“Хто ти? Сам для себе дай відповідь”: інтерв’ю президента Володимира Зеленського про Донбас і Крим (ВІДЕО)

Президент України Володимир Зеленський дав велике інтерв’ю телеканалу “Дом”. Зустріч відбулася на Донбасі, в Краматорську. Звідси до лінії зіткнення – година їзди автомобілем. А значить, і ближче до наших земляків, які змушені залишатися на окупованій частині Донецької та Луганської областей. Тому основні слова президента України були адресовані їм – щоб підтримати, пояснити й не дати зневіритися.

– Дякую за ваш час для телеканалу “Дом” і для наших глядачів, які нас дивляться і в Донецьку, і в Луганську, в Сімферополі, в Ялті – всюди, куди добиває сьогодні наш сигнал.

– Дякую за запрошення. Ви так сказали – “куди добиває сьогодні наш сигнал”. Це добре, що він добиває. Дуже важливо, щоб нас чули люди, щоб бачили, що ми про них знаємо, що ми їх любимо, що вони з нами пов’язані нерозривною українською ниточкою. Їх, звісно, ніхто не залишить. Це тимчасова історія.

– Я теж сподіваюся, що тимчасова.

–  100%.

Російська історія оплакуватиме свої ж кроки

– У 2014 році ви, ще не будучи президентом, були в Донецьку. Це був квітень, концертні виступи “Кварталу 95”. Можете теж згадати відчуття від тих днів? Я знаю, що багато ваших друзів із “Кварталу” тісно пов’язані з Донбасом.

– Пов’язані всім: життям, дитинством, юністю. У Женьки Кошового багато близьких, рідних в Алчевську, в Луганську. У Міки Фаталова теж.

Що стосується спогадів. Болісно сприйняли всі. Спочатку ніхто нічого не зрозумів. У квітні 2014 року справді був концерт “Кварталу”. Я завжди з радістю приїжджав до Донецька з нашим колективом. У нас завжди були повні зали. Добрий, теплий, “аншлаговий” глядач. Повний зал і хороші емоції. Я прекрасно пам’ятаю той виступ.

І пам’ятаю, що вранці мене покликали на інтерв’ю, саме від’їжджали цього дня. І на інтерв’ю питали: “Що ви думаєте? Який Донбас? Ви бачите, що починає відбуватися?” тощо. Я не пам’ятаю всіх моментів. Пам’ятаю, що у мене було дивне відчуття – щось сталося, і нібито я прокинувся в іншому світі, в іншій країні.

Навулиці я зустрів молодих хлопців, які йшли, крикнули: “О, Вован!”, типу такого. Вони йшли з різними прапорами. Українськими й не лише. Це мало дуже дивний вигляд разом. Я сказав: “Хлопці, а що ви робите?”. А один каже: “Вован, сфоткаймося!”. Я: “Хлопці, почекайте, зараз не до фотографій. А що ви робите?”. – “Так, слухай, це робота”.

Це, знаєте, тоді було легко кинуто в повітря… І хто б міг подумати, що слово стане більше, ніж слово, потім стане реченням і це обернеться окупацією наших українських Донецька і Луганська. І ми сіли, пам’ятаю, до автобуса, й мені було зовсім недобре.

А потім просто як прірва – те, що сталося. Просто прірва. Як у фантастичних книгах – апокаліпсис, коли раптом усе перевернулося. Ми вчора ходили цими вулицями, теревинили біля “Донбас Арени”, куди було не потрапити, не дістати квитки, Євро-2012, яка крута “Арена”, які круті емоції. І ось це все було — й раптом це все “пожмакали” та просто кинули. Ось такий залишився спогад. Дуже хочеться це все “розгладити” й цю історію обов’язково повернути. І ми точно повернемо – я в цьому впевнений.

– Я пам’ятаю ту вашу пресконференцію у Донецьку. Ви говорили про єдність, ви вже розуміли…

– Так, я розумів тоді, що є нагнітання. А у мене в цьому сенсі – й щодо людей – непогана інтуїція. І ось відчуття таке, знаєте, незатишне. Ось коли ти приходиш, а тобі не дуже раді, й ти відчуваєш себе незатишно. І начебто люди навколо хороші, але щось не так. Ось було тоді таке відчуття – щось не так, щось відбувається.

– І з того моменту “Квартал 95” активно їздив до зони АТО.

