Кіно і росіяни: мистецтво на службі у Кремля

Кіно стало зброєю Кремля поряд із танками, ракетами і бомбами. Адже це важливий фактор формування національної свідомості. Через кіно жителям РФ показують альтернативну історію, відверті фейки та маніпуляції. Прославляють воєнні злочини і героїзують убивць. З держбюджету РФ на це витрачають колосальні суми і використовують кінематограф як інформаційну зброю, щоб показати свою правду. Про це детально — у новому випуску “Спеціального репортажу” на телеканалі FREEДОМ.

Авторка — Ольга Михалюк.

“Творчість”, що прикриває воєнні злочини росіян

Перекручування історичних фактів, затерті кліше, маніпуляції та відверта брехня. Кінематограф у Росії завжди був інструментом пропаганди і впливу. Після анексії Криму і захоплення територій Донецької та Луганської областей Кремль почав виправдовувати свої злочини за допомогою все тієї ж кіноіндустрії.

А з початком повномасштабного вторгнення 2022 року російський прокат і ефір заполонила художня реальність, створювана поплічниками режиму, — режисерами, продюсерами й акторами, які використовують мистецтво як інформаційну зброю.

Одурманена міфом про взяття Києва “за три дні” армія окупантів на підступах до столиці України скоїла безліч злочинів. У Бучі війська РФ убили щонайменше 1400 українців.

В Ірпені правоохоронці виявили тіла 269 мирних громадян. І це — лише за три тижні окупації.

Після того як світові відкрилася правда про жахливі воєнні злочини окупантів, російська влада всіма способами стала захищати свою армію. Наприклад, глава МЗС РФ Сергій Лавров, незважаючи на фото- і відеодокази, назвав “інсценуванням” і “фейковою атакою” масові вбивства мирних на Київщині.

Щоб посилити наратив про непричетність до бійні, крім пропагандистських шоу в хід пустили кінематограф.

17 серпня минулого року в прокат вийшов пропагандистський фільм “Свідок”. Його зняв колишній художник-постановник, режисер Давид Дадунашвілі. У кінострічці — іноземець, бельгійський скрипаль, який приїхав дати концерт у Києві, нібито стає очевидцем повномасштабного вторгнення.

Події начебто відбуваються в Києві та вигаданому селищі Семидвері — прототипі Бучі. Напад Росії показано на контрасті з масовими заворушеннями в Києві після роздачі зброї добровольцям, а також мародерством і нападами, яких у реальності ніколи не було.

Жодного розбійного нападу чи грабежу, показаного у фільмі, українські правоохоронці не зафіксували.

А те, що нафантазували у “Свідку”, зокрема мародерство, творили якраз російські солдати — скрізь, куди ступала їхня нога.

24 лютого 2022 року українці, прокинувшись від ракетних ударів, кинулися евакуювати своїх рідних. А ті, хто залишився, давали відсіч ворогу. Але у “Свідка” — своя — російська “правда”. Наприклад, про те, що в Київській області вчиняли бешкет “азовці”. Саме до них у полон потрапляє головний герой фільму.

За відвагу і професіоналізм на полі бою бригада Нацгвардії України “Азов” стала для українців і всього світу символом незламності українського духу. А для росіян, підігрітих майстерною пропагандою, — уособленням зла.

“Азов” переважно тоді був у Маріуполі. У Київській області працювали зовсім інші бригади. І цей наратив про “Азов” працює з 2014 року. У фільмі він досягає апогею — вони вчиняють якісь непоправні дії, за які їх не карають”, — каже кінокритик Юрій Самусенко.

Демонізація українських військових — одна з цілей цього “фільму”. У пафосному зверненні нібито командира українського підрозділу до побратимів автори сценарію намішали ідеї ісламу і нацизму: “чистота крові”, “єдність нації”. Олександр Дяченко, який з таким завзяттям втілює образ праворадикала, раніше часто знімався в українських фільмах.

А далі — ще абсурдніше. Головного героя, єврея за національністю, змушують грати неофіційний гімн Люфтваффе під відеоряд із факельними ходами.

