голод на зброю. Завдяки Чорноморській зерновій ініціативі, узгодженій за посередництва Генерального секретаря ООН і Туреччини, на світові ринки надійшло близько 33 млн тонн зерна, що призвело до зниження цін на продовольство по всьому світу. Майже дві третини пшениці, експортованої в рамках цієї угоди, надійшло до країн, що розвиваються.
Путін не тільки відмовився від зернової угоди, а й Росія тепер мінує поля України, бомбить її порти і залізниці, спалює її елеватори.
У результаті цього експорт пшениці з України, ймовірно, скоротиться цього року на 2,8 млн тонн. Це еквівалентно 5,5 мільярда буханок хліба, яких не вдасться вивезти зі світової житниці. Росія, тим часом готується до рекордного року експорту зерна. Що голодніший світ, то більше прибутку отримує Москва.
По-п’яте, Росія використовує іранські безпілотники для нападу на цивільне населення України. Ці безпілотники Росія закупила в Ірану в порушення Резолюції 2231 Ради Безпеки.
Нарешті, буквально минулого тижня Росія приймала північнокорейського диктатора Кім Чен Ина. Путін сказав, що вони обговорювали шляхи співпраці у військовій галузі. У той час як Кім пообіцяв — і я цитую — “повну і беззастережну підтримку” агресивної війни Росії з боку КНДР.
Звичайно, оборудки зі зброєю між Москвою і Пхеньяном порушили б численні резолюції цієї Ради. Важко уявити собі країну, яка демонструє більшу зневагу, ніж Росія, на адресу Організації Об’єднаних Націй і всього, за що вона виступає, — і ми говоримо про країну, яка має постійне місце в цій Раді.
Президент Путін робить ставку на те, що якщо він буде продовжувати нарощувати насильство, що якщо він буде демонструвати готовність заподіювати достатню кількість страждань достатній кількості людей, світ поступиться своїми принципами, і Україна перестане захищатися.
Але українці не здаються, бо вони бачили, який вигляд матиме життя, якщо вони підкоряться російському контролю. Це той підвал у Ягідному. Це сім’ї, у яких забирають дітей і депортують їх до Росії; дітей забирають у батьків і відправляють дуже далеко. Це руїни Маріуполя. Це братські могили в Бучі.
Ми теж не здаємося. Ба більше, відтоді, як ми були тут востаннє, дедалі більше країн об’єдналося, щоб спробувати прокласти інший шлях уперед. У червні більше десятка країн зустрілися з Україною в Копенгагені, щоб обговорити шлях до справедливого і міцного миру, який відповідає Статуту Організації Об’єднаних Націй і його основним принципам. Два місяці потому понад 40 країн, включно з багатьма членами цієї Ради, продовжили це обговорення з Україною в Джидді.
Президент Зеленський висунув план із 10 пунктів для досягнення такого миру. Президент Путін нічого не висунув.
Дехто стверджує, що продовження підтримки України та притягнення Росії до відповідальності відволікає нас від вирішення інших пріоритетних завдань, таких як боротьба з кліматичною кризою, розширення економічних можливостей, зміцнення систем охорони здоров’я. Це хибний вибір. Ми можемо і повинні робити і те, і інше; ми робимо і те, і інше. Ми повинні працювати спільно, долаючи глобальні виклики, які зачіпають наших громадян, досягаючи мети сталого розвитку, інвестуючи у світ, де у всіх людей є можливість повністю реалізувати свій потенціал.
Сполучені Штати є провідним світовим учасником цих зусиль. І, як заявив учора президент Байден на сесії Генеральної асамблеї ООН, ми продовжуватимемо робити максимальний внесок у реагування на імперативи нашого часу. Водночас як ясно дав зрозуміти президент Байден, ми повинні продовжувати зміцнювати основи мирних відносин між державами, без яких ми не зможемо досягти жодної з наших цілей.
Саме тому ми маємо спрямувати чіткий сигнал не лише Росії, а й усім потенційним агресорам, що ми протистоятимемо їм, а не не діятимемо, коли кидатимемо виклик правилам, які ми всі узгодили, — не лише задля запобігання конфліктам, нестабільності й стражданням, а й задля того, щоб закласти підвалини для всього, що ми можемо робити задля покращення життя людей у мирний час.
Я почав з опису жахів, які я бачив у Ягідному. Дозвольте мені на закінчення розповісти вам, що ще я бачив того дня в Україні. Я бачив добровольців, які відновлюють будинки, зруйновані російськими бомбами, фермерів, що збирають врожай на полях, людей, що знову відкривають підприємства, громадян, які знешкоджують міни і боєприпаси, що не вибухнули, дітей, які повертаються до шкіл.
Коротко кажучи, я бачив, як країна відновлюється і повертає собі своє майбутнє.
Це право всіх членів нашої Організації Об’єднаних Націй. Це те, що ми захищаємо, коли виступаємо за міжнародний порядок: право людей не тільки виживати, а й процвітати, самим визначати своє майбутнє. Наш народ, громадяни України, люди всіх країн мають право самостійно визначати своє майбутнє. Ми не можемо дозволити і не дозволимо одній людині визначати це майбутнє за нас.
Дякую вам.
Не пропусти наші відео на YouTube-каналі FREEДОМ
Якщо заблоковано доступ до сайту та соцмереж FREEДОМ — алгоритм дій
