Докфільми “Розрив зв’язку” і “Пентагон”: про глибинні проблеми російського суспільства говоримо з репортером Андрієм Лошаком

Андрій Лошак — російський журналіст і репортер.

Народився в Москві 1972 року. Закінчив журфак Московського державного університету (МДУ), ще студентом почав працювати на телебаченні. У 2000-ті став відомим як кореспондент програми “Намедни” і один з авторів програми “Професія — репортер” на НТВ. Лауреат премії “Тефі” — у номінації “Найкращий телерепортер”. З 2014 року знімає документальні фільми.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну виїхав із РФ, осів у Грузії. У червні 2022 року випустив документальний фільм “Розрив зв’язку” — про розколи в російських сім’ях після початку війни. У 2023 році — документальний серіал “Пентагон” про жителів одного барака в глибинці Росії. У лютому цього року Мін’юст Росії визнав його “іноземним агентом”.

Андрій Лошак — гість програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

“Путін об’єднав найгірші якості російського народу”

— Почати хочу з візуальної картинки з російського космодрому “Восточный” в Амурській області, де нещодавно зустрілися Путін і північнокорейський лідер Кім Чен Ин. Чесно кажучи, не міг собі уявити такої симфонії саме з КНДР, саме з диктатором Кімом. Наше з вами покоління добре знає цей північнокорейський маразм. Як вам ці картинки?

— Якщо враховувати історію Росії за останні кілька років, уже нічого не дивує. Навіть якщо Путін обійматиметься із самим дияволом, і це мене не здивує.

У 2004 році, коли я працював у програмі “Намедни”, у мене був репортаж із Північної Кореї, я туди поїхав. Це була складна спецоперація, як ми впровадилися і запудрили мізки цим північнокорейським чиновникам у посольстві, прикинувшись шанувальниками ідеї Чучхе. Ми поїхали на щорічний фестиваль “Квітнева весна”, який проводиться на честь дня народження Кім Ір Сена. Щороку туди з’їжджаються божевільні чучхеїсти. Вийшов прикольний репортаж зі світу Кафки.

Тоді, 2004-го, мені, представнику Росії, все це здавалося абсолютною антиутопією. Тобто я опинився всередині антиутопії: з цим внутрішнім інтернетом, з цими партійними зборами, з абсолютно порожнім містом. Скрізь антиамериканські, як вони багнетами заколюють дядю Сема. Це все здавалося повним божевіллям. І навіть думки не було, що через 20 років Росія вирулить туди ж.

І звернули ми не кудись іще, а саме в бік Північної Кореї. І тепер головний союзник Путіна — цей божевільний Кім Чен Ин.

Як можна було з’їхати зі спільного цивілізаційного шляху ось у цю яму? Але це сталося.

— У період повномасштабної війни нам відкриваються нові боки особистості Путіна, той же його затятий антисемітизм…

— Судячи з кількості людей єврейської національності в його оточенні, бенефіціарів цього режиму, я не думаю, що він прямо зоологічний антисеміт. Мені здається, що це в нього як діди за гаражем. Ось зібралися діди за гаражем і щось там труть за пивком.

Мені здається, він просто відпустив гальма. Він перестав прикидатися, і вилізло його жлобське рило, яке до цього теж періодично проявлялося. Тепер Путін просто перестав себе стримувати.

Знаєте, попросити якогось жлоба поміркувати про зовнішню політику, і вийде те, що говорить Путін. Тому я не думаю, що це прояв переконаного антисемітизму, скоріше, дуже низька культура…

Своїми гіршими сторонами Путін виявився багато в чому релевантним величезній кількості росіян. Адже в кожному народі є хороші і погані якості, і якісь об’єднувальні, зокрема.

Ось Путін об’єднав найгірші якості російського народу і на них зіграв. Люди ніби себе впізнають у ньому, і він здається їм близьким.

У результаті особисті якості Путіна стали домінувати вже в усьому — і в політиці зовнішній, і у внутрішній. Усе це все — і є путінізм. Це проекція жлоба з підворіття, дуже закомплексованого, з дуже низькою культурою, з купою комплексів.

— Тільки відмінність у тому, що у цього звичайного жлоба, у того діда за гаражами є своє життя крім гаража, за яким він це все обговорює. Вони не абстрактні, як Путін, який десь сидить і несе всю свою маячню, він уже перестає бути людиною.

— Він перестав бути людиною. Це абсолютно. Він просто якась людиноподібна істота, з якої просто все це вилізло.