“Ігрове замінює документальне. Свідок стає ще більш переконливим, адже він іноземець, ми не довіряємо американцям, але ось Бельгія — країна, яка хоч і підтримує Україну, проте перебуває для росіян на якійсь такій периферії. Це ще й людина мистецтва, а значить, у нього інтелект набагато вищий. Відповідно, на цьому будується діалог між росіянами і фільмом: ну як ми можемо не повірити людині, яка стала свідком таких жахливих подій?”, — іронізує Самусенко.

Використовувати образи свідків, особливо іноземців, щоб тим “відкрилися очі” на те, що відбувається, — побитий спосіб російської пропаганди. Він відпрацьований на всіх війнах, розв’язаних або підігрітих Кремлем. Усе побудовано за одними й тими самими лекалами. Змінюються лише місця і персонажі.

“Художні фільми, які знімалися в контексті п’ятиденної російсько-грузинської війни. Наприклад, “Олімпус Інферно” або “У серпні 2008-го” — усі ті самі персонажі, вони з’являються пізніше вже в “Російському характері”, “Воєнному кореспонденті” та інших російських пропагандистських фільмах. Обов’язково є якийсь російський військовий офіцер або простий хлопець-солдат, який рятує всю ситуацію. Обов’язково є якийсь іноземець, який оточений західною пропагандою і він побачив правду. Правду, звичайно ж, у російській пропагандистській оптиці”, — пояснює кінокритик Ігор Кромф.

У російському кінематографі українцям завжди відводилася роль простаків, неосвічених селян або бандитів. А з 2014 року, після Революції Гідності, коли український народ обрав європейський вектор розвитку країни, розпочалася демонізація його активістів, а згодом — добровольців і солдатів, які стали на захист Батьківщини.

Натомість російських військових злочинців подібне кіно прославляє, як і ув’язнених, яких змусили підписувати контракти з Міністерством оборони РФ.

“Позивний “Пасажир” 2024 року — одне з останніх творінь кінопропаганди. Розповідає про війну на Донбасі у 2015 році. За сюжетом пітерський письменник приїжджає в пошуках брата, зниклого безвісти, і сам стає учасником бойових дій. Він бере собі позивний “Пасажир”.

Фільм знято за романом письменника Олександра Проханова, який підтримує війну проти України. Зі стандартним набором штампів: “героїчні російські добровольці” прийшли допомогти місцевому населенню в боротьбі з “бандерівцями”. Не забули і про “утиски російськомовних”. Хлопчик, обвішаний саморобною бронею з портретів Пушкіна і Гоголя, просить “хорошого” російського командира взяти його воювати.

“Образи героїзму, солдата і дитини культивувалися за радянських часів. Це робочі образи, архетипи. Пропаганда їх використовує для своїх потреб…”, — аналізує Кромф.

При цьому пропагандистський фільм наділяє нелюдською жорстокістю солдатів Збройних сил України.

Нібито український танкіст — розстрілює дитину, яка вибігла з червоним прапором у руках. Або український льотчик, який нібито бомбив “мирних жителів Донбасу”. Його затримує кримінальник у виконанні актора, схожого на засновника приватної військової компанії “Вагнер” Євгена Пригожина.

Так фільм виконав ще одне завдання — з відбілювання та героїзації найманців “Вагнера”. Тоді, коли режиму це ще було необхідно. Після жорстоких страт товаришів по службі, катувань і воєнних злочинів в Україні, вийшов на екрани “Солнцепек”, а також його продовження “Найкращі в пеклі”. Обидві кінострічки особисто спонсорував кухар Путіна. Примітно, що сценарист обох фільмів Олексій Нагін загинув “під час захисту інтересів Росії”. Тобто, був не тільки пропагандистом, а й окупантом.

Картину зняли в зруйнованій російською армією Попасній Луганської області. Ось тільки сказати, хто був окупантом, а хто захищав свою землю, авторам фільму сміливості не вистачило. Тому й воюють у ньому якісь “білі”, тобто росіяни. І “жовті” — українці. Передбачувано, для “білих” написані найкращі батальні сцени, щоб підкреслити міф про незламність “другої армії світу”.

