Два роки російського терору: історії українців

Справжній вигляд “русского мира”: зруйновані сім’ї та скалічені долі, “братня любов”, яка сіє кошмар і трагедії. Кремль витратив десятиліття і мільярди доларів на створення міфу про спорідненість двох народів. Міфу, який зруйнувався з першими ударами російських ракет по мирних домівках українців. Історії чотирьох українських родин, яким довелося збирати своє життя по шматочках, розповіла кореспондентка Ксенія Барвіненко у “Спеціальному репортажі” на телеканалі FREEДOM.

Гостомель

Кошмар, який приносить так званий “русский мир” сім’я Катерини навряд чи забуде. Їй уже двічі вдалося вирватися з цього жаху. Уперше — 10 років тому — довелося покинути рідний Донецьк.

“Це було вже літо. Коли ми виїжджали з Донецька, на наших очах будувалися перші блокпости на трасах, ходили люди. Взагалі в Донецьку на той момент уже було дуже багато росіян зі зброєю. У дворах були якісь автоматні черги. Ми розуміли, що української армії в Донецьку немає. І останньою краплею стала колона танків, що їхала через центр міста, на яких було написано “на Львів”. І ці танки просто трощили асфальт, проїжджаючи повз нас. А ще — брудні, без зубів, якісь незрозумілі люди в камуфляжі. Ми дивимося на них. Вони дивляться на нас. Це було так страшно. Після цього я зрозуміла: якщо вони тут, значить у Донецьку більше не буде безпечно. А потім просто взяли рюкзаки, гітарку, дитину і сіли в Ясинуватій на поїзд. Поїхали до Києва”, — згадує мешканка Гостомеля Катерина.

У Ворзелі в родини народилася друга дитина. У 2019 році батьки пари погодилися продати своє майно в Донецьку, щоб облаштуватися на новому місці. Так родина опинилася в Гостомелі. Відремонтували свій новий будинок, Катерина облаштувала майстерню, вона ювелір.

Здавалося, що це нова глава в їхньому житті.

Коли 25 лютого російські окупанти пішли колоною в бік Києва, на трасі розстрілювали цивільні машини. Так світ побачив справжнє обличчя російської армії. Дороги Київської області були всіяні тілами тих, хто намагався вирватися зі смертельних “братніх обіймів”.

Тим часом у Гостомелі вже почалися вуличні бої.

“Вночі почався бій, ми заскочили в підвал і просиділи там до ранку. Через те, що танки стріляли прицільно в цей квадрат, прилітало і сюди, і до сусідів. У мене знесло половину майстерні, стіна впала, там рознесло кут, вікна, шифер, ту половину будинку — все розбило. Після цього ми зрозуміли, що залишатися тут уже не можна”, — розповіла Катерина.

Родина роздумувала, як безпечно вийти з міста у вогні.

“Зранку до будинку під’їхала машина з жінкою і дитиною, вони намагалися евакуюватися, але їх побачили росіяни, обстріляли, розвернули і не дали виїхати. Потрапили в дитину. Здається, і в жінку. Потім у нашому ж підвалі була лікарка, і вона надавала першу допомогу. Там перев’язували їх. І так ми всі дізналися, що на машинах уже евакуюватися не можна. Коли йшли чоловіки, їх затримували. Тобто на машині — не можна, центральними вулицями — не можна, значить, треба ногами по полях…”, — розповіла Катерина.

Сім’я пройшла пішки 11 кілометрів. Нарешті вони вийшли до місця, де українські військові давали чіткі вказівки, куди і як бігти до автобуса, щоб не потрапити під обстріл. На очах Катерини під кулями загинула жінка, яка бігла до транспорту.

Моторошні кадри, як люди ховаються від російських обстрілів під зруйнованим мостом облетіли весь світ. РФ намагалася приховати свої злочини, звинувачувала в терорі Україну, називала жертв акторами.

Маріуполь

Початок повномасштабної війни Вадим застав у прифронтовому, на той момент, Маріуполі.

“Ми з дружиною були налаштовані на те, що щось має статися, діти нам не вірили, з нас сміялися. Ми про всяк випадок пішли на ринок і придбали приймач на батарейках, світильники на батарейках, батарейки. У нас із дружиною було відчуття, що має щось статися, але такого масштабу ми просто не припускали”, — розповів Вадим.

Маріуполь швидко опинився в оточенні, захисники України щосили героїчно стримували натиск росіян, у відповідь — ворог стирав місто з лиця землі.

“Почали літати літаки і ми, сидячи в підвалі, чуємо, що літак скинув бомбу, десь воно рвонуло, а бомба — це не снаряд, це більше, і ти в підвалі це відчуваєш, як земля тремтить”, — згадує Вадим.

Він підкреслює, що місцеві жителі дуже сподівалися на евакуацію від міжнародних організацій. Росіяни зривали будь-які спроби евакуації мирного населення і в Маріуполі, перетворюючи колись квітуче місто на руїну. Місцевий драмтеатр став притулком для сотень людей.

Під постійними бомбардуваннями люди шукали собі прожиток. Вадим каже, що це не було мародерством, жителі міста шукали можливості домовитися і щось взяти з їжі зі складів. Ще одним випробуванням стала відсутність зв’язку.