– Ми були скрізь максимально, де могли. До нас звертався Юра Степанович – наш товариш, серйозний волонтер. Він збирав інформацію з різних міст, [військових] частин. І коли почалася війна, ми їздили та підтримували наших військових.

– На жаль, це сталося, і ми поки живемо в цій реальності. Ми сьогодні згадали “Донбас Арену”, Євро-2012. Я знайшов квиток на один із матчів Євро-2012 і хочу вам подарувати його на згадку. Щоб зберігався зв’язок із тими подіями та щоб він нам із минулого говорив, що у майбутньому це теж реально. Знаєте, у кожного переселенця є свої знаки, символи, що зв’язують із рідним будинком. У кожного з нас залишилися ключі від наших квартир. Це ключі пам’яті про те, куди ми хочемо повернутися і як ми хочемо жити…

– Мені дали ключа.

– Пригадую вашу промову в Маріуполі 30 жовтня 2019 року. Ви тоді запропонували три етапи шляху до миру. Перший – припинення “гарячої“ стадії конфлікту, другий – примирення і третій – безпечна реінтеграція. Ці три етапи умовно розділені на політичний, безпеку та гуманітарний напрям. Якщо говорити, зважаючи на сьогоднішню ситуацію на Донбасі, якими повинні бути перші кроки?

– Я незмінно вірю в те, що не можна за стіл сідати з людьми, у яких в руках зброя. Це ж не просто філософія. Це предметна розмова. Я завжди виступав за те, що перший пункт і “Мінська”, і всіх домовленостей – припинення вогню. Щоб узагалі про щось говорити, потрібно хоча б перестати стріляти. Це факт.

Чому? Тому що ось ми з вами мали режим припинення вогню (набув чинності 27 липня 2020 року, – ред.). І він 7 місяців діяв. Так, були провокації з того боку. Але все-таки з’явилося розуміння, що ми не втрачаємо людей.

Я тоді саме був у Маріуполі й просто питав людей: “Ну, що? Які відчуття?”. Кажуть: “Тихо. Ми не чуємо пострілів”. Це про те, що, якщо це працює, значить, можна спробувати й далі.

А що далі? Далі – виведення військ. І що ми повинні зайти дуже акуратно, дуже акуратно дійти до нашого кордону. Так, я все розумію. Частина людей там інформаційно розчавлена, інформаційно пронизана. А хтось навіть приїжджав на підконтрольну територію України, але не знайшов себе – втік від бойовиків, приїхав і не знайшов себе, і держава не знайшла йому роботу чи квартиру тощо. Це життя. На жаль. Це життя. І ця людина повернулася. І втратила надію. І, звичайно ж, це все дуже складно.

Тому коли ми говоримо “гуманітарна місія”, то це розмова, домовленості та їхнє виконання, тиск на Росію, щоб вона виконувала взяті на себе зобов’язання. Вона – сторона конфлікту.

Зверніть увагу, Росія завжди уникає словосполучення, що вона — сторона конфлікту. У нас було кілька вже відверто не дуже приємних засідань у відеоформаті в Мінську, коли й німецька сторона, і французька сторона намагалися якось дуже акуратно заявляти, що, мовляв, Росія – сторона… Ось ця акуратність у цьому сенсі не працює, я вважаю. Тут усі ми повинні чітко розуміти: у Тристоронній контактній групі сторони конфлікту – Україна та Росія. Всі повинні це розуміти. Люди на окупованих територіях теж це розуміють. Навіть ті, хто зараз дивиться і не вірить, а в глибині душі вони знають, що я маю рацію. Просто повірити у це – значить зізнатися, що ти помилявся усі ці роки, що “ми з Росією єдині”, ти у це вірив. Але це не так. Це не так.

Я завжди говорив: ми повинні розділяти дві речі. Ми не повинні говорити, що всі росіяни ненавидять українців. Це неправда. А це той наратив, який показують у Росії. Є величезна кількість російських людей, які підтримують єдину Україну, підтримують Донбас і бачать його тільки українським. Знають, і їм неприємно, їм соромно за все, що пов’язано із Кримом.

