Чого чекати від опозиції РФ: розбір від Мацуки

Хто серед росіян здатний кинути виклик Путіну? Чи є у Росії реальна опозиція? Наскільки вона сильна? Об’єднана чи розрізнена? Хто ці люди? І, головне, чи зможуть вони в момент, коли в Росії раптом трапляться критичні зміни (а вони завжди можливі, причому максимально несподівано для влади), взяти на себе штурвал і різко змінити політику Кремля, в тому числі припинити війну? Ці питання проаналізував шеф-редактор телеканалу FREEДOM Олексій Мацука.

“Команда змін”?

Хто вони — люди, які протиставляють себе Путіну, можна судити завдяки спробам російської опозиції формалізувати свій статус і вже зараз створити перехідну структуру, яка б могла взяти владу в Росії у разі падіння режиму. Задум полягав у тому, щоб зібрати опонентів Кремля, більшість з яких живе в еміграції, і сформувати організацію, яка представлятиме нову Росію — антивоєнну та антипутінську. Забігаючи вперед, скажу, що не всім це припало до душі, що одразу виявилися розбіжності. Але для нас із вами це можливість хоча б озвучити основні прізвища. І зрозуміти, чи є у цих людей політична вага та реальні можливості. А раптом із кимось із них Україні згодом доведеться вести переговори про мир?

Перша особа — екс-депутат російської Держдуми Ілля Пономарьов. Саме він виступив публічним організатором так званого “З’їзду народних депутатів Росії” у польському селі Яблонна. А ось окрім нього до топ-організаторів увійшли екс-депутати Держдуми Геннадій Гудков та Аркадій Янковський, юристи Марк Фейгін та Олена Лук’янова, а також регіональні політики Ніна Бєляєва (з Воронезької області) та москвич Петро Царьков.

Що про них відомо?

Ілля Пономарьов відомий як російський політик, який голосував у Держдумі проти анексії Криму, одержав українське громадянство. Пономарьова також пов’язують із російським “Легіоном Свободи”, який бере участь у бойових діях на фронті. А ось його політичні погляди пройшли певну еволюцію. У 2014 році він виступав проти незаконної анексії Криму, але не згоден був швидше із самою процедурою, кажучи при цьому, що “Крим має бути частиною Росії”. З початком війни виступає за звільнення та повернення Україні всієї території, яка була у її складі станом на 2014 рік.

Геннадій Гудков та Марк Фейгін відомі передусім як блогери, які засуджують війну на українському фронті. Фейгін — ще й як адвокат, який захищав українських ув’язнених у Росії насамперед Надію Савченко. Інші організатори менш відомі. Аркадій Янковський — російський політик з Новосибірська, був депутатом Держдуми, перебував у різних ліберальних партіях, зокрема в “Яблоці”. Олена Лук’янова — юристка та громадська діячка. Вона засудила російське вторгнення в Україну та поїхала до Латвії, перебуває в Антивоєнному комітеті Росії разом із Ходорковським, Каспаровим та іншими російськими опозиціонерами. Бєляєва та Царьков запам’яталися тим, що одразу ж засудили вторгнення.

Якщо говорити про сам захід, названий “З’їзд народних депутатів” з посиланням на часи горбачовської перебудови, то він виявився слабко підготовленим. Ось два приклади.

Перший приклад. До початку запрошеним казали, що збирають їх у Яблонні (це село за 30 кілометрів від Варшави) — на тому самому місці, де наприкінці 80-х років проходив історичний “круглий стіл” між владою соціалістичної Польщі та профспілкою “Солідарність”. І лише потім з’ясувалося, що це не так, історична подія насправді була… у Варшаві, але організатори про це дізналися вже на місці.

Другий приклад. Організатори з’їзду намагалися вибрати гімн, що теж нічим не закінчилося. Вибирали між “Стіни рухнуть” (гімн польської “Солідарності”) та російською революційною піснею “Дубінушка”. Погодьтеся, досить дивний вибір між піснею з чужої історії та старою російською піснею, першу ніхто не знає, другу — ніхто не пам’ятає.