Золота жила для пропагандистів

Але справа не тільки в підтримці легенд і одурманенні людей. Тут ще й шкурний інтерес. У 2024 Міністерство культури РФ виділило 9,4 мільярда рублів на кіно. У 2025 році сума може бути збільшена до більш ніж 233 мільярдів рублів, а з урахуванням наступних років — перевищити 575 мільярдів рублів. Це як бюджет республіки Інгушетія на 34 роки. Вона в Росії найбідніша, згідно зі статистикою. Не знімали б низькопробні кіноагітки, перекрили б російську глибинку вздовж і впоперек новими дорогами, побудували або відремонтували б школи, дитсадки і лікарні. Але режиму вигідніше створювати спотворену реальність і насаджувати її масам.

Наприклад, “Свідок” обійшовся держскарбниці в 200 мільйонів рублів. При цьому за 4 місяці прокату не зібрав і 15 мільярдів.

“Позивний “Пасажир” за бюджету в понад 351 мільйон рублів отримав ледь третину — майже 132 мільйони рублів. Про що це говорить?

“Ці фільми просто провалилися в прокаті. Їх зняли нікому не відомі режисери. Люди не підуть це дивитися. Ті, у кого мізки зовсім “промиті” і хто хоче про це взагалі дивитися, дивиться це по телевізору. Але абсолютна більшість глядачів у кіно ходять відірватися від реальності. А не збудити в собі ненависть до сусідів”, — вважає кінокритик Антон Долін.

Крим: гроші “пиляли” навіть на фільмуванні пропаганди

“Крим” Олексія Піманова — один із небагатьох пропагандистських фільмів, який майже окупився. Касові збори трохи не дотягнули до витрачених 400 мільйонів рублів. А подивився “агітку” лише 1% населення 140-мільйонної Росії.

Як зазначає медіаекспертка, фактчекерка StopFake Олена Чуранова, у розкрутку цього фільму було вкладено дуже багато ресурсом.

“Спеціально, штучним чином накручували рейтинг цього фільму. Сам “Кинопоиск” про це писав, що сайт зламали і накрутили рейтинг цього фільму, щоб показати, що він успішний”, — каже Чуранова.

За сюжетом журналістка з Києва Оленка закохується в кримчанина Сашка. Вона — учасниця Євромайдану. Він — прихильник Росії та любитель радянського минулого.

“Драматична історія кохання. Головні герої з Криму і з Києва зустрічаються під час Майдану і далі путінська ідеологія і кінематографія просуває історії, які притаманні пропаганді Росії. Цей фільм був профінансований Міністерством оборони РФ, що напряму свідчить, що кіно — це не просто мистецтво. Це інструмент і зброя міністерства”, — висловила думку Чуранова.

Люди, які вийшли на Майдан, постають в образі оскаженілих радикалів. Як в одному з епізодів, коли черкаські активісти зупинили колону з восьми автобусів із кримецями, які поверталися з київського Антимайдану. Інцидент був роздутий російською пропагандою настільки, що став одним із приводів для анексії Криму, як сказав в одному з інтерв’ю Володимир Путін.

Але навіть російський глядач не оцінив кінопродукт Піманова.

“По російському ТБ дійсно масово крутилася інформація про те, що їхали кримці в автобусах, що їх зупинили люди з Євромайдану. У фільмі “Крим” показано, мовляв, звичайні кримці їхали з Києва, а їх убили. Після цього кейса пішли історії, що в Крим їдуть вагони українців, які вбиватимуть усіх, хто не розмовляє українською мовою. Цей наратив послужив виправданням для проведення так званого “референдуму”, для того, щоб анексувати Крим. Усе це було гіперболізовано показано”, — каже медіаекспертка, фактчекерка StopFake Олена Чуранова.

Заробити на так званому патріотичному кінопродукті готові не тільки нікому невідомі режисери, а й пропагандисти, які сидять на пристойних держзарплатах.

“Сімейний підряд” Маргарити Симоньян і Тиграна Кеосаяна зняв фільм “Кримський міст. Зроблено з любов’ю”. Продюсував і режисирував — Кеосаян. Сценарій написала Симоньян.

