Карт-бланш на тортури: як знущаються з українських полонених у російських місцях несвободи

Росіяни б’ють до півсмерті, катують чоловіків і жінок, виявляють відвертий садизм до поранених і хворих, ізолюють і ламають психіку. 

У яких умовах тримають українських полонених, хто дає добро на їх катування та якими повертаються ті, кому пощастило вирватися з російського полону, — про це у свіжому випуску “Спеціального репортажу” на телеканалі FREEДOM. 

Автор — Ольга Михалюк. 

Смертельний полон

Перші полонені повномасштабної війни Росії проти України почали з’являтися вже в лютому 2022 року: нацгвардійці, які охороняли Чорнобильську АЕС, зв’язківці, які не мали належного спорядження через специфіку служби, і солдати, що поступалися за чисельністю озброєним до зубів окупантам, а ще цивільні, які потрапили в немилість кремлівських військ. 

Військовий хірург Денис Гайдук потрапив у полон з обложеної “Азовсталі”. Бункери металургійного комбінату для 2,5 тис. військових стали укриттям і останньою твердинею Маріуполя. Серед них були морпіхи, азовці, поліція, нацгвардійці, тероборона і співробітники СБУ. Лікар згадує, як допомагав десяткам поранених і як подумки прощався з життям, коли бомби стали пробивати бетонні укриття меткомбінату. 

“Хлопці, яких ось-ось рятуєш і 100% будуть жити — на них скидали тритонні ФАБи. І ти не можеш ні дістатися до них, ні допомогти. Це жах! Це твої пацієнти, які мали одужати”, — згадує лейтенант медичної служби, хірург, колишній полонений Денис Гайдук. 

Полон був єдиним способом врятувати життя військових і цивільних, які опинилися в оточенні. Росія під міжнародні гарантії обіцяла надати безпечний “почесний полон” з можливістю звільнення через кілька місяців. Так Денис разом із побратимами потрапив до виправної колонії №120 в Оленівці на окупованій території Донецької області. Для створення видимості належних умов утримання з новими бранцями одразу записували пропагандистське відео. 

“Спочатку начебто, якщо бути відвертим, якихось умов було дотримано. Це тривало буквально пару тижнів відтоді, як ми тільки вийшли. Але потім почали закручувати гайки, як то кажуть”, — каже Денис Гайдук. 

Денис був свідком теракту в одному з новозбудованих бараків Оленівки — масового вбивства українських військовополонених з “Азова”, яких демонізувала російська пропаганда, зараховуючи до терористів. 

“Уже був відбій, усі лягли. Було вимкнене світло і близько 10-11 вечора машина з пакетом “градів” робила виходи прямо від паркану Оленівки, маскуючи вибухи, які лунали в новоствореному сусідньому бараку. Туди відбирали тільки хлопців з “Азова” — близько 200 осіб. 2 дні вони там пробули й на 3-й день уже був вибух. Це був справжнісінький теракт! Потрібні були, мабуть, якісь важелі тиску на нас”, — розповідає військовослужбовець.  

Далі Дениса етапували до Горлівської колонії, де почали знущатися вже з так званої “приймальні”.

“Будемо говорити на сленгу: “від зони до зони” тебе вивантажують, кидають, б’ють. І неважливо, хто ти. Нас роздягли догола, дали помитися під холодною водою 30 секунд. Було холодно. Нас закрили без одягу і побитих у кімнаті з розбитим вікном. Це був типу штрафний ізолятор”, — згадує Денис Гайдук. 

У Горлівській колонії в умовах постійних побоїв два роки провів військовий ЗСУ Леонід Онищенко. Його свідчення зафіксувала міжнародна правозахисна організація Amnesty International для створення звіту про грубі порушення утримання українських полонених з боку Росії. 

“До мене застосовували гумові палиці, рукавички, потім те, що під руку потрапляло: просто шоломом били, давали ляпаси, били шокером, використовували газ. Ламали руки, вибивали зуби. Нас били, нічого не пояснюючи, доти, доки ми самі не зігнулися і вони сказали: “ось так треба ходити”, — згадує колишній військовополонений Леонід Онищенко. 

Але побиттів окупантам та їхнім спільникам було мало. Моральне приниження — ще один вид тортур, які застосовують до українських полонених. 

“Змушували співати російські народні пісні, деякі з 1990-х. Якщо не знаєш пісню — тебе б’ють. Потім уже всі вивчили ці пісні. Далі вони придумали: “Так, давай таку-то пісню, третій рядок!”. І ти не можеш згадати, а вони: “Усе, не знаєш”. І знову б’ють. Ставлять, як “зірочку” біля стіни, і починають бити палицями, руками, ногами”, — розповідає Леонід Онищенко. 

