ЛГБТК-спільнота та домашнє насильство в Білорусі: інтерв’ю з правозахисницею Ольгою Горбуновою

Ольга Горбунова — білоруська активістка, правозахисниця.

Народилася 1981 року в Білорусі. Керувала організацією “Радислава” — допомагала жінкам, які постраждали від домашнього насильства. Представниця ЛГБТК-спільноти.

У 2021 році була заарештована за звинуваченням у масових заворушеннях. Пів року перебувала в СІЗО.

Зараз влаштувалася у Вільнюсі. У грудні минулого року увійшла до складу Об’єднаного перехідного кабінету Світланою Тихановською — представницею із соціальних питань. Білоруська влада внесла Горбунову до списку ув’язнених, “схильних до екстремізму”.

Ольга Горбунова — гостя програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

“Усе це було не даремно”

— В Об’єднаному перехідному кабінеті Білорусі ви відповідаєте за соціальні питання. Як ви зараз, будучи у вигнанні, можете займатися соціальними перехідними питаннями, пов’язаними з білорусами?

— Наш перехідний кабінет був створений рік тому. Величезна кількість людей змушені були виїхати з Білорусі, зокрема я, рятуючись від повторного кримінального переслідування.

На жаль, моя рушійна сила, моя мотивація — це почуття провини. Тому що величезна кількість людей у Білорусі залишаються в заручниках. Люди залишаються в заручниках у в’язницях, зокрема люди, які на умовній свободі.

Неможливо захистити свої права, неможливо реалізовувати те, про що ми мріяли. Ситуація складається таким чином, що через режим ми стаємо співучасниками у війні, і всі бачать, що всі ці роки стає тільки гірше. Політичні репресії наростають. І наразі немає жодних підстав припускати, що ситуація буде змінюватися.

Але при цьому, соціальні питання теж ніхто не скасовував. Тому що це наше життя — це те, що відбувається з нами щодня, незалежно від того, де білоруси перебувають — всередині країни або за її межами. Тому я бачу свою роль у цьому — не дати піти білоруському питанню і соціальним питанням Білорусі з міжнародного порядку денного.

Основна частина мого часу — робота з надання допомоги політв’язням, які перебувають у країні, і широкому колу репресованих осіб. Один із головних пріоритетів зараз — максимально збирати й аналізувати інформацію. Це робити зараз дуже важко, тому що представники режиму закривають усі дані. Ми не можемо знайти жодної статистики, підтвердження будь-яких фактів. Недержавні організації, які активно діяли на період 2020 року, практично ліквідовані. Незалежні ЗМІ та медіа зазнали репресій.

Авторитарний режим зараз блокує зв’язок між нами, щоб люди, які перебувають зовні паркану державних кордонів, не знали про те, що відбувається всередині Білорусі.

Ми по крихтах збираємо інформацію, пробуємо прогнозувати, які соціальні проблеми на нас чекають у майбутньому. Так, у нас з’явилися нові соціально вразливі групи — політв’язні, репресовані. Але важливо розуміти, що всі події, пов’язані з Білоруссю, матимуть більш довгострокові наслідки для країни — і в економічному плані, і в плані соціальних реформ, і якості життя, рівня життя для населення.

— Ви зараз говорите з позиції того, хто хоче допомогти. Але ви були в позиції людини, якій потрібна допомога. Ви півроку були ув’язненою. Розкажіть про цей досвід.

— Як і багато білорусів, я також зазнала переслідувань. У 2020 році багатьох із нас, і мене, зокрема, затримували за адміністративні правопорушення. Мене затримали тричі. За одні й ті самі дії нас затримували повторно. І вже 2021 року мене затримали в межах кримінальної справи за участь у мирних акціях протесту 2020-го.

Мені пощастило, оскільки багато хто із зали суду виходив на домашню хімію (це фактично домашній арешт, — ред.), за ті самі злочини людей відправляли на роки в колонію. Мені пощастило, мене випустили.

Я пробувала відбувати домашню хімію, але, зрозумівши, що ризик не припиняється, мені довелося евакуюватися з Білорусі.

Цей досвід був важливий для мене. Мало хто з нас раніше замислювалися про те, що відбувається в білоруських в’язницях, білоруських СІЗО. Ми нічого не знали, що відбувається з людьми в ув’язненні. Нас просто всіх затримали, посадили, і ми побачили, який жах там відбувається.