Вибачте мене за такі словосполучення, але російська історія ще оплакуватиме свої ж кроки й рішення щодо Криму. Чому я кажу зараз “Крим”, а не “Донбас”. У Донбасу не менша рана, навіть більша, глибша – загиблих набагато більше, набагато, тисячі людей. А тому що Крим – це перший сірник, перший вогник, через який два народи реально – можливо, на покоління, на два – так один до одного ставляться. Не хочуть бачити, не хочуть чути.

Багато російськомовних українців перейшли на українську мову. Ми всі розмовляємо українською мовою. Але багато хто перейшов, бо їм неприємно навіть, розумієте? Це тому, що вбили брата, батька…

Тому я чітко розділяю, що там є багато російських людей, які підтримують нас, українців.

Якщо ж говорити про людей на окупованій території Донбасу та в Криму. Їм складно, й там небезпечно, але вони повинні не погоджуватися з тим, що там відбувається. Не погоджуватися, так. І День Незалежності святкувати. Так, не голосно, не вивішуючи прапор на балконі, тому що це небезпечно. Не треба. Бережіть своє життя. Але діти. Дітям треба говорити, хто вони. Дітям, удома.

Важливіше будь-якої кулі

– Ось уже 24 серпня ми святкуватимемо 30-річчя Незалежності України. І сьогодні 30-річчя – це привід для об’єднання по-людськи. На вашу думку, що може об’єднувати наших людей, які вимушено перебувають по інший бік лінії дотику?

– Я завжди говорив: території дуже важливі, але передусім – люди. І сьогодні людям там складно встояти проти інформаційних атак, складного життя, встояти та залишитися в душі й у серці українцем. Складно, тому що люди повинні виживати.

Я сам – батько. І я розумію, що треба годувати дитину. І ось школа. На ній прапор “ДНР”. Ну, а де, де працювати тому ж учителю? І ось учитель іде до цієї школи. І йому потрібно якось розмовляти з дітьми та якось постаратися донести до них об’єктивну інформацію – ось це завдання. Ось це – інформаційна перемога. Це набагато важливіше будь-якої кулі. Це важливіше.

І ось такі речі люди всередині [окупованого] Донбасу повинні робити.

Що повинні робити ми? Ми повинні, наприклад, взяти ваш телеканал “Дом”…

– Це, до речі, перший досвід України, коли за бюджетні гроші ми почали мовлення спеціально для цих людей, для цих територій.

– Це важливо. Але тут же питання не про фінанси. А питання про наші цінності. Це реально наші українці. Це реально наш дім, наш будинок – Україна. І ми здійснюємо мовлення туди й говоримо: “Ми з вами живемо в одному домі. Зараз тимчасово – у різних кімнатах. Але це тимчасово. Ми всі – під одним дахом однозначно”. Нам треба говорити там із людьми. Не втратити наш зв’язок.

Щодо телеканалу “Дом”. Я не вважаю, що правильно показувати його лише на тимчасово окупованій території. Поясню, чому. Тому що кілька мільйонів людей виїхали на підконтрольну Україні територію. Вони тут живуть, працюють, і їм дуже важливо бачити, про що ми говоримо з людьми, які [перебувають] на окупованій території. Їм дуже важливо це бачити й чути.

І тому канал “Дом” – він не тільки для тих, хто “там”. Канал “Дом” – для всіх переселенців, які перебувають сьогодні тут. Цей канал повинен об’єднувати людей. Тому що між ними, між тими ж донеччанами, які одні – “там”, інші – тут, – між ними теж наявна ця жахлива контактна лінія.

– Є таке. Є люди, які вважають, що якщо ми поїхали, значить, ми забули. Але це не так.

– Нічого не можна забувати. Я поїхав і не хочу пам’ятати, що я жив там в Алчевську або ще десь там. У жодному разі. Це треба пам’ятати. Вирвалася людина. Молодець. Чи не вирвалася – нічого. Але не можна втратити ось цей зв’язок, такі інформаційні речі. Я вважаю, що вони є пріоритетними.

Що стосується всієї нашої команди. Коли ми домовилися про режим припинення вогню й коли ми повернули 150-160 людей – я вважаю, що це велика справа й це чудово. Ми повертали цих людей із полону, і це ж сім’ї – 150-160 щасливих сімей. І важливо не зупинятися та працювати.

Дуже часто журналісти кажуть: “Слухайте, ну, а що далі? Потрібен етап. Люди хочуть визначеності”. Та немає такого. Ось вам виписані кілька документів, кроків тощо. Ось воно – крок за кроком, що треба робити. Ти йдеш за цим планом, а потім щось зірвалося.