Зламати волю і дух

Ще одне місце, куди відправляють українських військовополонених, — Донецьке СІЗО. Людмила Гусейнова — активістка з окупованого Новоазовська, її затримали 2019 року за фотографію з українським прапором. Його вона забрала з Маріуполя, куди постійно возила допомогу українським військовим. Ларису спочатку звинуватили в екстремізмі, а потім додали статтю про шпигунство. 

Жінка пробула в полоні 3 роки та 13 днів. Її повернули в рамках обміну 17 жовтня 2022 року. Людмила пройшла “Ізоляцію” — донецьку катівню, яку бойовики угруповання “ДНР” організували для українських активістів, волонтерів і журналістів. Приміщення відібрали в артцентру на території колишнього заводу з виготовлення ізоляційних матеріалів. 

З “Ізоляції” Людмилу перевели до Донецького СІЗО, де вона очікувала на “вирок” у сфабрикованій проти неї справі. Коли почалася повномасштабна війна — стала свідком появи перших військовополонених.

“Якщо стати на верхні нари, то там є невеличке віконце, яке виходило якраз на господарське подвір’я і ворота. І одного разу хтось із кримінальників побачив і закричав: “Дивіться, скільки людей ведуть!”. Я піднялася туди та побачила моторошну картину. Були десятки, а можливо, і сотня наших хлопців військових”, — згадує колишня цивільна полонена Людмила Гусейнова. 

Конвоювання беззбройних людей, які потрапили в полон, було окремим видом знущань і садистського захвату тюремників. 

“Їх навмисно переодягли в якесь цивільне вбрання: комусь воно було маленьке, комусь навпаки велике. Руки були перемотані скотчем або в наручниках, а на голові були чорні мішки. Це було моторошно і вдвічі боляче, бо так само мене в “Ізоляції” вивозили до слідчого. У хлопців спадало взуття, бо там не було шнурків і це взуття було не за розміром. Деякі з них були поранені”, — каже активістка. 

Для Людмили це видовище було нестерпним ще й тому, що вона й сама пережила подібне ставлення, перебуваючи в незаконному ув’язненні. 

“Я не витримала і закричала в це віконце: “Сволота!”. І тоді наглядачка за камерою відштовхнула мене від віконця і сказала: “Замовкни, інакше через тебе у нас будуть проблеми!”, — згадує Людмила Гусейнова. 

За словами правозахисників, росіяни порушують правила поводження з військовополоненими. 

“Щодо військових, які потрапили в полон уже травмованими, з важкими пораненнями, то Третя Женевська Конвенція зобов’язує державу якнайшвидше репатріювати таких людей і повернути в Україну. Цього насправді не робиться. Їх продовжують утримувати, не надаючи належної медичної допомоги, у зв’язку з чим багато хто з них помирає”, — каже Ганна Козьменко, юрист Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини. 

Керівництво СІЗО свідомо розміщувало українських військових у небезпечних для життя умовах. Наприклад, у камерах, де утримувалися хворі на туберкульоз, без будь-якої дезінфекції та санітарної обробки.

“Хворих на туберкульоз дуже швидко однієї ночі вивезли в інше крило. І в цих камерах заколотили з вулиці залізними листами віконця, щоб не було жодного променя сонця і жодного потоку повітря. Без попередньої обробки туди просто заселили полонених хлопців”, — каже колишня цивільна полонена Людмила Гусейнова.  

Жорстокі побиття всіх без розбору

Після повномасштабного вторгнення ворог став збільшувати кількість місць утримання полонених на окупованих територіях України. За даними Associated Press, до 2026 року Росія планує створити ще 25 виправних колоній і 6 центрів тримання під вартою. Наприклад, до нових “пенітенціарних установ” Криму звозять як військовополонених, так і цивільних із захоплених районів Херсонщини та Запоріжжя. 

“СІЗО-2 — це одне з новостворених СІЗО і саме після початку повномасштабної війни. Це також катівня і там постійно застосовують електричний струм, побиття, в тому числі по геніталіях, що є формою сексуального насильства. Це абсолютно типова практика для ФСБшників. Ми навіть знаємо, що проти жінок використовувався струм”, — коментує голова правління Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник. 