Він найкривавіший злочинець XXI століття, як мінімум. На ньому, на його совісті сотні тисяч загиблих людей.

На наших очах відбувається жахлива моральна катастрофа. Оскільки він лідер країни з найбільшим ядерним потенціалом, весь світ змушений за цим спостерігати. Це жахливо, коли така нібито мавпа стоїть на чолі держави і становить небезпеку для всього світу. І його стан погіршується, безумовно.

“Це нація загублених”

— А як за ці понад півтора року великої війни змінилося російське суспільство?

— Оскільки я змушений це все спостерігати на відстані, то бачу, напевно, занадто загальну картинку. Хоча роблю все, щоб бачити, висловлюючись кінематографічно, великі плани. Великі плани потрібні в будь-якій справі.

Я підтримую зв’язок з усіма зі свого кола, хто залишився в Росії. Але я не їжджу в Росію. Але є люди, які готові зі мною працювати. І я спостерігав це через об’єктив їхньої камери.

Треба розуміти, Росія за позірної однобокості, насправді дуже різна. У людей через конфлікт їхнього реального життя і того, що їм транслює пропаганда, стався когнітивний дисонанс. У росіян жахлива каша в голові, розруха в головах. І держава дуже багато робить для того, щоб вони перебували в цьому дивному стані повного протиріччя.

У людей ніби стан розгубленості. Вони не можуть сформулювати жодних нормативів, тому що вони всі суперечать один одному.

Це нація загублених. Це ідеальна маса для того, щоб нею маніпулювати. Вона дуже слухняна. Повна дезорієнтація росіян — це моє основне відчуття від того, що я бачу.

Люди не здатні ні протестувати, ні навіть захистити своє життя. Ось про це багато в чому мій серіал “Пентагон” (“Пентагоном” жителі російської глибинки прозвали свій будинок без опалення та каналізації, — ред.).

— Це серія документальних фільмів.

— Я планував зробити один фільм. Але оскільки ми (колеги, які допомагали знімати в глибинці Росії, — ред.) туди забурилися на пів року, то я отримав 150 годин відео.

Це історія про те, як живуть найбідніші росіяни. Тобто будинок, який перебуває в абсолютно аварійному, жахливому стані, без каналізації, без опалення. Держава виділяє там квартири малозабезпеченим, і вони там якось живуть, борсаються в цьому цілковитому кошмарі.

Я кілька років тому ще в Росії опинився в такому будинку. Такі будинки насправді є скрізь. Ось від’їдете на 100 кілометрів від Москви — і йдуть ці бараки, старе, аварійне житло. У таких умовах живе практично 30% населення. Це найбідніші росіяни. Це рівень тих 25 мільйонів росіян, які живуть на рівні прожиткового мінімуму і нижче, це 150 євро на місяць.

Мені було цікаво подивитися, як вони не живуть, а як виживають, про що думають. Тому що мобілізація на війну якраз відбувається в цих верствах. Це дуже невеликий будинок. Там живе кілька сімей, але вже звідти мобілізували двох людей, уже один “300-й”. Їх війна дуже сильно зачепила.

— А люди відкрито говорять? Вони діляться своїм побутом, своїми думками спокійно?

— Так, інакше б фільм був неможливий. Це такий реаліті док. Я завжди любив працювати з простими людьми, тому що вони набагато швидше звикають до камери і набагато природніше поводяться. І герої нашого фільму дуже швидко звикли до оператора, який там був, і далі ми просто це все спостерігали. Спостерігали практично пів року.

І коли я отримав відео, то було б нечесно викидати якісь класні штуки, щоб зробити півтори години повнометражного документального фільму. І пішов на серіал, щоб показати, що відбувається в головах росіян.

Багато хто в Європі запитує: а чому росіяни не протестують? От якщо подивитися цей серіал, ви зрозумієте, чому ці люди не виходять.

— Коли у мене запитують про непротести росіян, я завжди згадую радянські часи, і чому тоді не виходили на вулиці. А в цих бараках мало що змінилося з часів Хрущова. Хіба що в них тепер є мобільні телефони.

— Нічого не змінилося. І це дуже страшно. І ця генетична пам’ять, що сиди на попі рівно і не висовуйся, а то гірше буде. На цій схемі-то все і тримається. Тому що вони розуміють, що якщо ти чогось будеш просити, то не просто не доб’єшся цього, а тебе просто знищать. А коли ти отримуєш копійки на місяць, і якщо в тебе їх забрати, то це просто голодна смерть. Ось на цьому страху все і тримається.