“Ви ж обіцяли за рік закінчити війну?!”. Звісно, я дуже цього хочу. Я все роблю для цього. Але, на жаль, не все від мене залежить.

Я вважаю (і президент Російської Федерації знає мою думку), що сьогодні 90% успіху в питанні повернення Донбасу, деокупації наших територій залежить від однієї людини. І точно треба знати, що він із цим живе. І люди на Донбасі повинні це розуміти. Не повинні жити якимись ілюзіями.

Так, ми залучаємо наших міжнародних партнерів, є розроблені плани. Так, усе є. Потрібна воля. Політична воля. Воля людська.

– І з нашого боку, очевидно, є ця воля до мирного, політико-дипломатичного плану.

– Абсолютно є. Ніхто не хоче [війни]. Ми відповідали бойовикам тільки тоді, коли вони стріляли по наших військових. І з моменту початку режиму припинення вогню здебільшого наші хлопці трималися, розуміли, що це провокація, реагували досить професійно. Але щоб відправляти вбивати, стріляти по мирних жителях – це все брехня. А з того боку стріляють по мирних жителях.

– З того боку ще й закриті контрольні пункти в’їзду-виїзду (КПВВ), щоб наші громадяни не могли приїхати по свої законні пенсії.

– КПВВ закривають. І це, до речі, один із тих пунктів, який підтверджує: все залежить більшою мірою від президента Російської Федерації. Ми з ним домовилися про відкриття КПВВ на саміті “нормандської четвірки” (у грудні 2019 року, – ред.). Домовилися? Домовилися. Але я людина слова. Ми все побудували, ми всіх туди привезли – наші журналісти, посли, місцеві жителі все це бачили.

Мені говорили: є проблеми на КПВВ “Станиця Луганська” – “швидка” не може проїхати або щось іще. У перші ж місяці мого президентства побудували там міст, відкрили [оновлений] КПВВ. Потім після Нормандської зустрічі ми відкрили всі інші КПВВ. Усе, про що ми домовилися, повністю побудували.

І з їхнього боку є така сама можливість. Але немає бажання. Не можна сказати, що “ось там просто немає грошей”. Це ж не так. КПВВ закриті. Вони просто їх перекрили.

Ми маємо докази, маємо відеозйомку, за якою прекрасно розумієш ситуацію. Ось із нашого боку на тимчасово окуповану територію їде гуманітарний вантаж – вони відкривали КПВВ. Машини заїжджали. Але коли люди звідти йдуть – вони їх не пускають.

Чому питання про КПВВ ще важливе й чому вони з боку окупованих територій закриті? Тому що на наших КПВВ вже працюють сучасні сервісні центри, у яких є до 90 послуг для людей. Можеш документ отримати, пенсію, посилку, гроші надіслати, мобільний телефон купити, поповнити рахунок тощо. Взагалі є все. Там сервіс – на найвищому рівні.

– І з боку України, до речі, кількість гуманітарних вантажів значно перевищує за тоннажем те, що надсилає Росія під виглядом гуманітарної допомоги. Це точна статистика, тому що Україна саме й забезпечує доступ усій гуманітарці, яка йде і від Червоного Хреста, і від місії ООН, та інших організацій.

– Щодо Червоного Хреста у мене була домовленість із президентом Росії, що буде доступ Червоного Хреста на тимчасово окуповані території, до наших людей, які за ґратами перебувають, які в ізоляційних таборах перебувають. Ми акцентували: не нас пропустити, а Червоний Хрест. Щоб Червоний Хрест міг вивчити проблеми, передати їм ліки, медиків відправити тощо. Нам підтвердили, що це все буде можливо.

Доступу в Червоного Хреста з моменту наших домовленостей не було жодного.

Не ділити людей за паспортом

– Росія продовжує на окупованих територіях здійснювати примусову паспортизацію. Люди змушені отримувати паспорти РФ. Але водночас у Києві звучать голоси, які дуже радикально оцінюють отримання нашими людьми документів Російської Федерації. Як і що відповісти людям, які, сидячи в Донецьку, в Луганську, в Сімферополі, можливо, бояться таких реакцій із Києва?