Правозахисні організації створили інтерактивну мапу з місцями несвободи, де утримують полонених українців, — це понад півсотні слідчих ізоляторів, виправних колоній, фільтраційних таборів, військових комісаріатів, відділень поліції, а також облаштованих для “допитів” приміщень шкіл, військових училищ, лікарень, готелів, держадміністрацій, цехів і підвалів підприємств на захоплених територіях України. Ще є щонайменше сорок СІЗО і колоній у російській системі ФСВП. 

В’язниці та катівні на окупованих землях — це своєрідний “перевалковий пункт” для подальшого вирушення на судилища в Росію, де українські заручники потрапляють до установ російської Федеральної служби виконання покарань. Їхні дії куруються Міністерством оборони та ФСБ. 

Виходячи зі свідчень визволених із полону, найстрашніші умови в СІЗО Курська, Новозибкова Брянської області та Таганрога Ростовської області. 80% тих, хто вийшов звідти, за даними правозахисників, заявляли про насильство, 21% — були свідками смертей українських полонених, 11% повернулися з переломами рук і ніг. До цього ж “антирейтингу” потрапляють виправні колонії міста Донський Тульської області та Республіки Мордовія.

Змарнілий, з величезними синцями на тілі від постійних побоїв — таким із Таганрозького СІЗО повернувся Денис Гайдук.  

“У мене були гематоми від голови до ніг. Це все зафіксовано і задокументовано. Зліва був гідроторакс — це скупчення рідини в плевральній порожнині. З двох боків були переламані ребра”, — згадує військовий хірург Денис Гайдук. 

Військового хірурга там били з пристрастю, намагаючись отримати неправдиве зізнання в тому, що він калічив російських військовополонених. 

“До мене ставлення було особливе. Наприклад, перед обміном у кімнаті, де було 10 осіб, тільки одного мене били.  Мені просто інкримінували та підшивали статтю, що я кастрував військовополонених, робив ампутації без наркозу. Ця історія неодноразово застосовувалася і до інших моїх колег. Там, де ми працювали в бункері на “Азовсталі” не було ніяких російських військовополонених. Ми з ними не працювали, а якби й працювали, то ми люди нормальні. Надали б кращу медичну допомогу”, — каже колишній полонений. 

Олеся Мельниченко — ротний медик бригади “Азов”. Вона також побувала в Таганрозькому СІЗО. Каже, що її били, як і чоловіків. 

“Били прямо в коридорах, де нас утримували. Знущалися з хлопців. Ми все це чули й тривати такі знущання могли по кілька діб без зупинки. Я знаю випадок, коли хлопця забили до смерті”, — згадує парамедик і колишня полонена Олеся Мельниченко. 

Правозахисники кажуть, що в російському полоні не має значення, хто цивільний, хто медик, а хто — військовий. 

“Коли ти потрапляєш у місця утримання на території Російської Федерації або на тимчасово окупованій території, то ставлення не змінюється. Неважливо скільки тобі років, неважливо, що ти жінка, неважливо, що ти маєш травми. На це абсолютно ніхто не звертає уваги! Звичайно, є такі категорії, як військові “Азова”, “Айдара”, “Донбасу”. Ці підрозділи в Росії вважаються терористичними й до них ставлення набагато гірше. Також, якщо ти снайпер або розвідник, або зв’язківець. Дуже сильно впливає і те, наскільки в тебе багато татуювань. І тут уже не має значення — військові це чи цивільні. Якщо ти маєш татуювання, то ти, на думку росіян, якийсь нацист чи фашист”, — коментує журналістка Медійної ініціативи з прав людини Марія Климик. 

Катування голодом — це ще один вид тиску на полонених українців. Військовослужбовець Максим Колесніков повернувся із СІЗО Новозибкова Брянської області. 

“В обумовлений час двічі на день полонені шикуються у своїх камерах і в повній тиші, бо це вимога охорони, чекають, коли всіх виведуть для того, щоб перерахувати й катувати. Найважче, коли ти вже стоїш у коридорі та півтори-дві години чекаєш і слухаєш, як б’ють твоїх товаришів. Коли ти стоїш і слухаєш ці здавлені крики, чуєш, як людям дають команду 200 разів від підлоги відтискатися після місяців голодування. А коли в них не вистачає сил — б’ють електрошокером. Це називається “підзарядити”. Постійна садистська гра”, — каже колишній військовополонений Максим Колесніков. 

Крім побоїв, використовували й психологічний пресинг, згадує Дмитро Кігім — нацгвардієць, який потрапив у новозибківське СІЗО з Чорнобильської атомної електростанції. Майже 1000 днів він провів у полоні без зв’язку із зовнішнім світом. 