Проєкт називається несподівано — “Пентагон”. Тому що в цього будинку така назва.

— Повернемося до вашого документального фільму 2022 року “Розрив зв’язку“. Він про те, як руйнуються сім’ї через різні погляди на війну. У фільмі багато героїв. Це сімейні пари, які через свою позицію щодо війни перебувають на межі не просто розриву, а розлучення. Там і молоді люди, які дуже хочуть виїхати з Росії. Що з героями, як розвивається їхня доля?

— У ньому серед інших показано дві сімейні пари, у яких уже немає нічого спільного, включно з подружнім життям, крім квадратних метрів. Вони вже ділили дітей. У них реально повний розрив зв’язків. Вражаюче, але обидві ці пари, як і раніше, разом. Це програміст і його дружина, які живуть у Німеччині, і скрипалька і колишній слідчий із Самари. Вони, як і раніше, не можуть роз’їхатися. Я не дуже розумію, навіщо люди нібито страждають. Але це триває.

І дивним чином скрипальку Галину, яка займає чітку антивоєнну позицію, досі не звільнили з консерваторії, слава богу. Дай бог їй щастя.

Поїхали два герої. Дівчина Рената, яка педіатр із Петербурга. Її мама — абсолютно божевільна “ватниця”, вона з Калінінградської області, з військового містечка Балтійськ. У матері з дочкою, звичайно, був повний розрив зв’язку. Рената щаслива зі своїм бойфрендом. Він оператор, його запросили в Америку, мало не в Голлівуд знімати. Вони зараз у Каліфорнії, і за неї можна тільки порадіти.

І ще в нас був хлопець Савелій, його мама живе в Магнітогорську. Вона сказала, що він зрадник, бо поїхав до Грузії. Мовляв, він давав присягу батьківщині, коли раніше служив в армії. Я з ним випадково зустрівся в Тбілісі. А потім він перебрався до США — до Каліфорнії, у Сан-Дієго. Він за професією електрик, майстер на всі руки. І нещодавно він надіслав мені фотографію, де він уже в уніформі місцевого “Електрисіті”: “Ось, зробив перший електрощиток”.

Савелій — такий російський типаж Лівші, який точно ніде не пропаде. Ось за нього я дуже радий.

А щодо решти, наскільки я розумію, без особливих змін. Ніхто з тих, хто у нас “зігував”, не одумався. І не одумається. Коли я знімав фільм, у мене ще були наївні надії… Але ні.

Нічого не зміниться, поки це все не почне валитися як картковий будиночок, поки він не почне падати їм на голову. Коли на голову це все падає, вмикаються інші механізми виживання. І в цей момент ти найменше думаєш про те, яка в тебе велика країна.

Як би там не було, але ми, росіяни, допустили це. Тому коли говорять про колективну відповідальність росіян — звісно, а як інакше?

Це сталося на нашому віку, за нас, за нашої співучасті, неважливо — за активної, пасивної і навіть за опору.

На жаль, далеко не всі можуть похвалитися тим, що вони зробили все, щоб цього не сталося. Далеко не всі. Тому ніяк. Я, як росіянин, не знаю, як це перевернути, як скинути це зло.

Росіянин Ільдар Дадін — гуманіст, людина дуже гострого почуття несправедливості, від підвищеної емпатії до несправедливості, до нещастя інших людей, він виходив на одиночні пікети. І першим сів [2016 року] за статтею, яку назвали “дадінською” за те, що він повторно виходив і отримував порушення. Відсидів у жахливих умовах у російській в’язниці. І зараз ця людина поїхала воювати на боці України [у складі “Русского добровольческого корпуса”]. І я розумію, що це вихід. Що ти можеш діяти таким чином.

— Після того, як ви виїхали з Росії. Як ви знайшли себе в житті росіянина, який виїхав?

— Ми, як і раніше, із сім’єю трошки поневіряємося. Ми поїхали до Франції. У нас там є зараз посвідка на проживання, але там зі школою не склалося. Зараз ми знову відкотили назад у Тбілісі, тут син ходить у французький ліцей. Але я знову поїду до Франції займатися документами. Загалом, життя між Тбілісі та Парижем.

Я не можу сказати з упевненістю, що ми якось знайшли нову батьківщину. У моєму житті поки що такого не сталося.