Безумовно, політв’язням сидіти складніше. Ми все частіше чуємо термін “інкомунікадо” — позбавлення зв’язку із зовнішнім світом. Наприклад, я за шість місяців не отримала жодного листа від доньки, і єдиний зв’язок для мене був через адвокатку. У мене була привілейована, можна сказати, позиція — адвокатка приходила до мене щотижня.

Я там просто божеволіла. Коли ти не отримуєш жодних новин, крім держпропаганди по телевізору, у СІЗО дозволені телевізори, і ми дивилися новини. Але те, що блокували листування, що адвокатам дуже важко було пробратися і розповісти про щось…

У момент, коли почалося повномасштабне вторгнення РФ в Україну, я була в СІЗО. І найбільший страх, у лютому 2022 року був у тому, що Білорусь вступить в активну фазу війни. І ми думали, що весь Мінськ евакуюється, а нас залишать затриманими, і ми не знали, що з нами буде.

Перебуваючи там, ти вже не особистість, ти вже не суб’єкт, ти ніхто, ти абсолютно безправний і від тебе нічого не залежить. Контролю над своїм життям немає взагалі. Як ти можеш захиститися? Ти просто бачиш навколо зброю, ти чуєш, як б’ють людей, тебе водять на прогулянки з німецькими вівчарками. А ти розумієш, що все, що ти робила в країні ці останні 20 років — просто намагалася допомагати людям.

У той момент, коли мене було затримано (абсолютно за неправдивим доносом), ліквідували притулок для жінок, які постраждали від домашнього насильства, у якому я працювала. Це був екзистенційний момент для мене.

І тоді я думала, як не знецінити все, що ми зробили в серпні 2020 року і після. Чи не даремно це було? Стільки людей загинуло, стільки зараз гине. А може, якби ми все-таки як попередні понад 20 років промовчали, то не було б усіх цих трагедій і втрат?

Я вважаю, що все це було не дарма. І те, як було раніше, уже не буде ніколи в нас у країні.

— А чому 2020-го не вийшло?

— Якщо ставити індикатором повалення авторитарного режиму, то наразі результату немає. Але я б не говорила про те, що в нас не вийшло. Ви всі бачили, як нас багато було на площах тоді, і який внесок ми робили всі ці роки. Мені здається, це в нас вийшло: ми не побоялися, ми вийшли, ми побачили один одного, ми побачили, які ми різні, але як ми за одне.

Гадаю, не було б жодного протестного руху і пошуку нових форматів опору, якби ми тоді, у серпні 2020 року, не вийшли і не побачили, на що здатен режим.

Але явно було, що в той серпень 2020 року ми дуже швидко, дуже стихійно та інтенсивно переглянули та зробили свій вибір. Ми зробили свій вибір не тільки на дільницях, де відбувалося голосування, ми зробили свій вибір, коли ми залишилися на цих дільницях і говорили правду, коли вийшли на вулицю тієї ночі та в наступні дні.

Дуже довгий час ми були позбавлені свободи висловлювати свою позицію, не погоджуватися. Нас довгі роки вчили боятися. Але ми дуже швидко за ті кілька місяців зрозуміли, хто ми, як нас багато і що ми хочемо рухатися якимось певним шляхом до єдиних цінностей.

Білоруське суспільство — це не якась однорідна маса, ми дуже різні, у нас різний внесок, і в кожного з нас повинно бути це право участі та право голосу. Тому якраз ось це, мені здається, у нас вийшло

Так, не сталися швидкі зміни. Але нічого не закінчилося. Люди в Білорусії сидять залякані, але вони теж не змінилися. Вони це спостерігають, вони бачать партизанські акції, хтось допомагає політв’язням. Нічого не зникло.

Є багато занепадницьких настроїв, тому що багато хто виснажений, зокрема ментально. Але нічого не закінчилося.

“Домашнє насильство — злочин, вигідний державі”

— Ви в Білорусі допомагали жертвам домашнього насильства, займалися багато років цим складним питанням. Чи існує прямий зв’язок між диктатурою і розгулом домашнього насильства в країнах?

— Безумовно. Це все створює певні передумови. Коли я на початку 2000-х прийшла працювати в тему припинення домашнього насильства, гендерного насильства щодо жінок, то проблема насильства щодо жінок була дуже табуйована. Це тема, про яку бояться говорити, про яку незручно говорити. Тому що якщо держава визнає, що така проблема є, з цим треба щось робити. Статистика була гнітюча.

