“Мій мозок працює інакше — я шукаю вихід”: військкор телеканалу FREEДОМ Анастасія Волкова про роботу на Луганщині

Військова кореспондентка телеканалу FREEДOM Анастасія Волкова точно знає, що одного дня вона ввійде під прапором України до рідного Луганська. Ще у 2014 році російські окупанти змусили дівчину залишити рідний дім, Настя переїхала до Сєвєродонецька. З початку повномасштабного вторгнення РФ Анастасія Волкова висвітлює події на Луганщині, їздить на лінію фронту та займається волонтерством.

Анастасія розповіла, чому не боїться смерті, через що не спілкується з мамою та як зустріне Перемогу.

“У мене відібрали рідну Луганщину, і я живу бажанням помститися росіянам”

— Настю, чи ви даєте собі можливість хоча б недовго перепочити?

— Мої відрядження до Слов’янська тривають по три тижні. Потім тиждень на відпочинок у Дніпрі — та знову на фронт. Я вже звикла. Насправді зараз не час для відпочинку. Просто треба трішки відновлюватися і знову заступати на роботу. В країні війна, тому потрібно робити все, щоб пришвидшити нашу перемогу.

В решті решт у мене відібрали рідну Луганщину, і я живу бажанням помститися росіянам. І в кінці війни увійти до рідного Луганська під українським прапором. І це бажання додає мені сил.

Звичайно, іноді стає дуже важко, втомлюєшся, і тоді важливо переключатися. От, гадаю, треба знову повернутися до своїх хобі.

— І що це?

— Я граю на піаніно та люблю малювати. Але, на жаль, мій рідний інструмент зараз на окупованій території.

— Багато хто з дівчат-військкорів під час війни стали й операторами.

— І у мене була така історія. Хоча на початку війни я працювала з оператором. Але минуло зовсім мало часу, і він сказав, що не може знімати війну, що не має натхнення. Я його розумію — у нього четверо дітей, йому потрібно про них дбати. Коли у Слов’янську почало ставати гарячіше, він поїхав з міста. Це був березень 2022-го, і я вирішила, що залишуся у місті. Місяць знімала сама. Потім познайомилася з Артемом, який був на той час у теробороні Сєвєродонецька. Запропонувала йому попрацювати водієм, потім спробувати роботу оператора, і в нього все вийшло.

— До початку повномасштабного вторгнення ви жили у Сєвєродонецьку. Що з вашим будинком?

— Він згорів на моїх очах. Я в той час була на зйомках, а коли повернулася, зайти у квартиру було вже неможливо. На щастя, всі документи й гроші були при мені.

— Насправді для вас війна почалася ще у 2014 році.

— Так, я ж з Луганська. Пам’ятаю, 19 жовтня 2014 року виїхала на тиждень у Сєвєродонецьк, де вчилася. Мама залишилась у Щасті. Повернутися назад я вже не могла, бо там йшли бойові дії та місто було закрите на в’їзд.

Я опинилася без грошей і знайомих. Мене врятувала викладачка з моєї кафедри, до якої я прийшла зі сльозами. Вона дала можливість оселитися в гуртожитку. За два тижні я влаштувалася на свою першу роботу — місцевий телеканал, а трохи більше ніж через пів року почала робити матеріали з передової.

— Як почувалася в той час ваша мама?

— Щастя деокупували, й до лютого 2022 року воно було українським. Коли почалася повномасштабна війна, я вмовила маму виїхати до Ужгорода, але згодом вона все одно повернулася до Щастя. Наразі зв’язок з нею обірваний.

— Ви не змогли її зупинити?!

— Це було сімейна драма! Я казала їй, що можуть бути проблеми, пов’язані з тим, що я журналістка. Але маму це не зупинило. Як і те, що ми не зможемо спілкуватися. На жаль, у неї своє сприйняття світу, і я лише сподіваюсь, що згодом воно зміниться. Мама вже понад пів року живе під окупацією. Ми не спілкувалися з серпня 2022-го. Гадаю, що у цій війні всі вже мають зробити свій вибір.

“У Слов’янську місцеве населення в один голос проклинає Путіна й каже, що це геноцид”

— Знаю, що ви були у Слов’янську саме тоді, коли нещодавно у житловий будинок там влучила ракета.