– Думаю, що до оцінки ситуації, в якій може опинитися людина, потрібно підходити розсудливо, з мудрістю і найголовніше – з мізками (якщо вони є у людей, які до чогось дуже радикального завжди закликають). Іноді людина може бути в ситуації безвиході. Звісно, слава тим людям і велика повага, хто зміг відмовитися від паспортизації, хто зміг піти від різних “документів” невизнаних “республік” і залишитися з українським паспортом. Звичайно, ми вам дуже вдячні, ви молодці.

Але люди різні, обставини різні. Адже хтось залишився там доглядати за своїми рідними, які лежать, і, щоб вижити, вони змушені отримувати російські паспорти або якийсь інший “документ”. Або щоб мати можливість там працювати, а їм кажуть: сюди ти не можеш влаштуватися без російського паспорта.

Це не поблажливість моя до таких людей – це моє співчуття. Я вважаю, що ми повинні розуміти, що ситуації бувають різні й людей не можна ділити за паспортом. Людину потрібно зовсім інакше сприймати. Є вимушені в житті заходи, і ми всі, не пройшовши через такі випробування, не можемо оцінити це повністю правильно й адекватно. Тому я вважаю, що з погляду паспортизації говорити про людей складно, однозначно оцінювати не можна.

А що стосується Росії щодо паспортизації – тут все просто. І оцінювати можна однозначно – Росія порушує міжнародне право.

По суті, паспортизація [на окупованій частині Донбасу] нічим не відрізняється від паспортизації, яка була у Криму. Спочатку ти роздаєш паспорти Російської Федерації, а потім ходиш і кажеш: я захищаю “своє” населення, вже не тільки російськомовне. Не тільки культуру, а й те, що вони, мовляв, вже “своїх” громадян захищають. Ось чому це небезпечно. Це перше.

А друга історія з паспортизацією – вибори до Держдуми, то ще кудись. І ось українці з російськими паспортами – їх садять до автобусів, вивозять, змушують голосувати. Це рабство якесь.

Але на милування нема силування. І, як показує життя, такі кроки зазвичай історія змиває. Як після дощу, все це змиється, це все мине. І, можливо, колись в якихось книгах залишиться один рядок – ну, була в історії України паспортизація тоді ще окупованої частини Донбасу. Ну, була, а потім минула, й усе повернулося, й усе повернула Україна.

– Що більше Київ дає можливості, доступності для звичайних людей, то швидше обмежує та сторона всі контактні можливості. Вони блокують будь-які контакти.

– Я знаю, що блокують контакти. Але впевнений, що це неможливо все одно. Тому що як — ти або любиш цю країну, або не любиш. Ось любиш – ти українець, не любиш – ти гість, ти мандрівник. Ось ці люди, які окупували [наші території], – вони гості, вони ніколи не любитимуть Крим так, як любимо його ми. Це неможливо. Для тебе ця природа унікальна, для тебе це море – це дитинство. Для тебе ці рапани – вони смачні, й ти, коли їх їси, відразу шукаєш, а де там пісочок, тому що в дитинстві було так, з пісочком на зубах… Це ж неможливо прищепити. Це – моє. Я Крим знаю. Ми ходили на Ай-Петрі. Кострополь, Жуківка, намет. Стрибаєш із 14 метрів зі скелі. Дивував тоді свою майбутню дружину – “ось, дивися, як я можу”. Трусилися коліна, але все одно стрибав. Це я. Я там жив. Це моя земля.

І вся ось ця мішура – паспортизація, якісь заяви – це все піде. І неможливо не бути українцем і любити всі ці території. Це неможливо.

Така ж сама історія і з Донбасом. Це ті моменти, коли ти ходиш цими вуличками, прекрасно все знаєш, усі ці шахтарські містечка… Це неможливо забути й неможливо не любити.

І тому зараз вони сюди не пускають. А ми будуємо дороги на Донбасі. Чому? Та тому, що ми хочемо, щоб тут були дороги. Просто хочеться.

– Сьогодні абсолютно інший вимір тієї ж Донецької області, ніж це було раніше. Коли ти їдеш до Маріуполя із Запоріжжя – сьогодні це зовсім інша історія.

– Просто люди, які керували країною, – вони її ненавиділи. Я цілком серйозно. Я вважаю, що вони ненавиділи Україну. Ось як ти нічого не робиш, дороги не будуєш, дерева не садиш – ти не хочеш цього. Ти ненавидиш цю країну. Ти просто для іншої країни створений, ти громадянин іншої країни, тимчасово тут керуєш, щось там тимчасово робиш в Україні, але поїдеш ти все одно жити до іншої країни. Тому що ти не звідси. Серцем. Тому що ти народився тут, але це не твоє.