І вже у 2010-ті ми розуміли, що ситуація вирівнюється. Уже нашими основними партнерами були, зокрема, Міністерство внутрішніх справ і Міністерство праці та соцзахисту.

Так, тема домашнього насильства вже перестала бути табуйованою, але вона стала нормалізованою. І ось це була дуже велика небезпека. Законодавчо і в громадській думці тема домашнього насильства подавалася як те, без чого неможливі стосунки між чоловіками і жінками. Те, без чого неможливо вибудувати цю систему в країні. Психологи говорили жінкам, у яких були переломи від катувань, що ви не зійшлися характерами. Судді призначали переважно штрафи. Це політв’язнів одразу на добу закривають і жодного штрафу. А домашніх тиранів здебільшого просто штрафували.

І ці штрафи за домашнє насильство йшли на користь держави. Ми з активістами часто по-чорному жартували, що в цьому зв’язку домашнє насильство — це злочин, вигідний державі. Це як ДАІ, коли йде поповнення бюджету за рахунок порушників правил дорожнього руху. Ось також іде поповнення бюджету за рахунок того, що жінок б’ють.

Востаннє, коли я в Білорусії викликала міліцію, це була ніч із 9 на 10 серпня 2020 року. Це було близько 4 години ранку. Силовики вже відтіснили протестувальників у різні боки. Я побачила, що під деревами, прямо в центрі міста чоловіки у чорному б’ють кийками пов’язаних людей, які не могли захиститися. І ми викликали міліцію. Спочатку операторка кинула слухавку. З другого разу запитали, що трапилося і запевнили: “Машина виїхала, чекайте”. І, звісно ж, не приїхала.

Тієї ночі в мене пройшла аналогія, що коли до жертви домашнього насильства діти викликали міліцію, відбувалося те саме.

Насильство за ці роки нормалізувалося, воно стало допустимим у суспільстві, у будь-якій сфері. І це означає, що тобі завтра ніхто не допоможе собі.

Коли ми говоримо про насильство, ми не забуваємо і проблему смертної кари, яка існує в Білорусії досі. Нам потрібно переглянути це. Якщо ми заявляємо, що наша головна цінність — це людське життя, то під захист мають потрапляти всі.

“Це середньовічне мислення”

— Ми всі знаємо про державну гомофобію, яка є в Російській Федерації, є і в Білорусі. Але ми нічого не знаємо про людей ЛГБТК+ у Білорусії. Як живе ком’юніті, як почуваються особливо підлітки, яким важко зробити камінг-аут, важко прийняти себе, важко прийняти себе в такому суспільстві?

— Білоруська політика не дуже відрізняється, від того, що відбувалося в пострадянських країнах. Безумовно, ЛГБТ-спільнота всі ці роки зазнавала дискримінації, переслідування. Є дуже багато проблем, попри те, що в Білорусі все-таки була можливість захищати свої права, подавати заяви в комісію для трансперсон. Але загалом ситуація, звісно, у країні небезпечна.

При цьому тема виходила з тіні: були різні ініціативи, хтось працював із підлітками, хтось проводив підтримувальні заходи, хтось надавав психологічну підтримку, хтось займався просвітницькою діяльністю, пробував організовувати прайди. Десяток проєктів точно в нас було і частково досі працюють у країні, бо це нікуди не поділося.

ЛГБТ — це соціально вразлива група, яка має мало ресурсів, щоб прийняти рішення покинути країну. Тому що тобі й вдома не дуже зрозуміло, як бути, як захищати свої права, а в іншій країні — ще більше страху.

Тому я пишаюся нашою спільнотою. Ми об’єдналися, і ми вийшли колоною на протестах [2020 року]. Це, звичайно ж, дуже вразлива група із соціально-політичних репресованих. Правозахисники зібрали величезну кількість кейсів щодо того, що відбувалося з людьми в момент затримання. Ми розуміємо, що людей просто примушують до аутингу (публічне розголошення інформації про приналежність людини до ЛГБТ-спільноти без її на те згоди, — ред.), вони використовують цю персональну інформацію про людину в місцях несвободи, щоб був підвищений ризик, щоб ці люди зазнавали насильства — фізичного, сексуального.