Ну а головне — дуже мало учасників приїхали особисто. Опозиціонерів чекали сотню, а особисто з’явилися лише два десятки, 51 людина приєдналася онлайн.

І тут важливо розібратися, чого люди, які відкрито протиставляють себе Путіну, хочуть? Які їхні цілі?

Чого хоче опозиція?

Основною метою стало проголошення альтернативного парламенту Росії, який може ухвалювати закони, та покликаний стати перехідною владою у разі падіння нинішнього режиму і до формування нового. Ось як сам Пономарьов про це каже:

“Я хотів би, щоб з’явилася структура чи орган, який визнавався б як майбутній перехідний парламент. Я не вірю в жодний сценарій, за якого менше, ніж за рік можна запустити працюючу політичну систему. Швидше, для цього потрібно два роки, і весь цей час країною має хтось керувати, приймати рішення”.

Таким “штабом”, який очолить Росію у разі смерті чи усунення Путіна хочуть стати опозиційні політики. І навіть знайшли юридичне обґрунтування: мовляв, у стані війни проводити вибори заборонено за російськими законами. З 2014 року йде війна Росії проти України, а отже, два останні склади російського парламенту, обрані після 2014 року, нелегітимні. Адже їх обирали українці, які отримали паспорти на Донбасі та у Криму.

І легітимність — важливий момент, адже вона потрібна для визнання Заходом та отримання західної допомоги. У випадку Білорусі є Тихановська, яку у Вашингтоні офіційно вважають лідером білоруської опозиції. Ось Пономарьов і спробував отримати аналогічний статус для себе та колег-опозиціонерів.

“Ми просто хочемо відповісти на головне питання: “якщо не Путін, то хто?”, І “якщо не Путін те, що?”. Що буде наступного дня? Чи не негідники прийдуть? Гітлера ми замінимо на Гіммлера, як нам зараз пропонують? А ми все-таки замінимо на нормальну владу, яка проведе деімперіалізацію, демілітаризацію, деколонізацію Росії”, — сказав Ілля Пономарьов.

А ось план для цього такий: визнати право росіян на збройний опір путінському режиму. Далі має бути люстрація, звільнити від якої запропонували людей, “які усунуть фізично або доставлять до міжнародного кримінального суду Володимира Володимировича Путіна, або істотно сприятимуть у скоєнні такої дії”.

Щодо позиції відносно України, опозиція заявляє про повне визнання кордонів 2014 року. Тобто у разі приходу до влади Пономарьова чи створюваної ним структури передбачається добровільне повернення всіх захоплених територій. Так само пропонують вчинити і з утвореннями, що входять до складу Росії.

“Я виступаю за демонтаж імперії. …Російську Федерацію треба перезасновувати. Це означає, що території мають зібратися та вирішити, хто хоче брати участь у Росії, а хто не хоче. Тобто треба Російську Федерацію перезавантажити”, — сказав Пономарьов.

Запитання без відповідей

Пономарьов спробував об’єднати російську опозицію, яка зараз розрізнена, об’єднати різні сили — і ліві, і праві, і ліберальні… Але з цим результати більш ніж скромні. Хтось ідеєю захопився, але тут же знайшлися й ті, хто вважав, що їх таким чином підставляють під звинувачення у зраді Батьківщині. І слів не обирали.

“Заради гарного слівця і хайпа в іноземних ЗМІ … підставляють всю іншу російську опозицію, що залишається в Росії, дають силовикам привід для нових репресій та переслідування інакодумців вже за набагато небезпечнішими та найважчими статтями на кшталт тероризму чи зради Батьківщині. Це абсолютно безвідповідальний захід, а його організатори, в кращому разі, просто авантюристи…”, — вважає російський політолог Олександр Кинев.

Тобто досягти єдності не вдалося. Чи може об’єднана опозиція стати реальним чинником дестабілізації російського режиму? Тут також все не так просто. Адже учасники вирішували, що робити, якщо влада Путіна впаде. Але що робити, щоб ця влада впала — відповіді немає, як і спільної позиції немає. Хоча про необхідність силового усунення Путіна й говорили, але це були скоріш окремі думки.

