“Комуніст, який був, насамперед, українцем”. Політолог про роль Кравчука у становленні незалежної країни

Леонід Кравчук – перший президент України. Його називають видатною особистістю, лідером перехідного періоду та становлення суверенної країни. Він помер 10 травня на 89-му році життя. У Києві попрощалися із ним 17 травня. Докладно про особистість першого українського президента журналісти UATV поспілкувалися з політологом Володимиром Фесенком у прямому ефірі марафону “FreeДОМ” на телеканалі UA.

Як зазначає політолог, головна цінність Кравчука полягала саме в тому, що у 90-х роках він був “оптимальною перехідною фігурою для моменту переходу від радянської України до України незалежної, становлення української незалежної держави”.

Фесенко вважає, що Кравчук сприяв формуванню багатопартійної політичної системи в Україні, не став чіплятися за владу і пішов у 1994 році, після того як програв президентські вибори. У цьому плані він відіграв важливу роль і з погляду формування в Україні демократичної конкурентної традиції.

— За що Леоніда Кравчука називають визначною людиною?

— Він ще до 1991 року зрозумів, що є шанс, вікно можливостей для того, щоб Україна стала незалежною. І він у своєму стилі намагався зробити так, щоб справді це сталося без конфліктів, без внутрішніх протиріч. Він спромігся переконати значну частину комуністів, оскільки тоді ще до 1990 року був секретарем ЦК Компартії України, що треба підтримувати курс на суверенізацію нашої країни. Ось ці люди стали суверен-комуністами під впливом Леоніда Макаровича. З іншого боку, він умів знаходити спільну мову з представниками інших політичних сил, зокрема з опозицією, з націонал-демократами, з представниками “Народного руху”. І він зміг об’єднати різні частини українського парламенту у єдиному пориві, у єдиному політичному таборі для проголошення незалежності України 24 серпня. Ось ця здатність Леоніда Макаровича поєднувати різних людей, слухати різних людей, знаходити спільні компромісні рішення – це було дуже важливо для того моменту. І справді, компромісність Леоніда Макаровича, те, що він міг поєднувати різні політичні іпостасі і комуніста, і українця — це допомогло в тому, що Україна здобула незалежність без великих проблем. Понад те, Леонід Макарович потім зіграв велику роль у тому, щоб Радянський Союз було демонтовано у процесі Біловезьких угод. І справді, він був історичною фігурою не лише як перший президент України, а й як людина, яка ще й заклала основи демократії в Україні.

— Наскільки було складно в той період, під час якого був президентом Леонід Кравчук, коли тільки Україна стала незалежною?

— Це був дуже складний період. Звичайно, зараз ми теж переживаємо, можливо, найважчий, найдраматичніший період нашої історії, коли триває боротьба за саме майбутнє Української держави. А тоді була невизначеність. Адже був ризик, наприклад, що в Україні зуміли консолідуватися політичні сили, які не хотіли розпаду Радянського Союзу, які захотіли збереження радянських комуністичних порядків, у нас могло б виникнути своє Придністров’я, лише у значно більших масштабах. І ризик розколу України міг виникнути, як це сталося у сусідній Молдові.

Кравчук зміг домовитися з Єльциним щодо поділу Чорноморського флоту. Можна його критикувати за те, що він погодився, щоб у Севастополі залишилася військово-морська база Росії, Чорноморський флот, але тоді міг бути ризик навіть воєнного конфлікту. Тому компроміси були потрібні. І, на наше щастя, тоді був Єльцин, а не Путін. Але й Кравчук зі своїми дипломатичними талантами зміг подолати ці проблеми. І, звісно ж, у період його президентства, після 1 грудня 1994 року, виникли дуже гострі соціально-економічні проблеми. По суті з 1992 року і до кінця 90-х років Україна переживала тяжку економічну кризу. Особливо важкими були перші роки незалежності: 1992, 1993, 1994. Саме тому, до речі, Кравчук і втратив владу. Тому що виборці були дуже розчаровані, незадоволені. Поняття “кравчучка” тоді з’явилося, було велике безробіття, різко знизився рівень  доходів. Це було об’єктивно. Це не було наслідком якихось помилок та проблем в економічній політиці. Хоч і вони також були. Але тоді за це відповідав уряд.

За Кравчука, до речі, у нас була парламентська або парламентсько-президентська система. Президент грав дуже важливу роль, але все-таки мало впливав на економічну політику. Тоді навіть було ухвалено спеціальні постанови у Верховній Раді про те, що надзвичайні повноваження в економіці отримував уряд. Тому Кравчук, звісно, ​​постраждав від важкої економічної ситуації. Але в політичному плані деякі помилки тоді  були неминучими. В умовах компромісів, які зараз видаються надмірними, треба було бути більш радикальними, вже тоді рухатися до Європи. Але, я думаю, ми тоді просто не були готові до цього з різних причин. І Кравчук відображав настрої у країні, політичний стан країни. І справді, його головна історична роль у тому, що він зміг забезпечити процес плавного мирного переходу до незалежної України. Цю свою функцію він виконав, до того ж, ефективно, і ось у цій якості він залишиться в українській історії.