“Вони пресують: “Ти нікому там не потрібен, тебе не хоче твоя держава забирати, ти не потрібен”, — згадує колишній військовополонений Дмитро Кігім. 

Ізоляція — це ще один вид тортур. 

“Є конвенція про заборону катувань. Коли людина тривалий час не отримує інформації, перебуває в повній ізоляції від світу, коли для неї створюють різні способи психологічного тиску: розповідають військовополоненим, що їхні сім’ї давно загинули, їхні діти зґвалтовані та інші речі. А людина не може жодним чином ні поспілкуватися, ні отримати інформацію, її систематично б’ють. Вона не отримує адвоката”, — каже адвокатка та директорка українського офісу Amnesty International Вероніка Вельч. 

“Катування — це пряма вказівка особисто Путіна”

Вседозволеність, масовість і витонченість тортур щодо українців свідчить про те, що це не просто ініціатива наглядачів або керівників пенітенціарних установ. Подібні накази спускаються “згори” і є елементом кремлівської політики задля зломлення духу та опору навіть тих, хто вже в полоні.

“У цих тортурах простежується пряма вказівка особисто Путіна. Отримано підтвердження з багатьох регіональних управлінь ФСВП, що керівництво безпосередньо цих управлінь, давало вказівку катувати та припинити дію взагалі усіляких законів стосовно українських громадян. Це стосується як військовополонених, так і викрадених цивільних осіб”, — коментує журналістка і директорка фонду “Русь сидяча” Ольга Романова. 

Росія постійно грубо порушує Міжнародне гуманітарне право і Женевські конвенції, згідно з якими цивільне населення перебуває під захистом під час збройних конфліктів. Мирних громадян заборонено брати в полон, не кажучи вже про тортури щодо полонених — як військових, так і цивільних. 

“Заборона насильства над життям і особистістю, умисне вбивство, зокрема, віроломне вбивство: поранених військовополонених, беззбройних людей, які здалися в полон. Нанесення каліцтв, жорстоке поводження — катування, приниження гідності, принизливе поводження, примус. Це базові правила, які не можуть порушуватися за будь-якого збройного конфлікту. Безліч із цих порушень становлять воєнні злочини, передбачені у 8-й статті Римського Статуту. Але, коли йдеться про систематичність катувань, принижень, умисних убивств військовополонених, то в цьому вбачається система загальнодержавної політики РФ, що вже підпадає під ознаки злочину проти людяності, закріпленого в 7-й статті Римського Статуту”, — каже юристка Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини Ганна Козьменко.   

Такі злочини не мають терміну давності. Відповідальність за тортури, знущання, приниження гідності, нелюдське ставлення лежить не лише на кремлівській верхівці, а й на кожному, хто виконував злочинні накази або ж мовчки підтримує криваву війну Росії проти України. 

“Справедливість не може чекати, як і жертви збройного конфлікту. Судові процеси важливо проводити одразу, по-свіжому, коли є докази, свідки. Відсутність покарання, фактично, породжує подальші порушення і вселяє віру російського керівництва і президента в безкарність і що їм за це нічого не буде. І це може означати, що війна продовжиться. І можливий інший військовий конфлікт. Як і під час Нюрнберзького процесу, відразу була лава підсудних і військове командування, керівництво нацистської Німеччини. Дуже багато постраждалих українців і нам необхідна справедливість уже зараз”, — пояснює Ганна Козьменко.  

Розслідуванням жорстоких тортур щодо українських полонених займаються й українські, і міжнародні правоохоронні структури та правозахисні організації. Факт безпрецедентних знущань неодноразово визнавали в Організації Об’єднаних Націй. А за даними The Wall Street Journal, троє колишніх співробітників ФСВП, які втекли з Росії, вже свідчили про ставлення до українських полонених у Міжнародному кримінальному суді в Гаазі.

Відповідальність кремлівської верхівки за системну і сплановану політику зі знищення українців обов’язково настане. Її понесуть і ті, хто безпосередньо по-звірячому катував українських полонених — військових і цивільних. Масштабність і ступінь жорстокості знущань доводить, що це не приватна ініціатива керівників і наглядачів російських в’язниць, а спущений згори наказ вищого керівництва країни, підтриманий виконавцями найнижчої ланки. Це воєнні злочини та злочини проти людяності — найтяжчі в міжнародному праві, які не мають терміну давності.

Читайте також: Чи готовий насправді Путін до миру: думки експертів і глядачів FREEДOM