— Ми якраз виїжджали на зйомку до Костянтинівки. Я чула два вибухи, але вирішила, що це працює наша ППО. Були саме на околиці тієї вулиці, куди прилетіла ракета. Мені зателефонували, сказали, що трапилось, і ми повернули назад.

— Що найбільше вас тоді вразило?

— Місцеве населення, яке проклинало Путіна. Після обстрілу я запитувала у місцевих, чого намагається досягнути Путін ударами по мирному населенню. Всі в один голос проклинали його й казали, що це геноцид. Тоді мені стало зовсім зрозуміло: ці люди будуть до останнього боротися за своє місто.

— Ви знімали репортажі з Часового Яру — це зовсім недалеко від Бахмута.

— Саме через Часів Яр проходить “дорога життя”. По ній місцеві волонтери привозять харчі, а наші військові отримують боєприпаси. Дорогу охороняють наші хлопці ціною свого життя, і це не дозволяє ворогу взяти Бахмут у кільце. Я була на околицях Часового Яру, дорога прострілюється повністю, і чути важку артилерію та навіть автоматні черги. Ворог підходить дуже близько.

— Які настрої у наших захисників?

— Бойові. Кажуть, окупанти зовсім з глузду з’їхали. Ходять по місцевих і набирають собі речі, бо своїх не мають. Показували фото вбитого окупанта, на якому від військового тільки бронежилет та каска — все інше звичайні речі. Те, що ми бачили: запалу у військових вистачить, щоб вигнати всю нечисть з нашої землі.

— Настю, вас щось лякає?

— Смерті я не боюся, а от залишитися інвалідом — так. Боюсь каліцтва. Але якщо потрапляю у якусь складну ситуацію, не панікую та не думаю, що “все пропало”. Мій мозок працює інакше: я шукаю вихід.

Пам’ятаю, як ми були в Курдюмівці ще до її окупації і почався танковий бій. Ми були просто посередині та їхати могли тільки вперед. Навіть тоді, під обстрілами, у мене не було паніки, лише думки, що робити з поламаними деревами на дорозі, де можна сховатися… Мій мозок працював на повну силу.

— Думали про те, що буде після війни?

— Хочу бути журналістом, який покаже, як відновлюється моя Луганщина. Кожен клаптик землі. Вся Україна зараз скелею за Донбас! Ми своїх людей не залишимо сам на сам з ворогом, а це означає, що не залишимо й після Перемоги. Відновлення буде колосальним. Весь світ буде залучений до відбудови Донбасу, півдня, бо якщо зараз така неймовірна підтримка, то уявіть, якою вона буде після нашої Перемоги!

— Ви, схоже, були серед тих, хто не сумнівався, що буде велика війна.

— Мій керівник, починаючи з грудня 2021 року, постійно казав: “Буде війна. Ви приготували чемоданчики?” Ми лише відмахувались, мовляв, вона й так триває вісім років. А він: “Буде ще гірше”. Але я до останнього не хотіла у це вірити.

О п’ятій ранку 24 лютого 2022 року мені подзвонили з Києва й сказали: “Почалося”. Я послухала й… лягла досипати. Через годину мене розбудила мама. Вона тоді жила у мене у Сєвєродонецьку — кричала, що вибухи вже чутно у місті. Першим ділом я заклеїла всі вікна та сказала мамі, щоб вона зібрала речі першої потреби. Сама пішла в магазин, натягала продуктів, щоб був запас на три місяці. А за три дні відправила маму до Ужгорода.

В день повномасштабного вторгнення я мала їхати знімати у Попасну. Але залишилась у Сєвєродонецьку, знімаючи все, що відбувалося у місті.

Знаєте, коли у 2015 році я починала працювати на фронті, здавалося, страшнішого вже не може бути. Але виявилось, що я була не права.

Іноді мені здається, що вісім років життя мене готувало до того, що зараз відбувається. Щоб я вистояла…

Джерело: Факти

Читайте також: Ми декілька разів були на межі життя та смерті: військкор телеканалу FREEДOM Альона Грамова про роботу на Донбаському фронті