“Два приймачі були джерелом інформації для людей там, де ми розташовувалися в драмтеатрі. Був невеликий хол, куди приходили люди з усього театру. Заповнювався весь хол, люди слухали, цикали, щоб ніхто не шумів. А зв’язок глушать, це була удача, коли ти міг налаштувати, зловити, почути голос батьківщини. А потім доводилося йти від зворотного, коли зв’язок зовсім був поганий. Пробивався російський зв’язок. І ось ти їх слухав і міркував від зворотного, бо знав, що вони брешуть”, — згадує Вадим.

Вибиратися з блокадного Маріуполя чоловік вирішив 14 березня. Він із сім’єю їхав розбомбленим містом у колоні авто. Блокпост за блокпостом. Когось із хлопців, що їхали в машині позаду, російські окупанти захопили в полон, катували за підозрілі татуювання.

Коли Вадим із дружиною дісталися Львова, дізналися, росіяни скинули бомбу на Маріупольський драмтеатр. Скільки людей загинуло під завалами, досі невідомо. Йдеться про сотні. Про те, що це мирні, росіяни не могли не знати. Про це свідчив напис перед будівлею.

“Під кінець мого перебування в драмтеатрі обговорювалася ця ідея. Я навіть вліз і сказав: “Хлопці, як би гірше не було через цей напис”. Думка була правильна, але вона трагічно обернулася не через те, що вони написали, а через те, кому вони це написали”, — каже Вадим.

На руїнах Маріуполя росіяни будують “потьомкінські села”. Путінська пропаганда рапортує про відновлення Маріуполя, на ділі ж за яскравими фасадами — розруха, дахи, що протікають… і загибель тисяч людей від російських бомбардувань.

Через два роки кошмар, який Вадим пережив у Маріуполі, не відступає. Навіть за сотні кілометрів від російського кордону Вадим не почувається в безпеці. Утім, як і будь-який українець.

“До Львова ракети летять, у будь-яке місто може прилетіти. Для мене саме існування Росії — це небезпека. Вони нас ненавидять”, — вважає Вадим.

Херсон

24 лютого Олександра і не здогадувалася, що опиниться в окупації на довгих 8 місяців.

Кошмар, якому так сміливо чинили опір херсонці, настав уже до середини березня. Окупаційні війська розгорнули в місті терор. Заарештовували патріотів, катували і розстрілювали. Хапали людей просто на вулицях.

“Вони заходили в маршрутки, виводили і роздягали чоловіків. Це було літо. Дивилися якісь наколки, татуювання, що мають стосунок до нашої незламної України”, — згадує Олександра.

Вісім місяців окупації, терору, тортур, знущань, полювання на патріотів. 11 листопада 2022 року українська армія звільнила Херсон, єдиний обласний центр, захоплений Росією. Здавалося, стражданням настав кінець. Але росіяни почали обстрілювати місто майже щодня, а 6 червня 2023 року підірвали дамбу Каховської ГЕС. У водній пастці опинилися тисячі людей, яких росіяни засудили до смерті.

“А потім — дзвінки друзям. Дуже багато зруйнованих будинків. Річковий вокзал і район Острів — усе це було затоплено до другого поверху. Усе це пішло. І район Острів, і Забалки, і вулиця Чайковського затоплені. Мої друзі дуже постраждали. Під водою опинилися Олешки, Лівий берег, Збур’ївка, Гола Пристань, Раденськ”, — перераховує трагічні наслідки Олександра.

Харків

Харків’янка Тетяна згадує: дивом вижила після обстрілу міста російськими військами.

“Двері немає. Син пішов у ванну, бо збирався на роботу, а в його кімнату прилетіло. Якби він залишився в кімнаті, я не знаю, що було б, навіть думати про це не хочу…”, — розповіла жінка.

Її в той момент відкинуло вибуховою хвилею. Жінка отримала травму.

Ракета влучила в спорткомплекс у дворі, осколки прошили квартиру наскрізь.

Під час обстрілу в січні 2024 року загинув батько Олександра.

“Під час третього прильоту він був на вулиці, він планував зустрітися з колегою по роботі. Він вийшов, був біля під’їзду, стався приліт. Осколками йому відсікло праву кисть, сильно поранило. Йому першому надали допомогу. Але через тиждень він помер…”, — розповів харків’янин.

Батько Олександра був водієм швидкої допомоги, з перших днів російського вторгнення рятував людей.

“Він виїжджав у будь-які місця і навіть за місто, де було багато прильотів… Люди по-різному відчувають це, дехто вже звик”, — із сумом розмірковує Олександр.

Усі війни рано чи пізно закінчуються. Поразкою злочинної системи, крахом кривавого режиму, падінням завіси божевільної пропаганди і… важким прозрінням тих, кого ця пропаганда зуміла обдурити.

Правда про те, що принесла Росія в Україну під виглядом “братньої любові”, відкриється кожному. Кожному, хто її не шукав. Кожному, хто у все повірив. Кожному, хто розумів, але мовчав. Кожному, хто виправдовував злочинні рішення свого диктатора. Кожному, хто закривав очі на діяння російських солдатів. Кожному, хто допоміг путінському режиму влаштувати нелюдський терор у сусідній державі.