І коли я говорю про гуманітарний проєкт, пов’язаний із проблемою політв’язнів, я говорю не тільки про людей пенсійного віку, або про людей з інвалідністю, з тяжкими захворюваннями, але, зокрема, про квір-людей. Тому що це набагато підвищений ризик перебування в ув’язненні і дуже важка реабілітація після того, як ти виходиш з ув’язнення, будучи квір-персоною.

Інформації про те, що відбувається зараз у країні, катастрофічно мало. Але ми знаємо, що ініціативи працюють, працюють просвітницьки, щоб пояснити людям, які перебувають усередині країни, як вони можуть себе убезпечити. Надаємо різні види підтримки, зокрема підтримуємо в ув’язненні.

Але важливо сказати, що влада бере всі ці тези з Російської Федерації.

І кілька місяців тому вже вийшли запрошення до Генпрокуратури, в яких вони заявляють, що це питання нацбезпеки, і просто через кому ставлять питання гомосексуальності, педофілії та чайлдфрі. І ми розуміємо, наскільки неграмотні люди у нас при владі. Ми бачимо, що це середньовічне мислення, кліше створення законотворчих ініціатив, які базуються на стереотипах, відсутності знань. І це дуже лякає.

— А звичайні білоруси, сусіди як ставляться до таких людей?

— Сусіди — це великий біль. Коли я була в ув’язненні, на мене прийшов неправдивий донос, і я знаю цю людину. Він тривалий час переслідував нашу організацію, тому що ми допомагали його колишній дружині та дітям. Дружина і діти ховалися від нього в притулку.

І тема доносів тільки посилилася. Люди, які перебувають зараз усередині країни, бояться зайвий раз у громадському транспорті відкрити свій телефон. Тому що, якщо хтось побачить, що ти дивишся якийсь екстремістський канал, ЗМІ, на тебе можуть викликати міліцію. Це, звісно, лякає. Так, люди пишуть доноси.

Якщо брати не тільки події 2020-2023 років, а більш масштабний історичний зріз, то Білорусь ні за що не покаялася. Білорусь ні в чому не зізнавалася, Білорусь не проаналізувала все, що відбувалося у нас у країні — ні КДБ, ні сталінські репресії, ні повоєнні роки. У нас головний проспект у Мінську досі Дзержинського.

“У відповідальності можна шукати розуміння “

— Я в межах програми “Люди доброї волі” говорив із білоруською письменницею Світланою Алексієвич. І ми з нею шукали причини того жаху, який привнесла Росія в Україну. І ми дійшли простого висновку, що дуже мало любили людей, які живуть зараз на цих просторах у Росії та Білорусі. Тому насильство, маніяки на чолі країн. Як повернути цю любов?

— Я повністю поділяю цей висновок. Ось 2020 року вибори в Білорусі починалися зі слова “любов”. Тоді дуже багато говорили, чому це в нас усе відбувається. Що режим недолюблений, що все це колись діти післявоєнного часу, коли всі виживали, усім було не до любові, і ніхто не вчив любити — ні нас, ні наших батьків.

Але це білоруси роблять щодо білорусів. Ситуація трагедії в Україні інша, тому що це зовнішній ворог.

А в Білорусі це все свої ж люди. І як зупинити цю ненависть, де знайти прощення за все, що вони створили з людьми?

Це дуже серйозна має бути робота в нашому суспільстві, щоб знайти ці аргументи, щоб знайти це світло наприкінці тунелю, щоб нас ця ненависть просто не зжерла. І ми все-таки змогли прийти ось до цього примирення. Треба визнати, що це не хтось інший робить, це робимо ми самі. Ось тут, мені здається, відправна точка — взяти на себе відповідальність.

Треба зрозуміти, що в тому, що сталося 2020 року і після, вина не тільки Лукашенка. Так, з його натхнення, але ця відповідальність лежить на багатьох із нас, і на багатьох тих, хто зараз залишається і продовжує виконувати ці злочинні накази. А це все наші білоруси. Це чиїсь сусіди, чиїсь родичі.

Ми всі ці 30 років жили в цій країні і так чи інакше погоджувалися з цим, десь мовчазно, десь ми намагалися говорити про те, що нас не влаштовує. Але відповідальність — на всіх. І у відповідальності можна шукати порозуміння.

Читайте також: Жорстокість війни і пошук виходу: інтерв’ю з білоруською письменницею Світланою Алексієвич