І тому вся ця окупація, всі ці російські “товариші”, яких пригнали допомагати, вчити цих бойовиків тощо, – це не їхня земля. Вони не будуть тут. Їхні покоління тут рости не будуть. І діти їхні тут не перебувають. І вони за нашу землю не вмиратимуть. Це нас із ними дуже сильно відрізняє. Дуже сильно відрізняє. Тому навіть з інформаційного погляду не можна давати комусь говорити, що якщо у тебе там такий-то документ – ти вже “не наш”. Ні. Головне – що у тебе в душі. Тому ми так просто від людей не відмовимося.

Стіна впаде

– У соціологічних дослідженнях ми часто чуємо таку відповідь людей із непідконтрольних районів – що вони не відчувають себе нормальними, повноцінними. Тобто вони й до складу Росії не увійшли, як, можливо, хтось сподівався, і водночас з Україною зв’язок не повністю підтримують. Покажімо наостанок якусь концепцію “нормальності” людям.

– Нормальність. Визначити, хто нормальний, хто не нормальний, складно. Мені здається, найважливіше – як ти поводишся. Є вислів: “Людина перебуває у шпагаті”. Це вона не знає, що робити, вона довго обирає й не може обрати, й вона не знає, хто вона.

Найголовніше в цій історії – точно для себе зрозуміти: ти росіянин, ти в Росії (я не про національність, а про внутрішній вибір для себе) чи ти українець, і це твоя земля?

Я хочу, щоб мене правильно зрозуміли: це не про те, що хтось когось кудись виганяє. Ще раз: це твоя батьківщина чи ти – гість?

Я вважаю, що якщо ти сьогодні живеш на тимчасово окупованій території Донбасу й ти вважаєш, що “наше діло праве”, “нам – до Росії”, “ми – росіяни” – велика помилка залишатися жити на Донбасі. Він ніколи не буде російською територією. Просто ніколи. Неважливо, як довго це окуповано, розумієте? Це як стіна, яка була у Німеччині. У будь-якому разі люди, історія скористаються моментом – і стіна впаде. Якщо не домовляться – люди все одно скористаються моментом. Це неможливо.

Тому я вважаю, для майбутнього своїх дітей та онуків – якщо ти любиш Росію й усе життя перебував на території України та відчував, що це Росія, то ти повинен зрозуміти, що в ім’я своїх дітей та онуків тобі вже потрібно їхати та шукати собі місце у Росії. Це правильно.

Тому що без України на цій території цивілізації не буде. Україна ростиме, все будуватиме. А частина Донбасу в окупованому, у відрізаному вигляді нікуди не ростиме. Тому щастя для цих людей тут не буде.

Але якщо ти відчуваєш, що ти українець і Донбас український, якщо ти поважаєш цей прапор, поважаєш українську мову (навіть якщо тебе не вчили в школі, сам почитай книжки, все прийде, говори, як хочеш), але якщо ти відчуваєш, що ти українець, – будь там. Будь, тримайся, все одно ця земля буде деокупована в будь-якому разі. Це історія. Тому тут немає: нормальний – ненормальний. Тут є: хто ти? Сам для себе дай відповідь.

У нас дуже багато людей багатих їдуть до Монако, до Італії, до Англії, рахунки відкривають, будинки купують і живуть там, а потім приїжджають назад чомусь. Вони нормальні чи ненормальні? У них там взагалі немає проблем. Але вони іммігранти. Вони ніколи не будуть там, у Лондоні, англійцями.

– Своїми.

– Ніколи! Ми, українці, відчуваємо себе не іммігрантами, своїми, нормальними тільки на нашій території – в Україні. І на Донбасі, й у Криму така сама ситуація. І нічого [їм із цим] не зробити. Ну, неможливо у Криму в голові “перепрошити” кримським татарам: “Та ні, тут вас не було, там була депортація, а це все ви вигадали”. Та неможливо це. Та хоч перепишіть історію, хоч усі міста перейменуйте – Ялту, Бахчисарай. Зітріть цю історію… Все одно неможливо це. Всі вони повернутися до себе додому! Питання часу.