“Люди розуміють, що насильницькі методи практично неминучі, і їх, як мінімум, не можна засуджувати. Такої організації раніше не було, а тепер людям із більш радикальними думками є кудись приєднатися”, — вважає російський опозиціонер Максим Мотін.

Чи з’явилося “перше обличчя” у російської опозиції, як Тихановська у Білорусі? Той, кого в цій якості прийматиме і в Білому Домі, і в європейських столицях, і, можливо, у Києві на Банковій… На жаль, ні. Очевидно, що першу скрипку грає Ілля Пономарьов. Однак його постать у частини опозиціонерів викликає невдоволення. Пригадали, що він сьогодні громадянин України, а значить і з легітимністю як можливого нового лідера Росії можуть бути питання. Нехай навіть лідера на перехідний період.

“Спроба одного емігранта оголосити себе представником усіх росіян на підставі того, що він колись був депутатом Держдуми і зміг зібрати навколо себе ще 20 різних депутатів, мені здається, пахне авантюризмом, і Остапом Бендером”, — сказав російський політолог Федір Крашенинніков.

Чи візьметься Захід фінансувати цю нову структуру, якщо вона виявиться життєздатною?

Це також питання. Відставний співробітник американського Держдепу, який “вів” напрямок колишнього СРСР, і якому я поставив це питання, сказав, що за його інформацією, зміна влади в Кремлі як така на даний момент не прописана в тих цілях і завданнях, які формулюють для американської адміністрації аналітики Ради безпеки. США. Там вважають першочерговим досягти максимального ослаблення Росії. Щоб Москва не була здатна продовжувати війну, щоб Кремль забрав війська з української території, щоб не міг напасти знову через 5, ні через 10 років. А ось різкої зміни еліт у Росії багато хто в Штатах бояться. Побоюючись, що це може призвести до розвалу Федерації, а отже — ситуації, коли Заходу доведеться мати справу з багатьма суб’єктами, які мають ядерну зброю. А це фактор нестабільності. Тому і питання про фінансування нової російської опозиції поки що за дужками. Хоча позиція американської Адміністрації серйозно змінюється у міру того, як триває війна. Ми це бачили на багатьох прикладах — від зброї до ставлення до конфіскації заарештованих російських коштів.

Постає питання, а чи може нова російська опозиція робити щось реально? Адже крім “Легіону Свободи”, який воює в Україні, нічого невідомо про інші організації, які діють чи хоча б існують на території Росії. І тут питання в тому, а чи існує такий опір у принципі? Було багато сподівань, що команда “противників Путіна” могла б стати популярною серед росіян, які не бажають йти воювати. Але для цього потрібна якась форма легітимності, яку не можна було б оскаржити. Як мінімум, щоб у “опозиційний парламент Росії” люди себе не самі призначили, а щоб їх обрали. Тому весь проект Пономарьова скоріше спрямований на російську опозицію, яка виїхала з країни.

“Потрібна процедура, яка допоможе сформувати зв’язку з опозиційно налаштованими громадянами. Дозволить офіційно говорити та діяти від їхнього імені. Я мав на увазі вибори до опозиційного парламенту. Оскільки їх ніхто поки що так і не провів, вакуум спробували заповнити колишні російські депутати, які організували зараз у Польщі свій з’їзд. Це краще, ніж нічого, але сама собою ідея вручити представництво “колишнім” точно не є бронебійною”, — каже російський політолог Аббас Галлямов.

Що зрештою?

Ми з вами бачимо спроби російської опозиції самоорганізуватися, впоратися із роз’єднаністю, яка допомагає Кремлю. Спроби збудувати структуру, яка могла б співпрацювати із Заходом та з Україною, говорити від імені тих, хто не хоче війни та обіцяє її закінчити. Це, до речі, могло б стати чудовим засобом морального тиску на Путіна та його оточення.

Так, перший млинець — грудкою. Але за тим, що відбувається, важливо спостерігати. Як мінімум, щоб зрозуміти, хто ті люди, які кинули виклик Путіну, хочуть його замінити, і з ким за певного збігу обставин Києву може довестися обговорювати умови виведення військ, повернення територій та репарацій.

Читайте також: Путіну начхати на людей, а росіяни вже відчувають вплив війни, — Гудков