— Критики Кравчука, згадуючи його діяльність, говорять здебільшого про ядерну зброю. Один із пунктів критики — це ядерне роззброєння України, що зараз, від 2014 року, принесло нам проблему у вигляді агресії Російської Федерації, окупації кількох областей та Автономної Республіки Крим. А чи були тоді інші виходи?

— Я раджу почитати спогади Володимира Горбуліна. Нагадаю, він став і автором-засновником Ради національної безпеки України, і першим секретарем цього органу. У його спогадах докладно описано перемовини про без’ядерний статус України, про Будапештський меморандум. І він наводить дуже велику кількість аргументів. Я зараз не повторюватиму про те, що іншого варіанта просто не було. Так, можна було поторгуватися про більш конкретні гарантії безпеки, про більшу економічну ціну, щоб нам більше допомогли. Так, ось тут, можливо, були недопрацювання. Але я нагадаю, що тоді від ядерної зброї відмовилися під тиском Заходу. Це була категорична умова Заходу.

Сполучені Штати, Європа, цілі міжнародні спільноти дуже боялися, що в процесі розпаду Радянського Союзу ядерна зброя, яка була, зокрема, в нових незалежних державах, може вийти з-під контролю, може потрапити до терористів. Бодай окремі її компоненти. Тому це був один з міжнародних пріоритетів на той момент. Це не було бажання Росії – вона сама тоді у тяжкому стані була. І, до речі, так, переговори здебільшого відбувалися за Кравчука, але завершився цей процес уже за Кучми.

Сталося те, що сталося. Інша річ, це урок на майбутнє. Не можна покладатися лише на слова про гарантії безпеки. Потрібна конкретика у гарантіях безпеки, і вони забезпечуються насамперед сильною армією. Це також урок. Тож уроки ми вже маємо після президентства Кравчука. Але ці уроки ми повинні чітко засвоїти і не повторювати тих помилок, які були в минулому.

— На якому внеску Леоніда Макаровича в переговорний процес між Росією та Україною ви можете наголосити?

— Одразу скажу, що Леонід Кучма також відіграв велику роль у переговорному процесі. Але цей переговорний процес багато в чому підірвав його здоров’я і став причиною виходу від переговорів. Леонід Кравчук міг просто спокійно жити, займатися своїми справами, писати мемуари, виступати. Він взагалі був дуже відкритою людиною, у спілкуванні не відмовляв ні журналістам, ні різним людям, коли його запрошували десь виступати. Ось найголовніше. Він завжди був готовий допомогти своїй державі. І коли виникла потреба в тому, щоби поставити на чолі української делегації дуже авторитетну постать, то звернулися до Леоніда Макаровича. Він не думав, не вагався жодної секунди і погодився. Тому що він завжди був готовий допомогти своїй державі. Тим паче, йшлося про найважливіший переговорний процес, де треба було захищати інтереси країни. І він, на мою думку, гідно виконав цю функцію. Так, не вдалося досягти перелому в переговорах, але це не його провина, адже і до нього теж не вдалося досягти перелому. Ми знаємо, чим закінчилися спроби піти на якісь компромісні поступки Росії у процесі підписання Мінських угод. Росія почала наполягати ультимативно на своєму сценарії їх реалізації. Це було неприйнятно для України. І Леонід Макарович не пішов на якісь нові поступки. Зрозуміло, що він не один приймав рішення. Ключове рішення ухвалює керівництво країни, президент Зеленський. Але Леонід Макарович у переговорах згладжував гострі кути, намагався шукати компромісні варіанти. Він сприяв тимчасовому перемир’ю на Донбасі, яке виявилося найтривалішим. І він не міг боротися з агресивністю Путіна.

Путін уже тоді бажав війни. Особливо вже торік це стало помітним. Тому тут навіть дипломатичні таланти Леоніда Макаровича нічого не могли протиставити російській агресії, прагненню війни. Росія вже не хотіла компромісів, вона хотіла змінити ситуацію в Україні воєнним шляхом. Але Леонід Макарович, на мою думку, гідно виявив себе у переговорному процесі. Він не дозволяв робити таких заяв, які могли би бути використані проти країни у переговорному процесі або могли спровокувати якісь політичні конфлікти навколо його заяв. У цьому значенні треба віддати йому належне. Він дуже гідно головував в українській делегації у Тристоронній контактній групі.