Згідно з даними порталу “Kinodata.Pro”, бюджет фільму про “улюблене будівництво Путіна” склав 175 мільйонів рублів. Витрати на розкрутку — 125 мільйонів. За даними з відкритих джерел, подружжя Симоньян-Кеосаян перевело на свої рахунки, а також рахунки родичів 46 мільйонів бюджетних грошей. Найбільша у світі база даних фільмів IMDb оцінила стрічку в 1,1 бала з 10.

“Цей фільм — ганьба. Він абсолютно провалився, він не дотягнув до якихось найслабших голлівудських комедій у прокаті. Люди не хочуть таке дивитися за гроші”, — констатує кінокритик Антон Долін.

Фільм має велике відсилання до радянської пропаганди, вважає кінокритик Ігор Кромф.

“Радянська пропаганда періоду Сталіна фокусувалася на фільмах про будівництва століття. Історія повторюється двічі: перший раз, як трагедія, другий раз, як комедія. Сам фільм має жахливий вигляд. Бюджет — абсолютно божевільний. Це звичайний “розпил” грошей сімейством Кеосаян і Симоньян”, — вважає кінокритик.

Спотворення історичних фактів в ім’я нового “вождя”

Як романтичні, так і військові фільми несуть у собі ще одну небезпеку. Для виправдання тоталітарного режиму і повномасштабного вторгнення в Україну в них переписується історія за вигідною кремлівському режиму версією.

Так, у “Кримському мосту” автори спотворили історичну правду про трагедію корінного населення, депортованого сталінським режимом.

У фільмі герой — кримський татарин похилого віку — прославляє диктатора.

“Кримські татари були знищені внаслідок депортації. До 40% населення, за різними оцінками. Це дуже багато. Тобто людей вивезли в степ, залишили там взимку, безліч людей померли, безліч людей померли дорогою. Це геноцид. Те, що росіяни схиляються перед Сталіним, свідчить, що російська влада сама є людожерською. Вона так само із задоволенням знищувала б мільйони людей, як сталінська влада, якби могла”, — акцентує історик Олександр Палій.

В “Ополченочці” 2019 року — пропагандистському проєкті кіностудії “Лугафільм” — одна з героїнь слово в слово повторює путінські наративи про походження України. Фільм зняли в тимчасово окупованому Луганську.

“Іпатіївський літопис. Беремо за 1187 рік повідомлення і бачимо, що там згадується Україна щодо Переяславського князівства. 1189 рік. Україна вживається стосовно Галицького князівства. Потім беремо 1213 рік — літопис і знову Україна вживається до Волинського князівства”, — наводить аргументи історик Палій.

Українцями в 17-му столітті називали послів Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. У другій половині 18-го століття етнонім “українці” широко використовується гетьманами України та козацькою старшиною Війська Запорозького. А Україну вони називають своєю вітчизною. Століттям пізніше топонім “Україна” згадується в поемі Пушкіна “Полтава”. І це якщо не глибоко копати.

Росію в цьому продукті пропаганди ототожнюють з Руссю, замовчуючи про те, що історія Московського князівства почалася в 13-му столітті. За Івана Грозного воно стало Російським царством, а за Петра першого — Російською імперією.

“Московії не було ще за часів Київської Русі. Московське князівство з’явилося тільки в 1270-х роках. Уже після того, як монголо-татари зруйнували Київ, з’явилося. Тому яка тут спадкоємність? Залишилося Київське князівство. Воно існувало до 1470 року. Як Росія може бути спадкоємцем Русі, якщо крім поцупленої у 18-му столітті назви нічого немає?”, — міркує історик Олександр Палій.

Пропагандистські фільми не мають на меті показати історичну правду. Не женуться за високохудожніми цінностями та глибокими смислами. Режисери використовують провладні наративи, щоб догодити, заробити або піднятися кар’єрними сходами.

Але кремлівський диктатор не ходить у кіно на ці “шедеври” пропаганди. Його мало хвилює рівень життя більшості росіян, але турбує їхня підтримка. І саме такими — такими, що свято вірять екрану, — режим хоче бачити своїх громадян. І згодовує їм брехню, призначає “ворогів” і вселяє віру в “права справа”, хоча насправді сіє розруху, проливає кров і несе смерть.

Читайте також: Новий історичний рекорд: Кремль нарощує витрати на держпропаганду (ВІДЕО)